Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про вселення за касаційною скаргою ОСОБА_6, ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Тернопільської області від 22 грудня 2009 року,

У травні 2009 року ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_10 про вселення.

Зазначали, що їм на праві власності належить ? частина квартири АДРЕСА_1, а відповідачам - ? частини спірної квартири. Посилаючись на те, що відповідачі чинять їм перешкоди у користуванні власністю, просили вселити їх разом із малолітньою дочкою до спірної квартири.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 серпня 2009 року позов задоволено: вселено ОСОБА_7 разом з малолітньою дочкою ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1, до квартири АДРЕСА_1.

Додатковим рішенням цього ж суду від 26 жовтня 2009 року у задоволенні вимог ОСОБА_6 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 22 грудня 2009 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, ОСОБА_7 просять скасувати ухвалене рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453–VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453 – VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) .

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214, 315 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов’язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов’язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте вказані вимоги закону залишилися поза увагою суду.

Суди взагалі належним чином не з’ясували характер та суть заявлених позивачами вимог, норми права, якими вони регулюються; не зазначили, чи мали місце обставини, якими позивачі обґрунтовували свої вимоги; не дали належної правової оцінки зібраним у справі доказам.

Установлено, що позивачам на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 9 грудня 2005 року на праві власності належить ? частина двокімнатної квартири АДРЕСА_1, а відповідачам – 3/4.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову апеляційний суд виходив із того, що позивачі як співвласники квартири в ній ніколи не мешкали, порядок користування квартирою не встановлено, можливість поділу квартири відсутня, а з часу заселення квартири приміщення зайняті іншими співвласниками та членами їхніх сімей.

Проте погодитися з такими висновками суду не можна, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону.

Відповідно до ст. ст. 317, 318 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом.

Власник згідно зі ст. 319 ЦК України володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Згідно зі ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Посилання суду апеляційної інстанції на неможливість вселення позивачів до спірної квартири через зайнятість приміщення іншими співвласниками квартири та членами їхніх сімей є безпідставним та таким, що суперечить вищенаведеним нормам закону.

Допустивши до участі у справі ОСОБА_11, апеляційний суд не звернув уваги на те, що позивачами будь-які вимоги до нього взагалі не пред’являлися, в установленому законом порядку він до участі у справі не залучався.

Разом із цим не може залишатися в силі й рішення суду першої інстанції, оскільки воно також не відповідає вищезазначеним вимогам закону.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи, зокрема роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав.

Суд належним чином не з’ясував, за захистом якого порушеного права звернувся до суду ОСОБА_6 та, відмовляючи йому в позові, на порушення вимог ст. ст. 212- 213 ЦПК України, не навів норм матеріального права, на підставі яких ним вирішено спір у цій частині, та доказів, на яких ґрунтуються його висновки.

Заперечуючи проти позову, відповідачі зазначали, що вони бажають припинити право позивачів на частку в спільному майні, проте всупереч ст. 10 ЦПК України суд не роз’яснив їм вимог ст. 365 ЦК України та право на пред’явлення зустрічного позову.

З урахуванням викладеного, ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, тому вони як такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального й процесуального права, підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6, ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 серпня 2009 року, додаткове рішення цього ж суду від 26 жовтня 2009 року та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 22 грудня 2009 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.