Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про стягнення коштів за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 18 червня 2009 року,

У липні 2007 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що у відділі державної виконавчої служби знаходяться без руху два виконавчих листа від 18 січня 2001 року №2-148 про стягнення з ОСОБА_8 на її користь коштів у сумі 423 грн. та від 18 червня 2001 року № 1-148 про стягнення з ОСОБА_7 на її користь коштів у сумі 424 грн. Оскільки відповідачі рішення суду не виконують, кошти знецінюються, після зміни та доповнення позовних вимог ОСОБА_6 просила стягнути інфляційні збитки за час прострочення сплати коштів та 3% річних з ОСОБА_8 і ОСОБА_7 у сумі 506 грн. 34 коп. з кожного.

Рішенням Крижопільського районного суду Вінницької області від 31 березня 2009 року позов задоволено: стягнуто з ОСОБА_8 та ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 кошти в розмірі 306 грн. 34 коп. з кожного.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 18 червня 2009 року рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 31 березня 2009 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

ОСОБА_6 звернулася до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Вінницької області від 18 червня 2009 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453–VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453–VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) .

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що правовідносини сторін перейшли в стадію виконання судових рішень, а чинним законодавством не передбачено стягнення з боржника компенсації у зв’язку з несвоєчасним виконанням державною виконавчою службою судових рішень; ОСОБА_6 не визначилася з характером спірних правовідносин і помилково визначила підставою позову стягнення компенсації відповідно до нормативно-правових актів, дія яких не поширюється на правовідносини сторін у справі.

З такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

За положеннями ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов’язання виникають із підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, зокрема: договорів та інших правочинів (ч. 2 ст. 509 ЦК України).

Зобов’язання перестає діяти в разі його припинення з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України).

Ці підстави зазначені в ст. ст. 599, 600, 601, 604- 609 ЦК України й не передбачають, що зобов’язання може бути припинено ухваленням судового рішення про задоволення вимог кредитора.

За відсутності інших підстав припинення зобов’язання, передбачених договором або законом, зобов’язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Належним виконанням зобов’язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов’язки сторін зобов’язання.

Судом установлено, що між сторонами виникли зобов’язання за договором позики. Рішенням Піщанського районного суду Вінницької області від 11 травня 2000 року стягнуто з ОСОБА_7 і ОСОБА_8 на користь ОСОБА_6 4 500 грн. основного боргу, 796 грн. інфляційних збитків та судові витрати. Рішенням Піщанського районного суду Вінницької області від 7 червня 2001 року стягнуто на користь ОСОБА_6 з ОСОБА_8 423 грн. і з ОСОБА_7 424 грн. інфляційних збитків. На час звернення до суду з даним позовом борг відповідачі не повернули, указані судові рішення не виконані.

Оскільки саме по собі ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого не здійснено, не припиняє зобов’язальних правовідносин, боржник не звільняється від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання.

Так, за ч. 2 ст. 625 ЦК України кредитор має право на отримання боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов’язання, а також трьох відсотків річних від простроченої суми.

Виходячи з аналізу норм ст. ст. 11, 12, 15, 16 ЦК України, ст. 3 ЦПК України право, яке захищається судом, повинно існувати на день прийняття судового рішення.

Наявність судових рішень про стягнення боргу та передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України грошових сум за інші періоди невиконання боржником зобов’язання й відкриття виконавчого провадження за цими рішенням за відсутності реального виконання боржником свого зобов’язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін.

Таким чином, оскільки у справі, що розглядається, установлено, що борг позивачці не повернуто, у суду апеляційної інстанції не було підстав для відмови в захисті права ОСОБА_6 на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України як відповідальності за невиконання грошового зобов’язання.

Ураховуючи викладене, рішення апеляційного суду Вінницької області від 18 червня 2009 року не можна вважати законним та обгрунтованим.

Крім того, висновок апеляційного суду про те, що в позові ОСОБА_6 слід відмовити, оскільки нею помилково заявлені вимоги про стягнення компенсації за нормативно-правовими актами, дія яких не поширюється на дані правовідносини, суперечить вимогам процесуального закону, тому що визначення характеру спірних правовідносин та вирішення питання про правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин, є обов’язком суду (пп. 3, 4 ч. 1 ст. 214 ЦПК України). А на сторони покладається обов’язок

довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ЦПК України).

Апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, допустив порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а тому рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Вінницької області від 18 червня 2009 року скасувати, справу передати на новий апеляційний розгляд.

Ухвала оскарженню не підлягає.