Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про стягнення боргу за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2010 року,

У липні 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про стягнення боргу.

Зазначала, що 29 серпня 2007 року між нею та ОСОБА_7 було укладено договір позики, відповідно до умов якого відповідач одержав гроші в сумі 1 000 000 грн., які зобов’язався повернути до 18 вересня 2007 року. Проте в обумовлений термін ОСОБА_7 грошей не повернув. У зв’язку з цим ОСОБА_6 просила стягнути з відповідача суму боргу за договором позики в розмірі 1 000 000 грн., а також 3 % річних за прострочення виконання зобов’язання у сумі 21 920 грн. та відшкодувати судові витрати.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 11 травня 2010 року у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2010 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_6 задоволено: стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 1 млн. грн. основного боргу; три відсотки річних від простроченої суми, що становить 21 920 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалене рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453–VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453 – VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) .

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що між сторонами було укладено договір позики, а тому відповідач зобов’язий повернути позивачці отримані в борг кошти.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є реальною угодою і вважається укладеним з моменту передання грошей. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору без передання грошей не породжує в майбутньому обов’язку позичальника повернути обумовлену угодою суму грошей.

Стаття 1051 ЦК України надає позичальникові право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Судом першої інстанції встановлено, що договір позики від 29 серпня 2007 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 є безгрошовим, оскільки гроші йому ОСОБА_6 не передавалися і ним не отримувалися.

Ці обставини визнала в судовому засіданні сама позивачка, вони підтверджуються наявними у справі доказами, якими суд першої інстанції дав належну правову оцінку.

Установлено і це підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_6 особисто, за своїм підписом і за своєю ініціативою від імені ОСОБА_7 29 серпня 2007 року перерахувала готівкою 1 000 000 грн. для поновлення статутного фонду ПП "Алекс Пол Тревел" (а.с. 92, 104) і в той же день вказану суму перевела на рахунок ТОВ "Соляріс центр". ОСОБА_6 не заперечувала той факт, що саме вона поставила свій підпис у заяві про переказ готівки замість підпису відповідача, його паспортні дані та ідентифікаційний номер у зазначеній заяві відсутні.

Як вбачається з відмовного матеріалу Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві існувала попередня домовленість між позивачкою та ОСОБА_10 якому були передані гроші в сумі 1 000 000 грн. Про цей факт свідчить і копія розписки в якій ОСОБА_10 підтвердив те, що він сам брав у ОСОБА_6 1 000 000 грн. і зобов’язався цю суму повернути.

Таким чином, встановивши, що ОСОБА_6 грошей ОСОБА_7 не передавала, суд першої інстанції зробив вірний висновок про те, що розписка є безгрошова, тобто договору позики в даному випадку не відбулось.

Відповідно до ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону.

Ураховуючи наведене, рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України,

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2010 року скасувати, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 11 травня 2010 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.