Колегія суддів Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, Почаївської міської ради, третя особа – Кременецький районний відділ Тернопільської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов’язання звільнити земельну ділянку від самовільно збудованої споруди шляхом її знесення, визнання незаконними і скасування рішень ради, за зустрічним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 до ОСОБА_6, Кременецького районного відділу Тернопільської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", Почаївської міської ради, про визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку, а також за зустрічним позовом Почаївської міської ради до ОСОБА_6, Кременецького районного відділу Тернопільської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" про визнання державного акта про право власності на земельну ділянку недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Кременецького районного суду від 15 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 14 вересня 2010 року,

У вересні 2009 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, Почаївської міської ради, третя особа – Кременецький районний відділ Тернопільської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов’язання звільнити земельну ділянку від самовільно збудованої споруди шляхом її знесення, визнання незаконними і скасування рішень ради. Позивач зазначав, що рішенням Почаївської міської ради від 18 жовтня 2002 року за № 41 його бабусі ОСОБА_8 передана у власність земельна ділянка по АДРЕСА_1 загальною площею 0,19 га, з яких 0,10 га для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, а 0,09 га для ведення особистого підсобного господарства. Після смерті бабусі, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1, він на підставі рішення Кременецького районного суду від 25 червня 2009 року набув зазначені земельні ділянки у спадщину та виявив, що частина земельної ділянки, призначеної для обслуговування будинку, зайнята відповідачкою фізичною особою-підприємцем ОСОБА_7, яка самочинно збудувала на ній магазин. У зв’язку з цим позивач просив зобов’язати відповідачку ОСОБА_7 звільнити належну йому земельну ділянку шляхом знесення магазину. В подальшому позивач доповнив позовні вимоги та просив визнати незаконним рішення Кременецької міської ради від 15 червня 2006 року про надання земельної ділянки ОСОБА_7 в оренду, визнати недійсним укладений 2 липня 2007 року на підставі цього рішення міською радою з ОСОБА_7 договір оренди земельної ділянки та визнати незаконним рішення Почаївської міської ради від 16 жовтня 2009 року, яким рада скасувала своє рішення від 18 жовтня 2002 року про передачу земельної ділянки у власність його бабусі ОСОБА_8

У жовтні 2009 року ОСОБА_7 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6, Кременецького районного відділу Тернопільської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", Почаївської міської ради, про визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, виданого 7 квітня 2004 року на ім’я ОСОБА_8, посилаючись на те, що зазначена земельна ділянка на підставі укладеного 9 квітня 1993 року договору дарування будинку між ОСОБА_8 та ОСОБА_6 перейшла у користування останнього, а тому не могла у 2002 року бути переданою у власність ОСОБА_8 До того ж фактично у її власність перейшла земельна ділянка більшою площею, а при виготовлені державного акта було змінено її межі, що привело до часткового накладання цієї земельної ділянки на надану в оренду їй, ОСОБА_7

У жовтні 2009 року Почаївська міська рада також звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_6, Кременецького районного відділу Тернопільської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" про визнання державного акта про право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, виданого в 2004 року на ім’я ОСОБА_8, недійсним, з тих підстав, що при виготовлені цього акта було змінено межі земельної ділянки, фактично переданої у власність ОСОБА_8

Рішенням Кременецького районного суду від 15 червня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 14 вересня 2010 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено, позови ОСОБА_7 та Почаївської міської ради задоволено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Ухвалюючи рішення про відмову у позові ОСОБА_6 та про визнання виданого на ім’я ОСОБА_8 державного акта на право власності на земельну ділянку суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що при визначенні меж земельної ділянки, переданої ОСОБА_8 у власність, було неправомірно збільшено її розмір та змінено межі, що призвело до накладання частини цієї земельної ділянки із земельною ділянкою, переданою в подальшому в оренду ОСОБА_7

Однак з таким висновком погодитися не можна.

Відповідно до ст. 30 Земельного кодексу Української РСР 1991 року, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, при переході права власності на будівлю і споруду разом з цим об’єктом переходило у розмірах, передбачених ст. 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди.

Судом установлено, що 9 квітня 1993 року ОСОБА_8 подарувала, а ОСОБА_6 прийняв в дар будинок по АДРЕСА_1 (а.с. 65).

У зв’язку з цим суду слід було з’ясувати площу та межі земельної ділянки, закріпленої за цим будинком для обслуговування його та належних до нього господарських споруд. З’ясування цієї обставини має значення для справи, оскільки саме від цього залежить вирішення питання про те, чи накладається частина земельної ділянки, призначеної для обслуговування будинку ОСОБА_6, із земельною ділянкою, наданою в оренду фізичній особі-підприємцю ОСОБА_7

Також у зв’язку з цим суду слід було дати правову оцінку рішенню Пачаївської міської ради від 18 жовтня 2002 року № 41 в частині передачі земельної ділянки площею 0,10 га у власність ОСОБА_8 для будівництва та обслуговування житлового будинку.

При вирішенні спору суд також не звернув увагу та не дав оцінку тій обставині, що відповідно до п. б ч. 1 ст. 121 Земельного кодексу України для будівництва й обслуговування жилого будинку і господарських будівель і споруд громадянам передається у власність земельна ділянка площею не більше 0,10 га. Про передачу ОСОБА_8 земельної ділянки саме такою площею міською радою і було прийнято рішення (а.с. 10). На земельну ділянку саме такої площі на її ім’я видано державний акт (а.с. 19). В той же час збільшення площі переданої їй у власність земельної ділянки відбулося за рахунок землі, переданої у власність для ведення особистого підсобного господарства, що стверджується відповідним державним актом (а.с. 18).

Не дано судом правової оцінки і рішенню Почаївської міської ради від 16 жовтня 2009 року, яким скасовано рішення ради від 18 жовтня 2002 року в частині передачі земельної ділянки для обслуговування будинку у власність ОСОБА_8, прийнятого після того, як в 2004 році ОСОБА_8 видано державний акт на цю земельну ділянку.

Також судом не з’ясовано в чому саме полягає порушення прав фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 видачею у 2004 році ОСОБА_8 державного акта про право власності на землю за умови, що в самої ОСОБА_7 право користування спірною земельною ділянкою виникло лише в 2007 році на підставі укладеного з Почаївською міською радою договору оренди землі.

Таким чином, судом допущено порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Кременецького районного суду від 15 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 14 вересня 2010 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.