Колегія суддів

Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Григор'євої Л.І., Романюка Я.М.,

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,-

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Державного управління справами, комплексу відпочинку "Пуща-Водиця" Державного управління справами, третя особа – керівник Державного управління справами ОСОБА_4, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за касаційними скаргами комплексу відпочинку "Пуща-Водиця" Державного управління справами та Державного управління справами на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 13 травня 2010 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 14 вересня 2010 року,

У вересні 2006 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що у червні 2005 року він був призначений на посаду директора будинку відпочинку "Пуща-Водиця" Державного управління справами. Розпорядженням Державного управління справами від 24 березня 2006 року № 105 проведено реорганізацію будинку відпочинку "Пуща-Водиця" Державного управління справами у Комплекс відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами шляхом злиття з будинком відпочинку "Межигір’я". Вказував, що 15 серпня 2006 року його повідомили, що трудовий договір з ним припинено на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України у зв’язку з відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці. Посилався на незаконність звільнення, оскільки воно проведено в період його тимчасової непрацездатності та без урахування того, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 6 ст. 36 КЗпП України, можливе у випадку зміни істотних умов праці та відмови працівника продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією, посадою у зв’язку із такою зміною. Однак змін в організації виробництва і праці не відбулося, а була проведена реорганізація підприємства. Про можливе звільнення повідомлений не був, із запропонованих для працевлаштування вакантних посад він погодився на призначення його першим заступником директора Комплексу відпочинку "Пуща-Водиця" Державного управління справами, але його на цю посаду не перевели. Посилаючись на викладене, просив визнати незаконним та скасувати розпорядження Державного управління справами про звільнення його з роботи, поновити на роботі, перевести на посаду першого заступника директора Комплексу відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами, стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду.

Уточнивши позовні вимоги просив визнати незаконним та скасувати розпорядження № 16/111-к від 15 серпня 2006 року, визнати незаконним та скасувати наказ директора комплексу відпочинку від 15 серпня 2006 року № 15, поновити його на посаді директора будинку відпочинку "Пуща-Водиця", стягнути з Комплексу відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, стягнути з Державного управління справами на його користь 5 тис. грн. моральної шкоди.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 13 травня 2010 року позов задоволено частково. Скасовано розпорядження керівника Державного управління справами від 15 серпня 2006 року № 16/111-к про звільнення ОСОБА_3 з посади директора будинку відпочинку "Пуща Водиця" Держаного управління справами за п. 6 ст. 36 КЗпП України. Скасовано наказ від 15 серпня 2006 року № 15 Комплексу відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами про звільнення ОСОБА_3 з посади директора будинку відпочинку "Пуща Водиця" за п. 6 ст. 36 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_3 на посаді директора будинку відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами. Стягнуто з Комплексу відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15 серпня 2006 року по день винесення рішення, з урахуванням сум виплачених на виконання попереднього рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 25 червня 2007 року. Стягнуто з Комплексу відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами на користь ОСОБА_3 2 тис. грн. моральної шкоди. Стягнуто з Комплексу відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами та Державного управління справами в рівних частках в дохід держави 917 грн. 05 коп. несплаченого державного мита та 157 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 14 вересня 2010 року рішення районного суду в частині вимог ОСОБА_3 про стягнення з Комплексу відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінено та визначено, що розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню, складає 106 369 грн. 20 коп. Рішення районного суду в частині розподілу судового збору змінено та стягнуто з Комплексу відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами на користь держави 1 355 грн. 84 коп., а з Державного управління справа 17 грн. В решті рішення районного суду залишено без змін.

У поданих до Верховного Суду України касаційних скаргах Державне управління справами та Комплекс відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами просять скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року (2453-17) .

Касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що згідно з розпорядженням керівника Державного управління справами від 30 травня 2005 року № 16/92-к з 1 червня 2005 року ОСОБА_3 був призначений на посаду директора будинку відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами (т. 1 а.с. 93).

На підставі розпорядження керівника Державного управління справами від 24 березня 2006 року проведено реорганізацію двох юридичних осіб – будинку відпочинку "Пуща Водиця" та будинку відпочинку "Межигір’я" шляхом їх злиття з утворенням нової юридичної особи – Комплексу відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами (т. 1 а.с. 83-85).

Згідно з розпорядженням керівника Державного управління справами від 15 серпня 2006 року № 16/111-к та наказом директора Комплексу відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами від 15 серпня 2006 року № 15 ОСОБА_3 звільнено з посади директора будинку відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України (т. 1 а.с. 80, 94).

Задовольняючи позов ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив з незаконності його звільнення на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України та порушення при його звільненні вимог ч. 3 ст. 40 КЗпП України.

Змінюючи частково рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вважав незаконним звільнення ОСОБА_3 на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України, оскільки у зв’язку з припиненням діяльності підприємства – будинку відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами шляхом його реорганізації (злиття з іншим підприємством і утворенням нового підприємства – Комплексу відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами), фактично відбулася не зміна істотних умов праці позивача за укладеним з ним трудовим договором за посадою директора будинку відпочинку "Пуща Водиця" Державного управління справами, а скорочення його посади.

Висновок апеляційного суду ґрунтується на матеріалах справи і вимогах закону.

Так, відповідно до п. 6 ст. 36 КЗпП України підставою для припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці.

Виходячи з аналізу зазначеної правової норми та чч. 2, 3 ст. 32 КЗпП України зміна істотних умов праці стосується випадків зміни систем та розмірів оплати праці, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад без зміни трудової функції тощо, тобто змін, які ведуть до звуження чи розширення трудової функції працівника за укладеним з ним трудовим договором, дія якого продовжується.

Однак, як встановлено судами, фактично підставою для звільнення ОСОБА_3 згідно з п. 6 ст. 36 КЗпП України з’явилися такі зміни в організації виробництва і праці, які призвели не до зміни трудової функції позивача при збереженні його посади, а до ліквідації його трудової функції у зв’язку зі скороченням цієї посади.

Питання про розірвання трудового договору з працівником, посада якого скорочена, повинно вирішуватися не у порядку, передбаченому п. 6 ст. 36 КЗпП України, а згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Встановивши, що звільнення ОСОБА_3 проведено з підстав, передбачених п. 6 ст. 36 КЗпП України та не пов’язувалося адміністрацією Державного управління справами із обставинами скорочення посади позивача із вжиттям передбачених законом заходів щодо вивільнення працівників та застосуванням передбачених законом наслідків, суди дійшли обґрунтованого висновку про незаконність такого звільнення.

Що стосується доводів касаційної скарги про неправильне застосування судами ч. 3 ст. 40 КЗпП України, то вони не можуть бути підставою для скасування правильного по суті судового рішення, оскільки посилання суду першої інстанції на цю норму не вплинуло на правильність ухвалених судових рішень.

Безпідставними також є доводи касаційної скарги про пропущення ОСОБА_3 місячного строку звернення до суду, оскільки зазначений строк відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України обраховується з дня вручення копії наказу про звільнення (незалежно від підстав звільнення) або з дня видачі трудової книжки (із записом про звільнення).

Оскільки судами встановлено, що ні копія наказу про звільнення, ні трудова книжка із записом про звільнення ОСОБА_3 не були вручені чи надіслані, строк звернення до суду ним не пропущено.

На підставі ст. ст. 235, 2371 КЗпП України судами вирішено спір в частині стягнення моральної шкоди та середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки доводи касаційної скарги та матеріали справи не дають підстав для висновку про порушення судами норм матеріального або процесуального права, а отже, відсутні передбачені ст. ст. 338 - 341 ЦПК України підстави для скасування вказаних судових рішень, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційні скарги.

Керуючись ст. ст. 331, 332, 337 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційні скарги комплексу відпочинку "Пуща-Водиця" Державного управління справами та Державного управління справами відхилити.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 13 травня 2010 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 14 вересня 2010 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.