Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

за участю представників:

Рішенням господарського суду Житомирської області від 04.12.2008 (суддя Тимошенко О.М.) позов задоволено частково –на підставі ст. 258 ЦК України та ч.6 ст. 232 ГК України стягнуто з відповідача на користь позивача 3636 грн. неустойки за період прострочення повернення орендованого майна орендодавцю. В решті позовних вимог відмовлено у зв'язку з їх необгрунтованістю.

Рішення мотивоване тими обставинами, що з урахуванням вимог ст. 258 ЦК України та ч.6 ст. 232 ГК України періодом, за який може бути нарахована неустойка, передбачена ч.2 ст. 785 ЦК України, є період з 01.01.2006р. по 30.06.2006р., а тому розмір неустойки, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить суму 3636 грн., нараховану виходячи з місячної орендної плати у розмірі 303 грн.

Постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 17.02.2009 (судді: Зарудяна Л.О., Вечірко І.О., Ляхевич А.А.) рішення скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 6392,32 грн., позов задоволено у повному обсязі з посиланням на те, що ч.2 ст. 785 ЦК України передбачено сплату орендарем неустойки у розмірі подвійної орендної плати за весь час прострочення повернення орендованого майна орендодавцю.

Приватний підприємець ОСОБА_1. в поданій касаційній скарзі просить постанову скасувати, рішення залишити без змін, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, а саме ст.ст. 258, 785 ЦК України та ч.6 ст. 232 ГК України. Зокрема, скаржник вважає, що передбачена ч.2 ст. 785 ЦК України неустойка може бути нарахована за період з 01.01.2006р. по 30.06.2006р. Судом першої інстанції виконано вказівки касаційної інстанції з цього приводу, вміщені в постанові ВГСУ від 22.07.2008.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини на предмет правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права і заслухавши пояснення присутнього у засіданні представника скаржника, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувана постанова –скасуванню із залишенням без змін рішення з наступних підстав.

Змінюючи рішення про часткове задоволення позову шляхом задоволення позову в повному обсязі апеляційний господарський суд виходив з того, що:

Згідно з додатковими поясненнями від 20.11.2008 позивач просив стягнути з відповідача 10028,32 грн. неустойки за період з 01.01.2006р. по 17.05.2007р. за неповернення предмета оренди після закінчення дії договору (ч.2 ст. 785 ЦК України).

Як свідчать матеріали справи та встановлено судом першої інстанції, після припинення договору оренди підприємець ОСОБА_1. не виконав свого обов'язку щодо фактичного звільнення торгових місць №141 та №181, які розташовані на території позивача.

Враховуючи те, що вищевказаною нормою цивільного законодавства прямо передбачено відповідальність наймача у вигляді сплати неустойки (без необхідності узгодження в договорі) у певному розмірі за невиконання обов'язку повернення речі після припинення договору найму та саме за весь час прострочення, помилковим є висновок місцевого господарського суду про стягнення з відповідача неустойки лише в розмірі 3636 грн. за період з 1 січня 2006р. по 30 червня 2006р. та відмови в позові в частині стягнення 6392,32 грн.

Апеляційним судом враховано, що згідно з ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Однак, оскільки за законом (приписами ч.2 ст. 785 ЦК України) в разі невиконання наймачем обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від нього сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за весь час прострочення (тобто законом передбачено інше), то судом першої інстанції неправомірно застосовано приписи ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України. Тому з відповідача слід стягнути на користь позивача 10028,32 грн. неустойки за період з 01.01.2006р. по 17.05.2007р.

З приводу застосування положень ч.2 ст. 258 ЦК України, які передбачають річний строк позовної давності до вимог про стягнення неустойки, апеляційна інстанція зазначила, що у вказаних нормах йдеться про неустойку у вигляді саме штрафу та пені. Крім того, відповідачем (СПД ОСОБА_1) не було подано заяви про застосування позовної давності, як того вимагає ч.3 ст. 267 ЦК України.

Проте, касаційна інстанція не може погодитися з висновками апеляційного суду з огляду на наступне.

Відповідно до ст.11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Постановою Вищого господарського суду України від 22.07.2008, якою попередні судові акти у даній справі були скасовані в частині стягнення неустойки, а справу передано на новий розгляд в цій частині позовних вимог до суду першої інстанції, доручено останньому при новому розгляді справи врахувати, зокрема, порядок застосування штрафних санкцій та обмеження щодо періоду їх нарахування, встановлені ч.6 ст. 232 ГК України .

Судом першої інстанції дотримано вимог ст.11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) та внаслідок правильного застосування до спірних правовідносин приписів ч.6 ст. 232 ГК України чітко визначено 6-місячний період (з 01.01.2006р. по 30.06.2006р.), за який неустойка підлягає нарахуванню і стягненню та відповідну суму неустойки.

В основу ж оскаржуваної постанови покладено висновок апеляційного суду про те, що ч.2 ст. 785 ЦК України передбачено інший порядок нарахування неустойки, ніж встановлений ч.6 ст. 232 ГК України, тобто діє нормативне застереження щодо допустимості нарахування неустойки за весь час прострочення повернення орендованого майна орендодавцю.

Дійсно, ч.6 ст. 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.

Тобто законом чи договором може бути встановлено інший період для нарахування неустойки (менший чи більший за 6 місяців).

Однак, положеннями ч.2 ст. 785 ЦК України чітко визначено, що якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення .

Тобто вказана правова норма не містить застереження (в розумінні ч.6 ст. 232 ГК України) як щодо іншого конкретного строку нарахування неустойки в разі прострочення повернення орендованого майна орендодавцю більш як на 6 місяців, так і щодо можливості її нарахування за весь час неповернення орендарем об'єкта оренди. Отже, в даному випадку термін нарахування неустойки за неповернення орендованого майна має узгоджуватися з нормою ч.6 ст. 232 ГК України, як з нормою спеціального закону, що регулює обмеження щодо періоду нарахування будь-яких різновидів штрафних санкцій, як-от, неустойка, штраф, пеня (ч.1 ст. 230 ГК України).

Висновок апеляційного суду про зворотне ґрунтується на помилковому розширеному тлумаченні змісту норми ч.2 ст. 785 ЦК України, яка в дійсності не містить положень щодо сплати орендарем неустойки у розмірі подвійної орендної плати за весь час прострочення.

Отже, неправильно застосувавши ч.2 ст. 785 ЦК України та ч.6 ст. 232 ГК України апеляційний господарський суд дійшов до необгрунтованого висновку про стягнення з відповідача неустойки за весь період неповернення майна орендодавцю –з 01.01.2006р. по 17.05.2007р.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про стягнення неустойки (постанова Верховного Суду України від 10.10.2006 у справі №13/757).

Колегія також враховує, що ухвалою Верховного Суду України від 18.09.2008 відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 22.07.2008 у даній справі, причому касаційну скаргу до Верховного Суду України подавав позивач (Підприємство Коростишівської РСС "Кооперативний ринок"), який був незгодний із необхідністю застосування до спірних правовідносин приписів ч.6 ст. 232 ГК України, та наполягав на стягненні суми неустойки, нарахованої ним з порушенням вказаної норми матеріального права.

З огляду на те, що підставою скасування рішення суду першої інстанції стало неправильне застосування апеляційною інстанцією приписів ч.6 ст. 232 ГК України та ч.2 ст. 785 ЦК України, а судом першої інстанції з дотриманням вимог ст.11112 ГПК України (1798-12) встановлено легітимність нарахування орендодавцем орендарю неустойки за 6-місячний період, визначений чинним законодавством, і ці обставини не спростовано апеляційним господарським судом, то первісне рішення про часткове задоволення позову є правомірним та підлягає залишенню без змін.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України,

Касаційну скаргу приватного підприємця ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 17.02.2009 у справі №14/936 скасувати.

Рішення господарського суду Житомирської області від 04.12.2008 у даній справі залишити без змін.

Витрати відповідача по сплаті держмита за подання касаційної скарги покласти на позивача.

Наказ доручити видати господарському суду Житомирської області.

Наказ господарського суду Житомирської області від 16.03.2009, виданий на виконання скасованої постанови, вважати нечинним.

Доручити господарському суду Житомирської області в разі надання доказів виконання зазначеного наказу видати поворотний наказ згідно вимог ст. 122 ГПК України.