6-25292св10 Про поділ спільного майна подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля та причепа - 16.02.2011 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля та причепа за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 12 листопада 2009 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 13 квітня 2010 року,

У лютому 2009 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що перебувала з ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі з 17 серпня 1991 року, від якого мають сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. Ведення спільного господарства вони припинили на початку 2009 року. За час шлюбу ними набуто рухоме й нерухоме майно, яке є спільним майном подружжя, а саме: два нежитлові будинки, що знаходяться на АДРЕСА_1, вартістю 8 512 грн. та на АДРЕСА_2, вартістю 10 тис. грн., які використовуються як магазини; вантажний автомобіль "Renalt Premium 400", 1998 року випуску, вартістю 125 тис. грн.; вантажний причеп "Krone", 1993 року випуску, вартістю 51 тис. грн.; легковий автомобіль "Nissan Almera", 2006 року випуску, вартістю 76 тис. грн.; вантажний автомобіль КАМАЗ 5320, 1993 року випуску, 78 тис. грн.; причеп ГКБ 8350, 1987 року випуску, вартістю 31 тис. грн.; нерухоме майно; торгове обладнання, яке знаходиться в магазинах. Крім того, вони мають невиконані боргові зобов’язання перед банком за кредитним договором у розмірі 88 810 грн.

Позивачка, уточнивши свої позовні вимоги, просила виділити їй обидва нежилих приміщення, в яких знаходяться магазини з торговим обладнанням, а саме: дві холодильні вітрини вартістю 2 500 грн. кожна; двадцять торговельних стелажів вартістю 6 тис. грн.; залишок товарів у магазинах вартістю 45 тис. грн., а відповідачу – усі транспортні засоби загальною вартістю 252 тис. грн. і зобов’язати його сплатити кредит у розмірі 88 810 грн., визнати недійсним договір купівлі-продажу вантажного автомобіля КАМАЗ 5320, 1993 року випуску та причепа ГКБ 8350, 1987 року випуску, стягнути з відповідача судові витрати.

Рішенням Вовчанського районного суду Харківської області від 12 листопада 2009 року позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 1/2 частку вартості спільного майна подружжя в розмірі 140 750 грн., залишивши спірне майно у власності та використанні фізичної особи – підприємця ОСОБА_4; у решті позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 13 квітня 2010 року рішення місцевого суду змінено: визнано за ОСОБА_3 право власності на нежитловий будинок (магазин) вартістю 8 500 грн. з холодильною вітриною вартістю 2 500 грн., що розташований на АДРЕСА_1 та легковий автомобіль "Nissan Almera", 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 76 тис. грн.; зменшено розмір стягнених з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 коштів до 51 250 грн.; стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 1 700 грн. та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; у решті рішення місцевого суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить ухвалені судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ураховуючи положення п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) справа розглядається за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року (2453-17) .

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно, придбане під час шлюбу, необхідно залишити у власності та користуванні ОСОБА_4, оскільки воно є речами, які необхідні йому для використання в своїй професійній діяльності. В частині поділу іншого майна подружжя суд першої інстанції відмовив з підстав його відсутності.

Змінюючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції виходив із того, спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу за правилами глави 8 СК України (2947-14) . Вартість спільного майна подружжя визначена сторонами й складає 281 500 грн. і саме на такій вартості наполягав відповідач, тому з урахуванням того, що позивачці виділено майно вартістю 87 тис. грн., з відповідача на її користь необхідно стягнути 51 250 грн.

Проте повністю погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна, оскільки їх суд дійшов із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним положенням закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що сторони заявили вимоги про поділ майна подружжя, набутого ними за час шлюбу. При цьому ОСОБА_4 є фізичною особою – підприємцем, який у своїй підприємницькій діяльності використовує частину спільного сумісного майна.

Відносно нежитлових будівель (магазинів), що розташовані за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1, які згідно з свідоцтвом про право власності від 27 жовтня 2006 року і договором купівлі-продажу від 9 червня 1999 року належать відповідачу, то доводи апеляційного суду про їх поділ як спільного сумісного майна подружжя з визнанням права власності на один із них за позивачкою, не відповідають вимогам закону.

Проте суд не з’ясував, яка норма матеріального права підлягає застосуванню до цих правовідносин та не врахував, що згідно зі ст. ст. 57, 61 СК України, ст. 52 ЦК України майно приватного підприємства чи фізичної особи – підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший з подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Про таке застосування вимог закону звернуто увагу судів у п. 29 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) . У разі, якщо таке майно придбане спільно і є майном подружжя, то іншому з подружжя належить компенсувати його вартість при поділі майна.

Що стосується поділу товару, що знаходився в магазинах, які використовує у своїй підприємницькій діяльності ОСОБА_4, то суд апеляційної інстанції не встановив наявність цього майна (чи його частини) на час розгляду справи. Разом із тим, відмовляючи в позові про поділ цього майна, апеляційний суд зазначив, що наявність майна в натурі не підтверджена, а позову про виділення майна одному з подружжя з виплатою компенсації пред’явлено не було. Також суд не з’ясував, чи підлягає цей товар поділу як майно подружжя, якщо воно використовується у підприємницькій діяльності.

Крім того, суди залишили без розгляду вимоги щодо поділу споживчого кредиту, не врахували, що згідно із ч. 3 ст. 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, за загальним правилом майно, придбане подружжям у кредит, є спільною власністю чоловіка та дружини. Також ст. 70 СК України передбачено, що в разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в пп. 23, 24 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) , вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з’ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями, що виникли в інтересах сім’ї (ч. 4 ст. 65 СК України).

Таким чином, у результаті взяття в кредит грошових коштів для використання на споживчі цілі, боргові зобов’язання перед позикодавцем несуть як чоловік, так і дружина, а не тільки той із подружжя, хто підписав кредитний договір.

Крім того, апеляційний суд, стягуючи компенсацію частки в майні подружжя, не звернув уваги на те, що присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе лише за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (ч. 5 ст. 71 СК України). Матеріали справи не містять даних про сплату ОСОБА_4 на депозит суду відповідної грошової суми.

Таким чином у порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України апеляційний суд, ухвалюючи власне рішення, доводів сторін по суті позовних вимог не перевірив; не дав оцінки тому, що в кредитному договорі зазначено, що майно, придбане подружжям у кредит, є спільною власністю чоловіка та дружини; фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином не встановив; не обґрунтував обраний ним варіант поділу майна та не навів розрахунків на підтвердження правильності визначення часток кожного зі сторін у праві власності на нежитлові приміщення та транспортні засоби; правильність визначення розміру грошової компенсації на користь ОСОБА_3

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого рішення з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.