Колегія суддів Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про визнання договору недійсним, за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6, третя особа – ОСОБА_8, про визнання добросовісним набувачем та визнання права власності на квартиру, а також за зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_6, третя особа – ОСОБА_7, про визнання договору дійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 18 квітня 2008 року,

У липні 2007 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про визнання договору недійсним. Позивач зазначав, що 12 червня 2007 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що після укладення договору сторони ніяких дій щодо його виконання не вчинили і продавець ОСОБА_8 надалі залишається проживати в квартирі, а також на те, що фактично сторони договору не мали наміру створити юридичні наслідки, які ним обумовлені, а оформили договір про людське око, з тим, щоб не допустити повернення квартири йому, який раніше відчужив цю квартиру ОСОБА_8, позивач просив визнати договір недійсним з підстав його фіктивності.

У вересні 2007 року ОСОБА_7 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6, третя особа – ОСОБА_8, про визнання добросовісним набувачем зазначеної вище квартири та визнання за ним права власності на неї з тих підстав, що придбав квартиру за договором, укладеним на законних підставах.

Також у вересні 2007 року ОСОБА_8 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6, третя особа – ОСОБА_7, про визнання договору дійсним. ОСОБА_8 зазначала, що 23 червня 2006 року уклала з ОСОБА_6 договір купівлі-продажу зазначеної вище квартири, однак, відповідач ухилився від її нотаріального посвідчення.

рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 листопада 2007 року позов ОСОБА_6 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладений 12 червня 2007 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_8 та ОСОБА_7 відмовлено.

рішенням апеляційного суду Запорізької області від 18 квітня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким в позовах ОСОБА_8 та ОСОБА_6 відмовлено, а позов ОСОБА_7 задоволено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалене ним рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд, серед іншого, вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_6 та ОСОБА_9 рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2006 року визнано дійсним договір купівлі-продажу, за яким 23 червня 2006 року ОСОБА_6 продав зазначену квартиру ОСОБА_8 Цим же рішенням суду право власності на зазначену квартиру визнано за ОСОБА_8 12 червня 2007 року ОСОБА_8 уклала договір купівлі-продажу, за яким продала квартиру ОСОБА_7

Відмовляючи в позові ОСОБА_6 про визнання укладеного ОСОБА_8 з ОСОБА_7 договору купівлі-продажу квартири недійсним з підстав його фіктивності апеляційний суд виходив із безпідставності таких вимог.

Такий висновок є правильним.

Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Пленум Верховного Суду України у п. 24 постанови "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6 листопада 2009 року (v0009700-09) роз’яснив, що в разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Під майном згідно з ч. 1 ст. 190 ЦК України вважаються і майнові права.

На підставі ч. 4 ст. 334 ЦК України якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Згідно зі ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу квартири підлягає державній реєстрації.

Судом установлено, що 12 червня 2007 року ОСОБА_8 з ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_7 купив квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 24, 25) і в той же день було здійснено державну реєстрацію цього договору (а.с. 26). З цього моменту в ОСОБА_7 виникло право власності на зазначену квартиру, яке 15 червня 2007 року він зареєстрував в БТІ (а.с. 27).

Таким чином, оскільки на підставі укладеного договору купівлі-продажу в ОСОБА_7 виникло право власності на набуту за ним квартиру, то суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив ОСОБА_6 про визнання цього договору недійсним через його фіктивність.

Відмовляючи в позові ОСОБА_8 про визнання договору дійсним апеляційний суд виходив із того, що для укладення договору купівлі-продажу спірної квартири з ОСОБА_6 необхідна була згода іншого співвласника - ОСОБА_9, яка такої згоди не давала.

Такий висновок також є правильним.

Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договору, який потребує нотаріального посвідчення і державної реєстрації, має бути подана нотаріально посвідчена згода другого з подружжя.

Встановивши, що спірна квартира придбана ОСОБА_6 у вересні 2004 року в період перебування в зареєстрованому шлюбі (а.с. 28-29) апеляційний суд також обґрунтовано вказав, що для її відчуження необхідною була згода його дружини ОСОБА_9, чого, як встановлено судом, при укладенні ним 23 червня 2006 року договору купівлі-продажу квартири з ОСОБА_8 дотримано не було.

Крім того, як роз’яснено Пленумом Верховного Суду України у п. 13 зазначеної вище постанови, норма ч. 2 ст. 220 ЦК України щодо визнання договору дійсним не застосовується до правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, оскільки їх вчинення на підставі ст.ст. 210 та 640 ЦК України пов’язується з державною реєстрацією правочину і до такої реєстрації вони не є укладеними.

Таким чином, в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_6 та ОСОБА_8 рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, а тому зазначену частину рішення відповідно до вимог ст. 337 ЦПК України слід залишити без змін.

Ухвалюючи рішення про визнання ОСОБА_7 добросовісним набувачем та визнання за ним права власності на спірну квартиру апеляційний суд виходив із того, що квартира придбана ним за договором на законних підставах.

Однак з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Щодо права власності, то ЦК України (435-15) передбачає можливість його виникнення на підставі рішення суду у випадках, встановлених ст. 376 ЦК України, а підтвердження рішенням суду існуючого в особи права власності – у випадках, встановлених ст. 392 ЦК України. В інших випадках право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

Судом встановлено, що вже зазначалося вище, що у ОСОБА_7 на підставі укладеного з ОСОБА_8 договору купівлі-продажу виникло право власності на спірну квартиру і держава офіційно визнала за ним це право шляхом здійснення його державної реєстрації органом БТІ.

За таких обставин підстав для підтвердження наявного в нього права власності на спірну квартиру ще і в судовому порядку немає.

Крім того, визнаючи ОСОБА_7 в судовому порядку добросовісним набувачем квартири апеляційний суд не врахував, що суд відповідно до ст.ст. 15 та 16 ЦК України захищає порушене право особи у спосіб, встановлений законом, а в даному випадку права ОСОБА_7 на спірну квартиру ніким не порушено, а обраний ним спосіб захисту – визнання добросовісним набувачем, законом не передбачений.

Таким чином, в цій частині, правильно встановивши фактичні обставини справи, суд ухвалив помилкове рішення через неправильне застосування норм матеріального права, що відповідно до ст. 341 ЦПК України є підставою для скасування цієї частини рішення суду та ухвалення нового рішення про відмову у позові.

Керуючись п.п. 1, 5 ч. 1 ст. 336, ст. 337, ст. 341, п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

рішення апеляційного суду Запорізької області від 18 квітня 2008 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_7 про визнання його добросовісним набувачем квартири та визнання за ним права власності на неї скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_7 до ОСОБА_10, третя особа – ОСОБА_8, про визнання його добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 і визнання за ним права власності на цю квартиру відмовити.

У решті рішення апеляційного суду Запорізької області від 18 квітня 2008 року залишити без змін.

рішення оскарженню не підлягає.