Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 у своїх інтересах та інтересах ОСОБА_7 до Розтоківської сільської ради Косівського району, ОСОБА_8 про визнання недійсними розпорядження голови Розтоківської сільської ради Косівського району від 3 липня 1995 року № 6 і свідоцтва про право власності та визнання права власності на частину будинку за касаційною скаргою ОСОБА_8 на рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 травня 2009 року,

У серпні 2008 року ОСОБА_6 у своїх інтересах та інтересах ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом до Розтоківської сільської ради Косівського району, ОСОБА_8 про визнання недійсними розпорядження голови Розтоківської сільської ради Косівського району від 3 липня 1995 року № 6 та свідоцтва про право власності, визнання права власності на ? частину будинку.

Зазначав, що він та його мати, ОСОБА_7 народилися та мешкали у колгоспному дворі в АДРЕСА_1, головою якого був ОСОБА_9 У зв’язку з ліквідацією 15 квітня 1991 року суспільної групи колгоспних дворів усі члени колгоспного двору стали у рівних частках співвласниками майна двору. Згідно з розпорядженням голови Розтоківської сільської ради Косівського району від 3 липня 1995 року № 6 за ОСОБА_9 та його дружиною, ОСОБА_10, визнано право власності на зазначений будинок і 6 липня 1995 року видано свідоцтво про право власності на цей будинок.

ОСОБА_9 помер у 1999 році, а ОСОБА_10 – у 2005 році. За життя ОСОБА_9 та ОСОБА_10 склали заповіт на користь своєї онуки – відповідачки у справі ОСОБА_8, яка після їхньої смерті успадкувала спірний будинок.

Посилаючись на те, що розпорядження сільського голови й свідоцтво про право власності є недійсними, оскільки порушують право власності його та ОСОБА_7 на будинок, ОСОБА_6 просив позов задовольнити, визнати недійсними розпорядження та свідоцтво про право власності й визнати за ними (позивачами) право власності на ? частину спірного будинку за кожним.

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2009 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 травня 2009 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: визнано недійсними в частині визнання права власності на частину будинку АДРЕСА_1 за ОСОБА_9 і ОСОБА_10 розпорядження голови Розтоківської сільської ради Косівського району від 3 липня № 6 1995 року та видане 6 липня 1995 року свідоцтво про право власності; визнати за ОСОБА_6 і ОСОБА_7 право власності на ? частину зазначеного будинку за кожним.

У касаційній скарзі ОСОБА_8 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд, виходив із того, що позивачі безпідставно позбавлені права власності на частину майна колгоспного двору.

Проте з такими висновками суду повністю погодитися не можна.

За правилами ст. 120 ЦК УРСР майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

Статтею 126 ЦК УРСР було передбачено, що працездатний член колгоспного двору втрачає право на частку в майні двору, якщо він не менше трьох років підряд не брав участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору. Це правило не застосовується, якщо член двору не брав участі у веденні господарства в зв'язку з призовом на строкову військову службу, навчанням в учбовому закладі або хворобою.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_8 зазначала, що позивачі втратили право на частку в майні колгоспного двору, оскільки добровільно вибули з нього та не брали участі свою працею й коштами у веденні спільного господарства.

Зазначені вимоги закону апеляційним судом на порушення вимог ст. ст. 10, 212 ЦПК України не враховані, доводи та заперечення сторін із цього приводу належним чином також не перевірені.

Крім того, висновок суду про те, що спірний будинок відноситься до суспільної групи колгоспних дворів не ґрунтується на належних доказах.

Як встановлено судом, позивачами оспорюється розпорядження голови сільської ради та свідоцтво про право власності на будинок, видані у 1995 році.

Відповідно до пп. 1, 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) цей Кодекс (435-15) набирає чинності з 1 січня 2004 року. Цивільний кодекс України (435-15) застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , положення цього Кодексу (435-15) застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Ураховуючи, що правовідносини виникли в 1995 році та продовжувального характеру не мають, до них повинні застосовуватися правила ЦК УРСР (1540-06) .

Згідно зі ст. ст. 71, 76 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується незалежно від заяви сторін. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові.

Ці положення закону також залишилися поза увагою суду.

Суд так і не з’ясував, коли ж позивачам стало відомо про порушення їхнього права.

Вирішуючи спір, апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України на зазначені вимоги закону уваги також не звернув.

З огляду на викладене рішення апеляційного суду не можна визнати законним та обґрунтованим й воно підлягає скасуванню, а справа – передачі на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 травня 2009 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до апеляційного суду.

Ухвала оскарженню не підлягає.