18/115 Про стягнення з державного підприємства збитків, завданих Державному бюджету України - 02.06.2009 Прийняття

Рішенням господарського суду Донецької області від 22.09.2008 (суддя Овсяннікова О.В.), залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 10.02.2009 (судді: Старовойтова Г.Я., Волков Р.В., Калантай М.В.), позов задоволено частково - на підставі ст.ст. 22, 1166, 1191 ЦК України стягнуто з відповідача в доход Державного бюджету 276 грн. збитків у вигляді заробітної плати, виплаченої державою Україна на виконання рішення Європейського суду з прав людини від 18.01.2007 у справі №10722/03 "Лапінська проти України" (974_186) . В решті позовних вимог відмовлено у зв'язку з їх необгрунтованістю та недоведеністю.

Рішення мотивоване тими обставинами, що держава Україна не виконала свій конституційний обов'язок і не забезпечила право громадянина на отримання винагороди за працю, і тому є винною у спричиненні особі моральної шкоди, у зв'язку з цим, підстав для стягнення з Державного підприємства "Селидіввугілля" цієї суми не має. Стосовно суми відшкодування, яка полягає у виплаті заробітної плати, суд визнав вимоги Міністерства юстиції України обґрунтованими, оскільки виплату заробітної плати здійснює роботодавець, яким у даному випадку є ДП "Селидіввугілля".

Міністерство юстиції України (далі –Міністерство) в поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме ст.ст. 1166, 1191 ЦК України, ст.ст. 3, 9 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та ст. 35 ГПК України. Зокрема, скаржник вважає, що виплативши заявниці присуджені за рішенням Європейського суду з прав людини кошти, Міністерство на підставі ст. 1191 ЦК України, ч.4 ст. 9 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" звернулося з регресною вимогою до ДП "Селидіввугілля", яке є винним у тривалому невиконанні рішення Новогродівського міського суду від 01.03.2002, винесеного на користь Лапінської Л.П. Відповідно до п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (v0004700-95) судам необхідно враховувати, що відповідно до ст.237-1 КЗпП (набрала чинності 13 січня 2000р.) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. Окрім того, заявниця (Лапінська Л.П.) скаржилася не на дії чи бездіяльність органів державної влади, а на тривале невиконання судового рішення, винесеного на її користь. Порушення ст. 43 Конституції України і законодавства про працю відповідачем та тривале неправомірне невиконання ним рішення Новогродівського міського суду від 01.03.2002 призвело до встановлення Європейським судом з прав людини факту порушення п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст.1 Першого протоколу до Конвенції і присудження у зв'язку з цим відшкодування на користь Лапінської Л.П. за рахунок держави.

Колегія суддів, перевіривши в межах доводів касаційної скарги фактичні обставини справи на предмет правильності їх юридичної оцінки судом апеляційної інстанції та заслухавши пояснення присутнього у засіданні представника позивача, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані рішення та постанова –скасуванню в частині позовних вимог про стягнення 9612,37 грн. моральної шкоди з передачею справи на новий розгляд в цій частині позовних вимог до господарського суду Донецької області з наступних підстав.

Залишаючи без змін первісне рішення про часткове задоволення позову, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

Рішенням Європейського суду з прав людини від 18.01.2007 року у справі №10722/03 "Лапінська проти України" з держави Україна на користь гр.Лапінської Л.П. було присуджено 1400 ЄВРО у відшкодування моральної шкоди та 276грн. залишку заборгованості по заробітній платі відповідно до рішення Новогродівського міського суду. Дане рішення відповідно до статей 42,44 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод набуло статусу остаточного (а.с.8-14).

У рішенні Європейського суду "Лапінська проти України" (974_186) встановлено, що Лапінська Л.П. подала позов до Новогродівського міського суду Донецької області проти шахти 1/3 "Новогродівська" (державного підприємства) щодо стягнення заборгованості по заробітній платі та іншим виплатам, що належали її померлому чоловіку. 1 березня 2002 року Новогродівський міський суд задовольнив позов Лапінської Л.П. та присудив їй 2290,80 грн. Рішення було передане на виконання до відділу державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції. Однак, рішення не було виконане через, нібито, неспроможність виконавчої служби діяти та неможливість продажу майна шахти.

У червні 2002 року Лапінська Л.П. подала позов до Новогродівського міського суду Донецької області проти відділу державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції через невиконання рішення, винесеного на її користь. 26 червня 2002 року Новогродівський міський суд відхилив позов Лапінської Л.П., не визнавши вини за виконавчою службою. Суд зазначив, що виконавча служба діяла належним чином при виконанні рішення від 1 березня 2002 року. Однак, цілим рядом рішень господарського суду Донецької області виконавчій службі було заборонено продаж майна шахти через провадження у справі про банкрутство, яке було розпочато проти компанії. До того ж, 26 грудня 2001 року було накладено заборону на продаж майна підприємств, у яких державі належить щонайменше 25% статутного фонду, що було передбачено Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" (2864-14) . 2 вересня 2002 року апеляційний суд Донецької області залишив у силі рішення суду першої інстанції. 12 листопада 2002 року Новогродівський міський суд Донецької області відхилив касаційну скаргу Лапінської Л.П. проти рішення від 26 червня 2002 року, як подану з порушенням строку. 24 грудня 2002 року апеляційний суд Донецької області залишив у силі це рішення. До листопада 2004 року Лапінська Л.П. отримала 2014,80грн., решта боргу, що їй належить, залишена невиплаченою (а.с.10).

У рішенні Європейський Суд (п.19) зазначив, що рішення, винесене на користь заявниці, Лапінської Л.П., не виконувалось більше ніж чотири роки та вісім місяців, що призвело до порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу (п.п.19,22).

Згідно рішення Європейського суду від 18 січня 2007 року у справі №10722/03 "Лапінська проти України" (974_186) у зв'язку з порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Протоколу №1 до Конвенції держава України повинна виплатити Лапінській Л.П. заборгованість, яка належала її померлому чоловікові, та 1400 ЄВРО, як компенсацію нематеріальної шкоди, з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявниці.

На підставі рішення Європейського суду від 18 січня 2007 року у справі №10722/03 "Лапінська проти України" (974_186) Відділом примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби прийнята постанова про відкриття виконавчого провадження від 30.05.2007 року (а.с.15).

Рішення Європейського суду від 18 січня 2007 року у справі №10722/03 "Лапінська проти України" в частині сплати присуджених коштів виконано 11 липня 2007 року. На рахунок Лапінської Л.П. з Державного бюджету України перераховано суму в розмірі 9612 грн.37 коп., що станом на день виплати є еквівалентно 1400 ЄВРО, а також залишок заборгованості за рішенням Новогродівського міського суду Донецької області від 01.03.2002 року в розмірі 276 грн. Факт оплати підтверджується платіжними дорученнями №1023 від 9 липня 2007 року та №1024 від 9 липня 2007 року (а.с.16,17).

10 вересня 2007 року державним виконавцем була прийнята постанова про закінчення виконавчого провадження за рішенням Європейського суду від 18 січня 2007 року у справі №10722/03 "Лапінська проти України", у зв'язку з його виконанням (а.с.18).

У своєму позові позивач зазначає, що стягнута на користь гр. Лапінської Л.П. сума є збитками Державного бюджету України, у зв'язку з чим відповідно до частини 4 статті 9 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Міністерство юстиції звернулося в інтересах держави з позовом до Державного підприємства "Селидіввугілля", яке є правонаступником ДВАТ "Шахта 1/3 "Новогродівська" (згідно наказу Міністерства палива та енергетики України від 25.02.2003 року №96 ДВАТ "Шахта 1/3 "Новогродівська" було реорганізовано і перетворено у структурний підрозділ ДП "Селидіввугілля").

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (995_004) (далі по тексту - Конвенція) була підписана від імені України 9 листопада 1995 року та ратифікована Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року №475/97-ВР (475/97-ВР) . Законом України від 9 лютого 2006 року №3436-IV (3436-15) до офіційного тексту та назви Конвенції були внесені зміни та застосований новий переклад. Згідно з пунктом 3 статті 59-1 Конвенції для тих держав, які підписали цю Конвенцію і які ратифікуватимуть її після набрання нею чинності, Конвенція набирає чинності з дня здачі на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи ратифікаційних грамот. У рішенні Європейського суду від 25 липня 2002 року по справі "Совтрансавто-Холдинг" (980_043) проти України" 11 вересня 1997 року визначено як дату вступу Конвенції в законну силу щодо України.

Згідно з Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (995_004) (ст.1) високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені у розділі 1 цієї конвенції. Стаття 6 Конвенції гарантує кожному при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків право на справедливий і відкритий розгляд у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції.

Згідно з практикою Європейського суду право доступу до суду включає право на виконання судового рішення без надмірних затримок (див. справу "Іммобільяре Саффі проти Італії", заява №22774/93, ЄСПЛ 1999-V, § 66). Суд дотримується думки, що неможливість заявника гр. Лапінської Л.П. домогтися виконання рішення протягом п'ятнадцяти місяців становить втручання у його право на мирне володіння своїм майном у сенсі пункту 1 статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції. (Справа "Шмалько проти України (980_226) " заява №60750/00). Обов'язок забезпечувати ефективну реалізацію прав, захищених цим документом, має бути результатом позитивних обов'язків держави (див. серед інших рішення у справі "X і Y проти Нідерландів" від 26 березня 1985 року, пп. 22 - 23, Серія A №90, с. 11)., ці позитивні зобов'язання повинні встановлювати певні засоби, потрібні для захисту права на власність (див., mutatis mutandis рішення у справі "Лопез Остра проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, п. 55, Серія A №303-C, с. 55), навіть у справах, де судове провадження стосується приватних осіб або підприємств (див. справу "Совтрансавто-Холдинг проти України" (980_043) №48553/99, п.96, ЄСПЛ 2002-VII). Це значить, що держава, зокрема, має обов'язок забезпечувати, щоб процедура, закріплена у законодавстві про виконання рішень, що набрали законну силу, і про провадження у справі про банкрутство, були підконтрольними.

Таким чином, згідно з практикою Європейського суду позитивним обов’язком держави є забезпечення ефективної реалізації прав осіб на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку та встановлення певних засобів, потрібних для захисту права власності.

Причиною подання апеляційної скарги на рішення господарського суду Донецької області і предметом оскарження є питання щодо правомірності відмови у стягненні з відповідача ДП "Селидіввугілля" суми 9612,37 грн. (сума еквівалента 1400 ЄВРО станом на 11.07.2007року), яку становить присуджена рішенням Європейського суду з прав людини до стягнення з держави Україна моральна шкода Лапінської Л.П.

В даному випадку, підставою для стягнення моральної шкоди з держави Україна було встановлення рішенням Європейського суду з прав людини факту невиконання Державою Україна свого позитивного обов’язку щодо забезпечення своєму громадянину права на ефективний правовий захист, яке (невиконання) полягало у невжитті протягом більш ніж чотирьох років та восьми місяців органами державної влади України заходів, необхідних для виконання остаточних судових рішень, частково позбавивши положення статті 1 Першого протоколу їх корисного ефекту.

Згідно з частиною 1 статті 1166 ЦК України шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Підставою для цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди є встановлення судом наступних обставин: наявність вини у діях (бездіяльності) відповідної особи; причинного зв’язку між неправомірними діями чи бездіяльністю та шкодою; наявність реальної шкоди, що може бути обчислена у грошовому еквіваленті.

Пред'являючи позов про стягнення збитків в розмірі 9888 грн. 37 коп., завданих Державному бюджету України, Міністерство юстиції вважає, що рішенням Європейського суду від 18 січня 2007 року у справі №10722/03 "Лапінська проти України" Державне підприємство "Селидіввугілля" було визнано винним у тривалому невиконанні рішення, винесеного на користь Лапінської Л.П., а тому повинно відшкодувати державі сплачені нею кошти.

Отже, оскільки предметом спору у даній справі є відшкодування збитків, то предметом доказування у даній справі є встановлення всіх обставин, які вказують на наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення.

Так, звертаючись з позовом, позивач повинен довести факт спричинення збитків і причинно-наслідковий зв'язок між порушенням права і збитками.

З матеріалів справи не вбачається причинно-наслідкового зв’язку між неправомірними діями Державного підприємства "Селидіввугілля" та моральною шкодою, заподіяною органами державної влади України внаслідок тривалого невиконання рішення Новогродівського міського суду Донецької області, винесеного на користь Лапінської Л.П., та незабезпеченням державою права на ефективний правовий захист.

Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку щодо відмови у позові в цій частині, оскільки не доведена вина відповідача у невиконанні судового рішення, та правомірно відмовив у задоволені позову в частині відшкодування моральної шкоди у сумі 9612,37 грн. (сума еквівалента 1400 ЄВРО станом на 11.07.2007р.).

Що ж стосується суми відшкодування, яка полягає у виплаті заробітної плати та становить 276 грн., апеляційний суд зазначив, що відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 1 Закону України "Про оплату праці2 від 24.03.1995р. №08/95-ВР зазначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Отже, виплату заробітної плати здійснює роботодавець. В даному випадку, роботодавцем є Державне підприємство "Селидіввугілля" –відповідач у справі, тому суд першої інстанції правомірно задовольнив суму відшкодування, яка полягає у виплаті залишку заробітної плати та становить 276 грн.

Касаційна інстанція враховує, що касаційна скарга позивача не містить заперечень щодо законності оскаржуваних судових рішень в частині стягнення з відповідача залишку невиплаченої заробітної плати (276 грн.), а тому вказані судові акти в цій частині позовних вимог підлягають залишенню без змін.

Однак, колегія не погоджується з висновками суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення 9612,37 грн. моральної шкоди в порядку регресу з огляду на таке.

Відповідно до ч.1 ст. 23 та ч.1 ст. 1167 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування моральної шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення:

1)протиправної поведінки;

2)моральної шкоди (фізичні та душевні страждання, приниження честі і гідності фізичної особи);

3)причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та моральною шкодою;

За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Згідно з ч.1 ст. 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Відповідно до ч.4 ст. 9 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" позивачем у справах про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування, виступає Орган представництва (Мінюст України).

Отже, чинне цивільне законодавство допускає можливість відшкодування моральної шкоди в порядку регресу, якщо інше не встановлено законом. Судами не встановлено та відповідачем не доведено існування нормативних застережень щодо недопустимості відшкодування в регресному порядку моральної шкоди, в тому числі на користь держави Україна, яка на виконання рішення Європейського суду з прав людини виплатила своєму громадянину відповідне відшкодування в повному обсязі.

Право кожного громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю та соціальних виплат закріплено у статтях 43 та 46 Конституції України. Реалізація зазначених конституційних прав громадян врегульована Законом України "Про оплату праці" (108/95-ВР) , Кодексом законів про працю України (322-08) , іншими законодавчими та нормативними актами.

Зокрема, ст.1 згаданого Закону визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу; ч. 3 ст. 15 передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку.

Всі інші платежі підприємство здійснює після виконання зобов'язань щодо оплати праці (у попередній редакції оплата праці провадилася в першочерговому порядку після сплати обов'язкових платежів), у ч. 5 ст.24 згаданого Закону зазначено, що своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

Статтею 115 Кодексу законів про працю України передбачено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів.

Згідно з ч.1 ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Крім того, за невиплату заробітної плати встановлено кримінальну відповідальність (ст. 175 Кримінального кодексу України).

Отже, чинним законодавством України обов'язок виплати заробітної плати покладений саме на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, які зобов'язані дотримуватися строків виплати своїм працівникам заробітної плати.

Враховуючи вищезазначені обставини, не виключається наявність підстав вважати, що обов'язок виконання судового рішення покладався саме на відповідача протягом усього строку існування заборгованості по зарплаті, а обов'язок органу державної виконавчої служби з примусового виконання вказаного рішення був похідним та виник внаслідок фактичного ухилення відповідача від виконання своїх конституційних обов'язків з виплати винагороди за працю.

Крім того, не може вважатися перешкодою при виплаті заборгованості по заробітній платі наявність справи про банкрутство підприємства –відповідача, оскільки відповідно до ст. 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю громадян, авторської винагороди.

Наведеним спростовуються передчасні посилання судів попередніх інстанцій на недоведеність рішенням Європейського суду з прав людини від 18.01.2007 (у справі №10722/03 "Лапінська проти України" (974_186) ) вини відповідача у невиконанні судового рішення про стягнення заборгованості по зарплаті, оскільки наявність виконавчого провадження не була перешкодою для роботодавця у виплаті заборгованості із заробітної плати своїм працівникам.

Окрім того, судами не взято до уваги та не надано належної правової оцінки тим обставинам, що рішенням Новогродівського міського суду Донецької області від 26.06.2002 відмовлено в позові Лапінської Л.П. до ВДВС Новогродівського міського управління юстиції про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби (ст. 1173 ЦК України), а саме внаслідок тривалого невиконання рішення Новогродівського міського суду Донецької області від 01.03.2002, та встановлено відсутність вини вказаного державного органу у невиконанні рішення Новогродівського міського суду Донецької області від 01.03.2002

Передчасним вважається також висновок суду першої інстанції про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між неправомірними діями (бездіяльністю) державного підприємства "Селидіввугілля" та моральною шкодою, заподіяною громадянці України внаслідок тривалого невиконання рішення Новогродівського міського суду Донецької області, винесеного на користь Лапінської Л.П.

Разом з тим, колегія відхиляє передчасні посилання скаржника на порушення судами попередніх інстанцій норм ст. 35 ГПК України шляхом неврахування преюдиціального значення рішень господарського суду Донецької області у справах №№37/84;37/86;37/191 між тими ж сторонами, оскільки, по-перше, позивач помилково ототожнює з юридичними фактами оціночні судження суду щодо визнання винним державного підприємства "Селидіввугілля" у тривалому невиконанні рішення Новогродівського міського суду, зроблені з посиланням на доводи Міністерства (позивача) та його власну інтерпретацію змісту рішень Європейського суду з прав людини у справах №№10559/03;22924/02;9023/03 ("Карпенко проти України" (974_098) , "Губенко проти України" (974_111) , "Слуквіна проти України" (974_162) ). По-друге, вказані рішення Європейського суду з прав людини прийняті в інших справах, а рішення Європейського суду з прав людини від 18.01.2007 у справі №10722/03 "Лапінська проти України" (974_186) не містить чітких вказівок щодо визнання ДП "Селидіввугілля" винним у тривалому невиконанні рішення Новогродівського міського суду від 01.03.2002, винесеного на користь Лапінської Л.П.

Касаційна інстанція також враховує правильність посилань скаржника на п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (v0004700-95) , згідно якого судам необхідно враховувати, що відповідно до ст.237-1 КЗпП (набрала чинності 13 січня 2000р.) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Зазначеним обставинам, які безпосередньо стосуються предмета даного господарського спору, судами першої та апеляційної інстанції всупереч вимогам ст. 43 Господарського процесуального кодексу України не надано ретельної правової оцінки, а згідно імперативних вимог ч.2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні та постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази чи додатково перевіряти наявні у справі докази.

Зважаючи на викладене, касаційна інстанція на підставі ч.2 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про неповне встановлення обставин справи та обумовлену цим неможливість надання належної юридичної оцінки всім обставинам справи, в зв’язку з чим справа підлягає направленню на новий розгляд в частині позовних вимог про стягнення в порядку регресу 9612,37 грн. моральної шкоди для достовірного з’ясування інших обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення спору в цій частині позовних вимог.