Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Григор’євої Л.І., Жайворонок Т.Є.,

Луспеника Д.Д., Лященко Н.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом і за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 21 жовтня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2009 року,

У лютому 2005 року ОСОБА_5 звернулась до суду з указаним позовом, в якому зазначала, що 11 липня 1997 року між нею та ОСОБА_4 і між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 були укладені договори дарування, згідно з якими вона з ОСОБА_6 подарували ОСОБА_4 по 1/3 частці квартири АДРЕСА_1. Просила на підставі ч. 1 ст. 58 ЦК УРСР визнати зазначені договори дарування недійсними, тому що вони були укладені лише про людське око та без наміру створити юридичні наслідки, оскільки так і не відбулась фактична передача ОСОБА_4 квартири. У листопаді 2007 року ОСОБА_5 померла та до участі у справі в якості її процесуального правонаступника була допущена ОСОБА_3, яка, уточнивши позовні вимоги, просила суд на підставі ст. 58 ЦК УРСР, ст. 234 ЦК України визнати недійсними як фіктивні (мнимі) правочини договори дарування по 1/3 частки квартири АДРЕСА_1, укладені 11 липня 1997 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_4 та між ОСОБА_5 і ОСОБА_4; визнати за нею право власності на 2/3 частки квартири НОМЕР_1 за вищезазначеною адресою в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5, у тому числі й за спадковою трансмісією після смерті ОСОБА_6

У липні 2009 року ОСОБА_4 звернулась до суду із зустрічним позовом і просила суд визнати недійсним заповіт від 18 червня 2003 року на ім’я ОСОБА_3, посилаючись на те, що волевиявлення ОСОБА_5 не було вільним і не відповідало її волі, вона внаслідок психологічного тиску з боку ОСОБА_3 підписала заповіт.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 21 жовтня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2009 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 та зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить ухвалені судові рішення в частині відмови в задоволенні її позовних вимог скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позов.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що вона не має права вимагати визнання договорів дарування по 1/3 частки квартири АДРЕСА_1, укладених 11 липня 1997 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_4 та між ОСОБА_5 і ОСОБА_4, недійсними, оскільки позивачка не була учасником цих правовідносин та отримала процесуальне право вимоги тільки після смерті ОСОБА_5 Крім того, відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог про визнання за нею права власності 2/3 частки квартири НОМЕР_1 за вказаною вище адресою в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5, у тому числі й за спадковою трансмісією після смерті ОСОБА_6, виходив із того, що договори дарування від 11 липня 1997 року не було визнано недійсними, тому відповідно спірне майно не могло ввійти до спадкової маси.

З таким висновком суду погодився й суд апеляційної інстанції.

Проте погодитись із таким висновком судів попередніх інстанцій не можна, оскільки суди дійшли його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 11 липня 1997 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 та між ОСОБА_6 і ОСОБА_4 були укладені договори дарування по 1/3 частки квартири АДРЕСА_1. У липні 1999 року ОСОБА_5 і ОСОБА_6 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання договорів дарування від 11 липня 1997 року та приватизації квартири АДРЕСА_1 недійсними з підстав, передбачених ст. ст. 56, 57 ЦК УРСР. У 2002 році ОСОБА_6 помер. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 6 липня 2004 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 7 грудня 2004 року, відмовлено ОСОБА_5 у задоволенні позову, зустрічний позов ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю та вселення задоволено.

У лютому 2005 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом про визнання недійсними договорів дарування від 11 липня 1997 року з інших підстав, а саме з передбачених ст. 58 ЦК УРСР.

З матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи ОСОБА_5 померла. Спадкоємцем ОСОБА_5 за заповітом є ОСОБА_3 (а.с. 219), яка була допущена до участі у справі в якості її процесуального правонаступника.

Згідно зі ст. 37 ЦПК України в разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.

Таким чином, процесуальне правонаступництво – це заміна сторони або третьої особи (правопопередника) іншою особою (правонаступником) у зв’язку з вибуттям із процесу суб’єкта спірного або встановленого рішенням суду правовідношення, за якої до правонаступника переходять усі процесуальні права та обов’язки правопопередника і він продовжує в цивільному судочинстві участь останнього.

У порушення зазначених вимог закону суди дійшли неправильного висновку, що ОСОБА_3 не має права вимагати визнати недійсними договори дарування, укладені 11 липня 1997 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 та між ОСОБА_6 і ОСОБА_4, оскільки стала лише процесуальним правонаступником після смерті ОСОБА_5

У п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) (зі змінами), яка діяла на час спірних правовідносин, судам роз’яснено, що визнання угоди недійсною може мати місце і після смерті громадянина, який був її учасником, і такі вимоги можуть бути заявлені другою стороною, спадкоємцями померлого, іншими заінтересованими особами та прокурором.

ОСОБА_3 є спадкоємцем ОСОБА_5, а в позовному провадженні процесуальне правонаступництво відбувається в тих випадках, коли права або обов’язки одного із суб’єктів спірного матеріального правовідношення в силу тих або інших причин переходять до іншої особи, яка не брала участі у цьому процесі.

Отже, матеріальне правонаступництво тісно пов’язане з процесуальним, оскільки процесуальне правонаступництво передбачає перехід суб’єктивного права або обов’язку від однієї особи до іншої в матеріальному праві. Отже, незалежно від підстав матеріального правонаступництва процесуальне правонаступництво допускається лише після того, як відбудеться заміна в матеріальному правовідношенні.

Таким чином, позов пред’явлений ОСОБА_5 – учасником правочину, а ОСОБА_3, ставши її правонаступником не лише в процесуальному значенні, а й у матеріальному, має право на оспорювання договору дарування, оскільки в разі визнання його недійсним буде мати право на спадкування.

За таких обставин ухвалені судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 21 жовтня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.