У лютому 2001 р. А. звернувся до суду з позовом до управління Державного казначейства у Миколаївській області (далі - Управління) і Миколаївської обласної прокуратури про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, посилаючись на те, що прокурор Березанського району незаконно наклав арешт на його грошові кошти на строковому вкладі у банківській установі в сумі 75 тис. грн. і цими діями йому завдано матеріальну та моральну шкоду. В подальшому арешт грошового вкладу було скасовано у зв'язку із закриттям кримінальної справи, порушеної щодо батька позивача.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 9 листопада 2001 р. позов задоволено частково: постановлено стягнути з Управління на користь А. 27 тис. 362 грн. на відшкодування матеріальної та 1 тис. грн. - моральної шкоди.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 16 січня 2002 р. рішення районного суду змінене: з Управління на користь А. постановлено стягнути 13 тис. 440 грн. на відшкодування матеріальної шкоди; в іншій частині рішення залишене без зміни.

У касаційному поданні прокурор Миколаївської області, посилаючись на порушення норм матеріального права, просив скасувати постановлені у справі судові рішення та відмовити А. в задоволенні позову.

Позивач у касаційній скарзі, посилаючись на порушення норм матеріального права, просив скасувати ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 16 січня 2002 р. та залишити в силі рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 9 листопада 2001 р.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційне подання та касаційна скарга частково підлягають задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив із того, що відшкодування шкоди, завданої позивачеві незаконними діями посадових осіб прокуратури, має здійснюватися на підставі ст. 443 ЦК (1540-06) * та ст. 1 Закону від 1 грудня 1994 р. N 266/94-ВР (266/94-ВР) "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" (далі - Закон).

* Тут і далі, якщо інше не застережено, мається на увазі ЦК 1963 р. (1540-06) , який втратив чинність з 1 січня 2004 р., але був чинним на час виникнення спірних правовідносин.

Однак висновки судових інстанцій про необхідність відшкодування позивачеві шкоди за рахунок державного бюджету, а також її розмір та правове обґрунтування не відповідають вимогам чинного законодавства.

Так, відповідно до положень ст. 443 ЦК (1540-06) шкода, заподіяна громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування взяття під варту як запобіжного заходу, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, відшкодовується державою в повному обсязі незалежно від вини службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду в порядку, встановленому законодавством.

Суди першої та апеляційної інстанцій при дослідженні фактичних обставин справи встановили, що прокурор Березанського району наклав арешт на кошти, які знаходились у банківській установі на рахунку позивача А., котрий до кримінальної відповідальності не притягувався. Арешт грошового вкладу було скасовано у зв'язку із закриттям кримінальної справи, порушеної стосовно батька позивача.

За таких обставин суду слід було перевірити, чи поширюються на позивача положення ст. 443 ЦК (1540-06) та ст. 1 Закону (266/94-ВР) .

Крім того, при проведенні розрахунку завданих позивачеві збитків у вигляді неотриманого доходу, а саме відсотків по грошовому вкладу, судом як першої, так і апеляційної інстанції, не з'ясовано, з яких підстав банківською установою (на порушення умов укладеного з позивачем договору термінового вкладу від 16 березня 1998 р.) проведено нарахування відсотків по вкладу за останній місяць дії договору у значно меншому розмірі, ніж було обумовлено сторонами. Адже відповідно до п. 152 розд. IX Інструкції N 7 (v0204500-96) "Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України" (затверджена постановою Правління Національного банку України від 2 серпня 1996 р. N 204; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин**) у разі накладення банком арешту на кошти на рахунку юридичної або фізичної особи припиняється списання коштів за розпорядженням власника рахунка (у тому числі використання коштів на потреби підприємства та виплату заробітної плати і прирівняних до неї платежів), за винятком платежів до бюджету та внесків до державних цільових фондів.

** Інструкція (v0204500-96) втратила чинність на підставі постанови Національного банку України від 29 березня 2001 р. N 135 (z0368-01) , якою затверджено нову Інструкцію.

Згідно з п. 6 Правил здійснення депозитних операцій для банківських депозитів (затверджені постановою Правління Національного банку України від 7 липня 1997 р. N 216 (z0393-97) ; зареєстровані в Міністерстві юстиції України 11 вересня 1997 р. за N 393/2197), за договором банківського депозиту (вкладу) комерційний банк, який прийняв кошти від вкладника або кошти, що надійшли на рахунок вкладника від іншої сторони, зобов'язується виплатити вкладнику суму депозиту (вкладу) та нараховані відсотки на умовах та в порядку, що передбачені договором.

Отже, накладення арешту на кошти на вкладі позивача не обмежило право банку управляти залученими коштами та не створило правових перешкод для виконання ним своїх договірних зобов'язань перед позивачем.

Водночас суд першої інстанції не вирішив питання про можливість притягнення до участі у справі банківської установи, а також не з'ясував, з яких підстав позивач не переуклав договір з банком після закінчення строку його дії, адже саме накладення арешту на кошти на вкладі не встановлювало такої заборони, та не провів обґрунтованого розрахунку збитків, завданих позивачеві.

Таким чином, у зв'язку з порушенням вимог матеріального та процесуального права (зокрема, положень статей 62, 202 ЦПК (1501-06, 1502-06) , що були допущені судами при розгляді справи, і керуючись статтями 334, 336 ЦПК (1503-06) , Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора Миколаївської області та касаційну скаргу А. задовольнила частково, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 9 листопада 2001 р. та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 16 січня 2002 р. скасувала, справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.