СУДОВА ПАЛАТА З ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
від 28.11.2001
(Витяг)
У жовтні 1998 р. Л. звернувся до суду з позовом до
Адміністрації Президента України, Міністерства юстиції України та
управління юстиції Миколаївської області про зміну формулювання
причини звільнення і визнання права на відставку. Позивач
посилався на те, що з 2 лютого 1995 р. працював на посаді судді
одного з районних судів Миколаївської області, і Указом Президента
України від 21 квітня 1997 р. ( 357/97 ) (357/97)
його було звільнено з
посади за станом здоров'я. Однак таке формулювання причини
звільнення він вважав неправильним, оскільки його визнано
інвалідом II групи і відповідно до ч. 1 ст. 43 Закону від 15
грудня 1992 р. "Про статус суддів" ( 2862-12 ) (2862-12)
він має право на
відставку. Позивач просив змінити формулювання причини звільнення
та визнати його звільненим з посади судді у відставку за станом
здоров'я, що перешкоджає продовженню виконання обов'язків.
Справа розглядалася судами неодноразово. Під час її розгляду
позивач уточнив свої вимоги і просив змінити Указ Президента
України ( 357/97 ) (357/97)
, а саме зазначити, що його звільнено за станом
здоров'я у відставку, та зобов'язати Міністерство юстиції України
визнати за ним статус судді у відставці. Останнім рішенням
Старокиївського районного суду м. Києва від 14 листопада 2000 р.,
залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах
Київського міського суду від 10 січня 2001 р., у задоволенні
позову було відмовлено.
У касаційній скарзі Л. просив скасувати зазначені судові
рішення, посилаючись на неправильне застосування судом норм
матеріального права. Судова палата з цивільних справ Верховного
Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню з
таких підстав.
Відмовляючи у позові, суд виходив із того, що положення ч. 1
ст. 43 Закону "Про статус суддів" ( 2862-12 ) (2862-12)
, якою передбачено
право судді на відставку за станом здоров'я, що перешкоджає
продовженню виконання обов'язків, суперечить ст. 126 Конституції
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, де такої підстави звільнення судді з посади не
міститься, а тому ця норма Закону не підлягає застосуванню. Крім
того, суд зазначив, що позивач заяви про звільнення з посади судді
у відставку не подавав, а просив звільнити його за станом
здоров'я.
З такими висновками суду погодилася судова колегія Київського
міського суду, залишивши рішення без зміни.
Проте цих висновків суд дійшов із порушенням норм
процесуального права, зокрема статей 40, 62, 202 ( 1501-06,
1502-06 ) (1501-06,
1502-06)
ЦПК. На обгрунтування своїх вимог Л. послався на те, що
його було визнано інвалідом II групи і це давало йому право на
відставку за станом здоров'я. Заяву про звільнення він написав
згідно з наданим йому в управлінні юстиції зразком. Після
звільнення йому було видано посвідчення судді у відставці та
порушено питання про виплату вихідної допомоги, однак Міністерство
юстиції України у виплаті відмовило, посилаючись на те, що він
звільнений не у відставку. Суд доводів позивача належним чином не
перевірив і оцінки наданим ним доказам не дав.
Не можна також погодитися з висновком суду про те, що
відповідно до ст. 126 Конституції ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
суддя не має
права на відставку за станом здоров'я, що перешкоджає виконанню
обов'язків, оскільки Конституцією передбачено лише право на
відставку, а умови його виникнення визначено Законом "Про статус
суддів" ( 2862-12 ) (2862-12)
.
З урахуванням наведеного судова палата з цивільних справ
Верховного Суду України касаційну скаргу задовольнила, рішення
Старокиївського районного суду м. Києва та ухвалу судової колегії
в цивільних справах Київського міського суду скасувала з підстав,
передбачених ч. 2 ст. 336 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
, і направила справу на
новий розгляд до суду першої інстанції.
"Вісник Верховного Суду України", N 3, травень-червень, 2002 р.