Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області у складі:

головуючого: Медвецького С.К.,

суддів: Оніщука В.В., Чорного В.І.,

при секретарі: Черепановій В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду

м. Вінниці від 04.04.2011 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення коштів, зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, -

01.03.2011 року ОСОБА_2 звернувся в суд із даним позовом, вказуючи, що 18.04.2008 року передав ОСОБА_3 кошти в сумі 62 375 доларів США (за курсом Національного банку України 496 698, 36 грн.) з поверненням цих коштів до 10.05.2008 року. Оскільки в установлений строк ОСОБА_3 зобов'язання не виконав, просив стягнути з відповідача кошти у сумі 496 698, 36 грн., а також судові витрати по справі.

22.03.2011 року ОСОБА_3 звернувся в суд із зустрічним позовом, вказуючи, що 11.04.2007 року уклав договір позики, в простій письмовій формі, з ОСОБА_2 на суму 170 000 доларів США (за курсом Національного банку України 858 500 грн.) з поверненням боргу до 11.07.2007 року.

У забезпечення виконання взятих на себе зобов’язань, 18.04.2008 року ОСОБА_2 передав йому на зберігання кошти в сумі 62 375 доларів США, а іншу суму коштів мав повернути до 10.05.2008 року.

У випадку неповернення ОСОБА_2 всієї суми боргу до 10.05.2008 року, ці кошти переходили до нього.

Оскільки до 10.05.2008 року ОСОБА_2 коштів, отриманих згідно договору позики від 11.04.2007 року не повернув, тому просив стягнути з відповідачів борг у сумі 857 028, 63 грн., що еквівалентно 107 625 доларів США.

рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 04.04.2011 року позов ОСОБА_3 задоволено та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 857 028, 63 грн. боргу за договором позики, а також вирішено питання про судові витрати.

У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким його позов задовольнити повністю, а у задоволенні зустрічного позову відмовити, посилаючись на неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

У судовому засіданні в суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_2 апеляційну скаргу повністю підтримав та наполягав на її задоволенні, посилаючись на викладені в ній доводи, а рішення суду просив скасувати та ухвалити нове, яким вимоги позивача задовольнити повністю, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

Представник ОСОБА_3 апеляційну скаргу не визнала та заперечувала проти її задоволення, посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню з таких міркувань.

Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Статтею 214 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Частина четверта статті 10 ЦПК України передбачає, що суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом (1618-15) .

рішення Ленінського районного суду м. Вінниці цим вимогам не відповідає.

Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами виникли договірні правовідносини, згідно з якими останній передав ОСОБА_2 кошти в сумі 170 000 доларів США, які відповідач в установлений договором строк повністю не повернув.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із того, що 18.04.2008 року позивач передав на зберігання відповідачу кошти в сумі 62 375 доларів США, які останній зарахував у рахунок погашення боргу ОСОБА_2 перед ОСОБА_3 за договором від 11.04.2007 року.

Однак погодитись з таким висновком районного суду не можна, оскільки висновки суду не відповідають обставинам справи, суд неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, належним чином не дослідив обставини справи, застосував закон та норми матеріального права, які не поширюються на ці правовідносини та не застосував ті, які підлягали застосуванню, що є підставою для скасування рішення суду.

Судова колегія вважає, що вказані порушення призвели до неправильного вирішення справи, тому суд апеляційної інстанції на підставі

ч. 1, ч. 2 ст. 309 ЦПК України рішення суду першої інстанції скасовує, ухвалює нове рішення з таких міркувань.

Судом апеляційної інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 11.04.2007 року ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 170 000 доларів США, які останній зобов’язався повернути до 11.07.2007 року.

У встановлений договором позики строк ОСОБА_2 грошові кошти не повернув.

18.04.2008 року ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 62 375 доларів США, які останній зобов’язався повернути до 10.05.2008 року.

У встановлений договором позики строк ОСОБА_3 грошові кошти не повернув.

Аналізуючи зміст письмових угод, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що, в забезпечення виконання взятих на себе зобов’язань, 18.04.2008 року ОСОБА_2 передав на зберігання ОСОБА_3 кошти в сумі 62 375 доларів США та, на думку колегії суддів, безпідставно пов’язав події укладення двох різних правочинів.

Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Частиною третьою цієї статті передбачено, що зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 526 ЦК України передбачає, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ч. 1 ст. 527 ЦК України боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор – прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.

Так, у розписці від 18.04.20078 року зазначено, що ОСОБА_3 отримує у ОСОБА_2 на зберігання 62 375 доларів США.

Належним чином підписана розписка є доказом передання грошей від ОСОБА_2 до ОСОБА_3

Таким чином, факт підписання ОСОБА_3 розписки є доказом отримання ним від ОСОБА_2 грошей у сумі 62 375 доларів США.

Строк виконання зобов’язання за цією розпискою встановлений до 10.05.2008 рокую.

Частиною першою статті 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Оскільки 18.04.2008 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 кошти, однак в установлений строк їх не повернув, то з ОСОБА_3 необхідно в примусовому порядку стягнути на користь ОСОБА_2 62 375 доларів США, що еквівалентно 496 698, 36 грн.

Доводи представника ОСОБА_3, з якими погодився суд першої інстанції, про те, що в забезпечення виконання взятих на себе зобов’язань, 18.04.2008 року ОСОБА_2 передав на зберігання ОСОБА_3 кошти в сумі 62 375 доларів США, колегія суддів не приймає до уваги, так як статтею 546 ЦК України визначено види забезпечення виконання зобов’язання.

Зокрема, частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, тобто такий вид забезпечення виконання зобов’язання як зберігання цією статтею не передбачений.

Частиною другою статті 546 ЦК України визначено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання.

Пунктом 4.2.1. договору позики від 11.04.2007 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 передбачено, що у випадку прострочення строку повернення коштів позичальник сплачує позикодавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми боргу за кожен день прострочки.

Викладене свідчить, що між сторонами була обумовлена відповідальність сторін за невиконання умов договору позики, тому помилкові є висновки суду першої інстанції про те, що обидва договори, які є предметом спору, взаємопов’язані між собою.

За змістом ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Так, у договорі позики та розписці від 11.04.2007 року зазначено, що ОСОБА_2 отримує у ОСОБА_3 в позику 170 000 доларів США.

Належним чином підписані договір та розписка є доказом передання грошей від ОСОБА_3 до ОСОБА_2

Таким чином, факт підписання ОСОБА_2 договору та розписки є доказом отримання ним від ОСОБА_3 грошей у сумі 170 000 доларів США.

Строк виконання зобов’язання за договором встановлений до 11.07.2007 рокую.

Стаття 1049 ЦК України встановлює обов’язок позичальника повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Установивши, що ОСОБА_2 отримав у власність від позивача 170 000 доларів США і своєчасно не повернув суму позики, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 не виконав взяті на себе зобов’язання за договором позики від 11.04.2007 року.

Разом з тим, судом апеляційної інстанції установлено, що з позовом про повернення боргу ОСОБА_3 звернувся до ОСОБА_2 22.03.2011 року, тоді як строк виконання зобов’язання за договором встановлений до 11.07.2007 рокую, тобто позивач звернувся до суду після спливу позовної давності (трирічний термін закінчився 11.07.2010 року).

Як у суді першої інстанції так і в апеляційному суді представник ОСОБА_2 заявляв про необхідність застосування позовної давності, однак місцевий суд прийшов до помилкового висновку про те, що перебіг позовної давності був перерваний.

Представник ОСОБА_2 борг за договором позики від 11.04.2007 року не визнавав, а вказував на те, що його довіритель за цим договором розрахувався, однак про це відсутні докази, а договір від 18.04.2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 – це окремий договір.

Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Стаття 257 ЦК України передбачає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом ч. ч. 3-4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки представник ОСОБА_2 заявляв про застосування позовної давності, то у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 необхідно відмовити.

Згідно ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57- 60 ЦПК України.

ОСОБА_3 та його представник не надали суду достовірно допустимих доказів про те, що позивач звертався до ОСОБА_2 з вимогами про повернення боргу, а відтак колегія суддів вважає, що підстав для визнання поважними причин пропущення позовної давності, немає.

Крім того, колегія суддів зазначає, що з позовом про стягнення боргу ОСОБА_3 звернувся лише після того, як з вимогою про стягнення коштів до нього звернувся ОСОБА_2, і це свідчить про відсутність підстав для визнання поважними причин пропущення позовної давності.

Вирішуючи питання про судові витрати, колегія суддів вважає, що з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути 2 550 грн. судового збору та 240 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів –

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 04.04.2011 року скасувати.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 496 698 (чотириста дев’яносто шість тисяч шістсот дев’яносто вісім) грн. 36 коп. боргу, 2 550 грн. судового збору та 240 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу відмовити.

рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.