Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - орган опіки та піклування Дніпровської районної державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6, третя особа - орган опіки та піклування Дніпровської районної державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 2 листопада 2009 року й ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 березня 2010 року,

У липні 2009 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 про визначення місця проживання дитини.

Зазначав, що перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою з 16 грудня 2004 року, ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син – ОСОБА_8. З квітня 2009 року вони спільно не проживають, дитина проживає з ним, де має всі умови для належного виховання. Він має стабільний високий дохід, займається спортом, має досвід виховання дітей, оскільки сам виховує старшого сина від іншого шлюбу, який з відзнакою закінчив школу. Відповідачка не має самостійного доходу, щоб утримувати себе й дитину, не має житла, в якому могла б проживати разом із дитиною та створити всі умови для нормального виховання дитини.

Посилаючись на викладене, позивач просив визначити місце проживання дитини з ним.

Відповідачка заперечуючи проти позову, звернулася до суду із зустрічним позовом про визначення місця проживання дитини з нею.

Зазначала, що спільне життя з її чоловіком не склалося, у родині часто виникали сварки, які призвели до втрати взаємної поваги та любові. Їхні стосунки останнім часом суттєво погіршилися, чоловік поводив себе агресивно, у березні 2009 року побив її у присутності дитини, що унеможливлює їхнє подальше спільне проживання. Дії відповідача характеризують його як неврівноважену людину, яка здатна на аморальні дії, що проявляються у застосуванні сили до позивачки. З березня 2009 року вони разом не проживають, син проживав з нею. Проте 7 червня 2009 року ОСОБА_6 викрав дитину, позбавив її будь-якої можливості бачитися та спілкуватися із сином.

Посилаючись на те, що син є малолітнім і потребує материнського піклування, просила визначити місце проживання дитини з нею.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 2 листопада 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 25 березня 2010 року, позов ОСОБА_6 задоволено. Визначено місце проживання дитини - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, із ОСОБА_8 за постійним місцем проживання батька: АДРЕСА_1. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовити, а її зустрічний позов задовольнити.

Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453–VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453 – VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) .

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення та задовольняючи позов ОСОБА_6 й залишаючи без задоволення зустрічний позов ОСОБА_7, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що батьки однаково ставляться до дитини, однак умови проживання створені матір’ю набагато гірші за умови, які створив батько; ОСОБА_7 ніде не працює, постійного доходу не має.

Проте з такими висновками судів повністю погодитися не можна, оскільки суд дійшов їх із порушенням норм матеріального й процесуального права.

Відповідно до ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини.

Згідно зі ст. ст. 160, 161 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

У випадку, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо (в тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд виходячи із рівності прав та обов’язків батька й матері щодо своїх дітей повинен постановити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.

Ураховуючи наведене, суди дійшли хибного висновку про те, що кращі матеріально-побутові умови життя ОСОБА_6 є достатньою підставою для визначення місця проживання малолітньої дитини з ним.

Крім того, на порушення вимог ст. ст. 212- 213 ЦПК України суд не навів будь-яких доказів на підтвердження такого висновку.

Висновки суду про те, що відповідачка ніде не працює та не має постійного доходу не ґрунтуються на матеріалах справи, спростовуються наявними у справі доказами.

Так, з довідки виданої Центром клінічних досліджень від 4 серпня 2009 року вбачається, що ОСОБА_7 працює на посаді помічника менеджера з логістики з 15 липня 2009 року з окладом 3 051 грн. (а. с. 95).

Не підтверджені належними доказами і висновки суду про доходи позивача. Довідка ТОВ "ТАД Технологія" про те, що він працює на посаді заступника директора з 1 квітня 2008 року та його середньомісячна заробітна плата становить 4 800 грн., на яку послався суд (а. с. 19), не містить дати її видачі та вихідного номера, й спростовується інформацією про доходи позивача за 2006-2009 роки, отриманою на вимогу суду від Державної податкової адміністрації України (а. с. 148-149), яка залишилася поза увагою суду.

Вирішуючи спір, суд у порушення вимог ст. ст. 212, 213 ЦПК України належним чином не перевірив ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, не з’ясував особисту прихильність дитини до кожного з них, не врахував вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Поза увагою суду залишився принцип 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року (995_384) , в якій указано, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.

Зазначені порушення закону залишилися поза увагою апеляційного суду.

З огляду на викладене ухвалені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 2 листопада 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 березня 2010 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.