(Витяг)

У лютому 2002 р. О., звернувшись до суду з позовом до Г.

про розірвання договору, визнання угоди та акта приймання-передачі недійсними, а також відшкодування матеріальної та моральної шкоди, у позовній заяві зазначав, що 17 квітня 1995 р. між належним йому малим приватним підприємством "Фірма-Інтеро" (далі - МПП "Фірма "Інтеро") і належним Г. малим приватним підприємством "Фірма "Анед" (далі - МПП "Фірма "Анед") був укладений договір купівлі-продажу будинку N 6 та будинку магазину N 1 у м. Феодосії загальною вартістю 3 млрд. 27 млн. 200 тис. крб. За умовами договору відповідачка повинна була сплатити 400 млн. крб. одразу, а решту (2 млрд. 627 млн. 200 тис. крб.) виплатити до 30 грудня 1995 р. У подальшому строк виплати вказаної суми продовжувався до 20 липня 1996 р., а потім - до 30 грудня 2000 р. Пославшись на те, що відповідачка не виплатила обумовленої у договорі суми, позивач просив розірвати договір купівлі-продажу з підстав, передбачених у ст. 232 ЦК* (1540-06) . Оскільки за договором купівлі-продажу від 8 лютого 2001 р. між МПП "Фірма "Анед" та Г. остання придбала у свою власність будинок N 6, а 26 березня 2001 р. за актом приймання-передачі - будинок магазину N 1, позивач просив визнати договір купівлі-продажу й акт приймання-передачі недійсними з підстав, передбачених у статтях 48, 62 ЦК. Крім того, просив відшкодувати йому матеріальну та моральну шкоду в розмірі 50 тис. грн.

* Тут і далі мається на увазі ЦК України (1540-06) 1963 р., який втратив чинність з 1 січня 2004 р., але був чинним на час виникнення спірних правовідносин.

У процесі розгляду справи суд притягнув до участі у ній як співпозивача та співвідповідача відповідно МПП "Фірма "Інтеро" і МПП "Фірма "Анед", а як третю особу - акціонерний комерційний банк "Український банк торговельного співробітництва".

Феодосійський міський суд Автономної Республіки Крим рішенням від 25 листопада 2002 р. позов О. задовольнив частково: постановив розірвати договір купівлі-продажу від 17 квітня 1995 р. та визнати недійсними договір купівлі-продажу будинку N 6 від 8 лютого 2001 р. й акт приймання-передачі магазину N 1 від 26 березня 2001 р. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим рішенням від 31 березня 2003 р. рішення міського суду в частині задоволення вимог О. скасував та постановив нове рішення - про відмову в задоволенні позову за пропуском строку позовної давності.

У касаційній скарзі О. просив скасувати рішення апеляційного суду, пославшись на порушення цим судом норм матеріального права, а рішення суду першої інстанції - залишити без зміни.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що касаційна скарга частково підлягає задоволенню з таких підстав.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог О. і відмовляючи останньому в задоволенні позову, виходив з того, що О. звернувся до суду з пропуском установленого ст. 71 ЦК (1540-06) трирічного строку позовної давності. Проте такого висновку апеляційний суд дійшов з порушенням вимог матеріального та процесуального права.

Відповідно до положень ст. 76 ЦК (1540-06) перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Зазначене право виникає з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Згідно зі ст. 80 ЦК (1540-06) закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Однак, якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає причину пропуску строку позовної давності поважною, порушене право підлягає захисту.

Апеляційний суд, постановляючи рішення про відмову О. в задоволенні позову, виходив з того, що початок перебігу строку позовної давності необхідно рахувати з дня укладення договору, тобто з 17 квітня 1995 р., і цей строк ним пропущений.

Проте суд не врахував, що відповідно до вимог ст. 80 ЦК (1540-06) порушене право підлягає захисту в разі поважності причини пропуску строку позовної давності, і не дав належної оцінки поясненням позивача й матеріалам справи про те, що строк для остаточної оплати вартості проданого майна неодноразово продовжувався й останній раз закінчився 30 грудня 2000 р.

Крім того, апеляційний суд відмовив О. в задоволенні позову за пропуском строку позовної давності ще й у частині його вимог про визнання недійсними договору купівлі-продажу будинку N 6 від 8 лютого 2001 р. та акта прийняття-передачі магазину N 1 від 26 березня 2001 р., хоча позов був заявлений у лютому 2002 р., тобто в межах строку позовної давності.

Згідно зі ст. 232 ЦК (1540-06) якщо покупець на порушення договору відмовиться прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну, продавець вправі вимагати прийняття речі покупцем і оплати її ціни, а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, зі своєї сторони, відмовитись від договору і вимагати відшкодування збитків.

Зазначена норма надає право продавцю на розірвання договору, в тому числі у зв'язку з несплатою обумовленої у договорі суми.

Апеляційний суд, застосувавши положення ч. 1 ст. 80 ЦК (1540-06) , не врахував положення ст. 232 цього Кодексу в сенсі ч. 2 ст. 80 ЦК щодо захисту порушеного права. За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню.

Однак не можна погодитись і з рішенням міського суду через те, що він, задовольняючи вимоги О. в частині розірвання договору та визнання недійсними угод, не зазначив наслідків цього, а також належним чином не з'ясував причин звернення з позовом про розірвання договору лише в лютому 2002 р.

Оскільки допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись ст. 334 ЦПК (1503-06) , касаційну скаргу О. задовольнила частково: рішення Феодосійського міського суду від 25 листопада 2002 р. та апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 31 березня 2003 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.