РIШЕННЯ
Iменем України
16 січня 2007 року м. Ужгород
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
апеляційного суду Закарпатської області в складі:
головуючої: Готри Т.Ю.,
суддів : Леска В.В., МацуничаМ.В.,
при секретарі: Карбованець М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу
за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Ужгородського
міськрайонного суду від 10 листопада 2006 року в справі за позовом
ОСОБА_1 до ВАТ "Ужгородський фурнітурний завод" про повернення
резервуара або стягнення його вартості,-
встановила:
Позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на рішення
Ужгородського міськрайонного суду від 10 листопада 2006 року, яким
у задоволенні його позову до ВАТ "Ужгородський фурнітурний завод"
про повернення резервуара або стягнення його вартості -
відмовлено. У скарзі просив скасувати дане рішення, як незаконне
та необгрунтоване, і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його
позов.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 апеляційну скаргу
підтримав, вимоги викладені в ній просив задовольнити.
Представник відповідача ВАТ "Ужгородський фурнітурний завод"
Логойда В.М. апеляційну скаргу не визнав, просив її відхили, а
рішення суду залишити без змін.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в
справі, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи,
колегія суддів вважає, що скарга підлягає до часткового
задоволення з таких підстав.
Як убачається з матеріалів справи 12.01.1995 року відповідач
ВАТ "Ужгородський фурнітурний завод" по накладній відпустив
ОСОБА_2 резервуар алюмінієвий вартістю 1.414.000 крб., який він
отримав, і того ж місяця у січні 1995 року продав позивачеві
ОСОБА_1
Після придбання резервуара від ОСОБА_2 позивач його зберігав
на території заводу, який продовжував зберігати і після свого
звільнення з посади директора цього заводу у 1996 році на підставі
усної домовленості з новим керівництвом.
Справа №:22ц-95/07
Головуючий у першій інстанції: Марчук О.П. Доповідач: Готра
Т.Ю.
Починаючи з 1996 року позивач, як він зазначає у позовній
заяві (а.с.З), неодноразово, як усно так і письмово звертався до
керівництва заводу, щоб йому повернули цей резервуар, однак такий
до цього часу йому так і не повернуто.
Таким чином, право позивача на позов виникло у 1996 році,
тобто з дня коли він дізнався або повинен був дізнатися про
порушення свого права, а не у 1998 році, як він стверджує у
апеляційній скарзі, тому суд першої інстанції обгрунтовано дійшов
висновку про те, що позивач пропустив строк позовної давності,
звернувшись до суду з позовом 27.04.2000 року, який не просив
поновити.
Що стосується зберігання вищевказаного резервуара на
території ВАТ "Ужгородський фурнітурний завод", який за
твердженням позивача зберігався на підставі усної домовленості з
новопризначеним керівництвом, то згідно ст.ст. 46, 414 ЦК України,
в редакції 1963 ( 1540-06 ) (1540-06)
року, чинної на момент виникнення
спірних правовідносин, факт зберігання даного резервуара може бути
підтверджений лише письмовими доказами, а саме : договором схову,
укладеним у письмовій формі; складською квитанцією або ж актом
приймання-передачі майна на зберігання. Однак, такі докази позивач
суду не надав, а тому суд першої інстанції правильно відмовив
ОСОБА_1 у задоволенні позову, так як недодержання простої
письмової форми, що вимагається законом (ст.44 ЦК України, в
редакції 1963 ( 1540-06 ) (1540-06)
p.), позбавляє позивача права посилатися
для підтвердження угоди на показання свідків, укладення якої може
стверджуватися тільки письмовими доказами.
Разом з цим, у відповідності до ст.88 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
суд не вирішив питання про судові витрати, які підлягають
стягненню з ОСОБА_1 на користь відповідача в сумі 171,40 грн., що
стверджується відповідними квитанціями (а.с.37,102,151,182).
Також місцевий суд не вирішив питання про поворот виконання
рішення Ужгородського міського суду від 07.09.2000 року, у
відповідності до ст.380 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
, виконання якого
стверджується постановою державного виконавця про закінчення
виконавчого провадження від 17.04.2002 року, відміткою судового
виконавця на виконавчому листі про виконання рішення (а.с.
176-178) та платіжним дорученням НОМЕР_1, згідно якого позивач
отримав суму 8570 грн. Тому слід допустити поворот виконання
рішення Ужгородського міського суду від 07.09.2000 року і стягнути
з ОСОБА_1 на користь ВАТ "Ужгородський фурнітурний завод" одержану
ним суму 8570 грн.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду
першої інстанції, у відповідності до ст.309 ЦПК України
( 1618-15 ) (1618-15)
слід зміни шляхом ухвалення по справі нового рішення,
яким стягнути з ОСОБА_1 на користь відповідача судові витрати, а
також суму 8570 грн. допустивши поворот виконання рішення суду. В
решті рішення суду слід запиши без змін, а апеляційну скаргу
позивача задовольнити частково.
Керуючись ст.ст.307, 309, 314, 316, 317, 319 ЦПК України
( 1618-15 ) (1618-15)
, колегія суддів,-
рішила:
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 10 листопада
2006 року -змінити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ВАТ "Ужгородський фурнітурний
завод" судові витрати в сумі 171,40 грн. за сплачене державне
мито.
Допустити поворот виконання рішення Ужгородського міського
суду від 07 вересня 2000 року.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ВАТ "Ужгородський фурнітурний
завод" суму 8570 грн..
В решті рішення суду залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і
може бути оскаржено до Верховного Суду України на протязі двох
місяців з дня набрання ним законної сили шляхом подачі касаційної
скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Суддя