808/1530/15 Про визнання протиправними дії ВДВС МУЮ в частині накладення арешту на нерухоме майно - 04.07.2018 Прийняття

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" до Ленінського відділу державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції, за участю третьої особи - ОСОБА_1, про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" на постанову Запорізького окружного адміністративного суду, прийняту 30 квітня 2015 року у складі головуючого судді - Сацького Р.В., та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду, постановлену 10 грудня 2015 року у складі колегії суддів: головуючої - Прокопчук Т.С., суддів: Божко Л.А., Лукманової А.В.,

у с т а н о в и в :

У березні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект", позивач) звернулося до суду з позовом до Ленінського відділу державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції (далі також Ленінський ВДВС Запорізького МУЮ), за участю третьої особи - ОСОБА_1, в якому просило:

- визнати протиправними дії Ленінського ВДВС Запорізького МУЮ в частині накладення арешту на нерухоме майно: будинок за адресою АДРЕСА_1, відповідно до постанови виконавчої служби №29236438 від 17 жовтня 2011 року та зобов'язати звільнити майно з під арешту.

Позов мотивований тим, що 01 лютого 2005 року ОСОБА_1 уклав з ПАТ "УкрСиббанк" кредитний договір № 1800-224-К/Р. В забезпечення належного виконання цього договору було укладено Договір іпотеки № 180-224-К/Р/З від 03 травня 2005 року. За умовами вказаного договору іпотеки в якості забезпечення було передано нерухоме майно: будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1

12 грудня 2011 року ПАТ "УкрСиббанк" відступило позивачу право вимоги за зобов'язаннями ОСОБА_1 по кредитному договору за договором факторингу № 1 від 12 грудня 2011 року.

10 березня 2015 року позивачу при зверненні до нотаріуса стало відомо, що на майно третьої особи, у тому числі і на нерухоме майно, що є предметом іпотеки за іпотечним договором № 1800-224-К/Р/З накладений арешт на все майно (згідно постанови Ленінського ВДВС Запорізького МУЮ № 29236438 від 17 жовтня 2011 року). Такі дії державного виконавця порушують права позивача, позаяк ТОВ "КЕЙ "КОЛЕКТ" має переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна.

За наявності договору іпотеки, арешт накладений на все майно боржника не має правових підстав в частині арешту заставленого майна - будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, у ДВС були відсутні правові підстави для накладення арешту на вказане майно на користь інших кредиторів, що є заставодержателями.

Позивач вказує, що наявність арешту вказаної нерухомості порушує його права як іпотекодержателя, оскільки ускладнює звернення стягнення на предмет іпотеки.

Запорізький окружний адміністративний суд постановою від 30 квітня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2015 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України (2747-15) ), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (2747-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

31 січня 2018 року касаційна скарга ТОВ "Кей-Колект" надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах, яка ухвалою судді-доповідача від 1 лютого 2018 року прийнята до провадження.

У своїй касаційній скарзі представник позивача, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити рішення про задоволення позову.

Третя особа - ОСОБА_1 надав заперечення на касаційну скаргу, в яких посилаючись на необгрунтованість та безпідставність останньої, просить скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 02 березня 2005 року між ОСОБА_1 та ПАТ "УкрСиббанк" укладено кредитний договір №180-224-К/Р, відповідно до якого банк надав позичальнику грошові кошти в розмірі 20 000 дол./США на строк з 02 березня 2005 року по 01 березня 2020 року, у зв'язку з чим між сторонами укладено договір іпотеки № 180-224-К/Р/З від 02 березня 2005 року, відповідно до якого на забезпечення виконання основного зобов'язання іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю майно: житловий будинок за адресою АДРЕСА_1.

Із матеріалів справи вбачається, що в подальшому ПАТ "УкрСиббанк" відповідно до договору факторингу №1 та договору про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки від 12 грудня 2011 року, відступлені права вимоги за цим договором іпотеки ТОВ "КЕЙ -КОЛЕКТ".

Проте в березні 2015 року ТОВ "КЕЙ - КОЛЕКТ" стало відомо, що постановою Ленінського ВДВС Запорізького МУЮ №29236438 від 17 жовтня 2011 року відкрито виконавче провадження за виконавчим написом нотаріуса №3427 від 07 жовтня 2011 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 заборгованості в розмірі 350 000 гривень, якою Ленінським ВДВС Запорізького МУЮ накладено арешт на все майно боржника, в тому числі на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1, яке являється предметом іпотеки за договором № 180-224-К/Р/З від 02 березня 2005 року, що порушує права позивача та ускладнює звернення стягнення на предмет іпотеки за порушення ОСОБА_1 вимог кредитного договору № 180-224-К/Р від 02 березня 2005 року.

Вважаючи, що його права та законні інтереси порушено, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач, приймаючи оскаржувану постанову, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом.

Зазначена позиція підтримана Дніпропетровським апеляційним адміністративним судом, який за результатом апеляційного перегляду залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів і вважає їх такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України від 21 квітня 1991 року № 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 606-XIV (606-14) , в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно зі статтею 11 Закону № 606-XIV державний виконавець, зокрема, здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом

Частиною першою статті 27 Закону № 606-XIV встановлено, що у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.

Відповідно до п. 1 частини першої статті 32 Закону № 606-XIV одним із заходів примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 52 Закону № 606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Відповідно до статті 54 Закону України "Про виконавче провадження" звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача - заставодержателя.

Для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.

Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна.

Реалізація заставленого майна здійснюється в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон № 898-IV (898-15) ) іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною п'ятою статті 3 Закону № 898-IV іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Частиною першою статті 33 Закону № 898-IV визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з частиною першою статті 35 Закону № 898-IV, у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Таким чином, іпотека виконує забезпечувальну функцію виконання боржником основного зобов'язання і спрямована на те, щоб гарантувати кредитору - іпотекодержателю право на задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами майна, за наявності в боржника заборгованості перед кредитором.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 жовтня 2011 року по справі 2-3062/11 позовні вимоги ПАТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 180-224-К/Р від 02 березня 2005 року задоволено, стягнуто солідарно з відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як майнового поручителя на користь ПАТ "УкрСиббанк" суму заборгованості за кредитним договором в розмірі 298 932,01 гривень, судове рішення до виконання банком не пред'явлено.

Разом з тим, відповідно до договору факторингу №1 та договору про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки від 12 грудня 2011 року, ПАТ "УкрСиббанк" відступив права вимоги за цим договором іпотеки ТОВ "КЕЙ -КОЛЕКТ".

Отже, судами встановлено, що ТОВ "КЕЙ - КОЛЕКТ" на час накладання відповідачем арешту на майно ОСОБА_1, відповідно до постанови №29236438 від 17 жовтня 2011 року, не була надіслана ОСОБА_1, вимога про сплату заборгованості за кредитним договором № 180-224-К/Р від 02 березня 2005 року відповідно до вимог Закону № 898-IV (898-15) , що виключає підстави для задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки за невиконання боржником зобов'язання за основним договором.

За такого правового врегулювання та з урахуванням встановлених судами обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів, що державний виконавець Ленінського ВДВС ЗМУЮ приймаючи рішення про накладення арешту на належне ОСОБА_1 нерухоме майно за адресою АДРЕСА_1 на виконання напису нотаріуса діяв у відповідності з вимогами Закону України "Про виконавче провадження" (1404-19) та у межах наданих йому повноважень, а тому відсутні підстави і для задоволення позовних вимог.

За правилами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною першою статті 350 цього ж Кодексу закріплено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" залишити без задоволення.

Постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 30 квітня 2015 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2015 року у цій справі залишити без змін.