813/5855/15 Про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення з органів юстиції, поновлення особи на посаді начальника Відділу державної виконавчої служби міського управління юстиції, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди - 06.06.2018 Прийняття

за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Головного територіального управління юстиції у Львівській області на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року, прийняту у складі головуючого судді Сидор Н. Т., та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року, постановлену у складі колегії суддів: головуючого - Ніколіна В. В., суддів: Гінди О. М., Качмара В. Я.,

в с т а н о в и в :

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувсь до суду з адміністративним позовом до Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - ГТУ юстиції у Львівській області), в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:

визнати незаконним та скасувати наказ ГТУ юстиції у Львівській області №671/К від 23 вересня 2015 року про звільнення ОСОБА_1;

поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції;

стягнути з ГТУ юстиції у Львівській області на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу;

стягнути з ГТУ юстиції у Львівській області на користь ОСОБА_1 завданої моральної шкоди у розмірі 20000,00 гривень.

В мотивування позову зазначає, що з 20 липня 2012 року обіймав посаду начальника Відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції.

Наказом ГТУ юстиції у Львівській області від 23 вересня 2015 року № 671/К звільнено позивача із займаної посади за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ).

Позивач стверджує, що не мав наміру звільнятись з вказаної посади, а відповідну заяву написав внаслідок проведеної начальником ГТУ юстиції у Львівській області у вересні 2015 року наради, на якій останній попросив написати всім начальникам відділів Державних виконавчих служб Львівської області заяви на його ім'я про звільнення за згодою сторін без зазначення дати, мотивуючи це тим, що такі заяви є гарантією бажання працювати разом з ним.

Оскільки на цій заяві не було проставлено дати її написання, позивач вважає, що він не підлягає звільненню із займаної посади, у зв'язку з чим ОСОБА_1 звернувсь до суду з вимогою про скасування наказу щодо його звільнення та, відповідно, поновити на посаді.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року, позовні вимоги задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ ГТУ юстиції у Львівській області від 23 вересня 2015 року № 671/К "Про звільнення ОСОБА_1".

Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції з 24 вересня 2015 року.

Стягнуто з ГТУ юстиції у Львівській області середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 19025,42 грн. без урахування сум обов'язкових до сплати податків та зборів, сум отриманих доходів.

В решті позову - відмовлено.

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України (2747-15) ), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (2747-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Свою касаційну скаргу ГТУ юстиції у Львівській області мотивує правомірністю звільнення позивача із займаної посади, оскільки ним власноручно була написана відповідна заява, яка в свою чергу, зареєстрована в канцелярії ГТУ юстиції у Львівській області 23 вересня 2015 року. Того ж дня заяву задоволено та видано оскаржуваний наказ.

Водночас ОСОБА_1 у запереченнях просить касаційну скаргу задовольнити частково, скасувати судові рішення в частині стягнення з ГТУ юстиції у Львівській області середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 19025,42 грн., та в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що наказом ГТУ юстиції у Львівській області від 20 липня 2012 року № 996/К ОСОБА_1 призначено на посаду начальника Відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції.

Згідно з наказом ГТУ юстиції у Львівській області № 671/К від 23 вересня 2015 року позивача звільнено із займаної посади за угодою сторін відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України

Підставою звільнення слугувала заява ОСОБА_1

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що заява про звільнення позивача із займаної посади за угодою сторін не містить ні дати її написання, ні волевиявлення (пропозиції) позивача на визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати. Резолюція, що знаходиться на вказаній заяві, також не містить ні пропозиції, ні погодження строку, з якого трудовий договір може бути розірвано. Отже сторонами не було досягнуто згоди щодо припинення трудового договору та не узгоджено дату звільнення в день подання позивачем відповідної заяви. Відсутність узгодження дати звільнення позбавляло права відповідача на звільнення позивача 23 вересня 2015 року на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Зазначена позиція була підтримана і Львівським апеляційним адміністративним судом, який переглянув постанову суду першої інстанції та залишив її без змін.

Верховний Суд висновки судів попередніх інстанцій вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України "Про державну службу".

За змістом статті 5 Закону України "Про державну службу" правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України (254к/96-ВР) , цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Частиною першою статті 30 Закону України "Про державну службу" передбачені підстави припинення державної служби можуть бути загальними, тобто передбаченими Кодексом законів про працю України (322-08) , та спеціальними, які наведені в цьому Законі. В цьому випадку до спірних правовідносин підлягають застосування норми Кодексу законів про працю України (322-08) , якими передбачено загальні підстави припинення державної служби.

Загальні підстави припинення трудового договору визначені приписами статті 36 КЗпП України, пунктом 1 частини першої якої підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін.

Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

В пункті 8 постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) роз'яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП України).

Приписами частини першої статті 235 КЗпП України обумовлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

За такого правового врегулювання основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється.

Як вбачається із заяви про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції за угодою сторін, вона не містить ні дати її написання ні волевиявлення (пропозиції) позивача на визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати. Резолюція відповідача, що знаходиться на вказаній заяві, також не містить ні пропозиції, ні погодження строку, з якого трудовий договір може бути розірвано.

За таких обставин, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення, що, в свою чергу, позбавляє відповідача права на звільнення ОСОБА_1 23 вересня 2015 року на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

Разом з цим, суд не бере до уваги самостійно заявлені вимоги позивача у своєму доповненні до заперечення, оскільки такі вимоги можуть бути заявлені шляхом приєднання до касаційної скарги.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Львівській області залишити без задоволення.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року у цій справі залишити без змін.