754/14375/18 Про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, визнання спадщини відумерлою та витребування майна, скасування державної реєстрації - 18.04.2024 Прийняття

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 07 червня 2022 року у складі судді Скрипки О. І., додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 вересня 2022 року у складі судді Скрипки О.І., та постанову Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Желепи О. В., Кравець В. А.,

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 3 (перейменовано на Деснянську окружну прокуратуру міста Києва) в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Онопченко О. В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання спадщини відумерлою та витребування майна, скасування державної реєстрації.

Позов мотивований тим, що Київською місцевою прокуратурою № 3 під час здійснення нагляду за додержанням законності під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42017101030000144 за частиною четвертою статті 190 КК України встановлено факт шахрайського заволодіння квартирою АДРЕСА_1 . Вказана квартира на підставі розпорядження органу приватизації Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації від 05 лютого 2007 року № 536 приватизована ОСОБА_4, ОСОБА_5 в рівних долях та проведено відповідну реєстрацію права власності. У подальшому на підставі свідоцтва про право на спадщину від 19 квітня 2011 року ОСОБА_5 успадкував належну ОСОБА_4 частину вказаної квартири. Відповідно до актового запису про смерть від 06 грудня 2016 року № 18651 ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, причину смерті не встановлено через гнильні зміни трупа. Поховання тіла ОСОБА_5 відбулось за рахунок держави. Після його смерті залишилась спадщина у вигляді спірної квартири, заповіти від імені ОСОБА_5 не посвідчувались.

Встановлено, що 28 грудня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Онопченко О. В. за заявою ОСОБА_2 (нібито племінниці померлого) заведено спадкову справу щодо майна ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 та довідки про причину смерті від 06 грудня 2016 року № 106/о № 2508/2 щодо померлого ОСОБА_5, згідно з якої причина смерті - цироз печінки з кровотечею. Проте, за інформацією Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи виконавчого органу Київської міської ради від 11 травня 2018 року № 01/835 вбачається, що причину смерті ОСОБА_5 не встановлено через гнильні зміни трупа, довідку про причини смерті родичі не отримували, поховання відбулось за державний кошт. Крім того, відповідно до інформації відділу державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 23 квітня 2018 року № 1336/03-01-44 свідоцтво про смерть ОСОБА_5 не видавалось. Таким чином, спадкову справу щодо майна померлого ОСОБА_5 заведено на підставі неіснуючих документів. Відповідно до інформації Святошинського районного у м. Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану актових записів щодо родинних та інших відносин громадян з померлим ОСОБА_5, крім шлюбу із ОСОБА_4, не виявлено.

ОСОБА_2 не подавала будь-яких документів та заяву для видачі свідоцтва про право на спадщину та, враховуючи, що остання подала для заведення спадкової справи неіснуючі документи, у видачі їй свідоцтва про право на спадщину було відмовлено. Таким чином, у спадщину за законом та заповітом після ОСОБА_5 ніхто не вступив, а тому спадщина у вигляді спірної квартири має бути визнана відумерлою і перейти у власність територіальної громади м. Києва.

Водночас, відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстрована за ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_5 та посвідченого 02 лютого 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я. Л. за № 1527. Реєстрація права власності на підставі вказаного договору була проведена 24 грудня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В. О. Разом з тим, відповідно до актового запису про смерть від 09 березня 2003 року № 22 ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Наведене свідчить про те, що ОСОБА_6 не мав цивільної правоздатності на набуття чи припинення майнових прав. Крім того, за інформацією Київського державного нотаріального архіву від 27 листопада 2017 року № 2853/01-21 встановлено, що було проведено вилучення справ (документів) приватного нотаріуса Курковської Я. Л., однак за лютий 2012 року договори відсутні.

На цей час квартира зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2016 року, укладеного між нею та начебто ОСОБА_6, від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_7, виданої приватним нотаріусом Бригідою В. О. В матеріалах нотаріальної справи за вказаним правочином наявна довідка КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва від 05 грудня 2016 року № 731/27, в якій зазначено, що ОСОБА_6 дійсно проживає у квартирі АДРЕСА_1 та є власником особового рахунку на цю житлову площу. Однак, за інформацією КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва" від 09 січня 2018 року № 46-70 встановлено, що вказана довідка не видавалась. Відтак вказаний договір купівлі-продажу укладено з порушенням вимог чинного законодавства, тому право власності на спірну квартиру у ОСОБА_6 та інших осіб не могло виникнути.

Про виявлені прокуратурою порушення Київській міській раді стало відомо лише в ході досудового розслідування кримінального провадження № 42017101030000144. У випадку, коли б спірна квартира не була протиправно відчужена, то територіальна громада м. Києва в особі Київської міської ради могла б претендувати на вказану квартиру у порядку, встановленому статтею 1277 ЦК України.

Уточнивши позовні вимоги, заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 3 просив суд:

визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 02 лютого 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ;

визнати відумерлою спадщину у виді квартири АДРЕСА_1, яка відкрилася після смерті ОСОБА_5 ;

витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва квартиру АДРЕСА_1 ;

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно (індексний номер: 33152546 від 24 грудня 2016 року), відповідно до якого внесено запис про право власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 07 червня 2022 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений 02 лютого 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я. Л. та зареєстрований в реєстрі за № 1527.

Визнано спадщину у вигляді квартири АДРЕСА_1, загальною площею 46,5 кв. м, житловою площею 31,2 кв. м, яка відкрилась після смерті ОСОБА_5 відумерлою.

Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва квартиру АДРЕСА_1, вартістю 1 123 949,00 грн, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1131314680366.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь Київської міської прокуратури витрати зі сплати судового збору у розмірі 23 026,24 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що конкретний майновий інтерес Київської міської ради щодо визнання недійсним оспорюваного договору полягає в законному та ефективному використанні об`єктів, що є комунальною власністю для задоволення суспільної потреби у функціонуванні місцевого самоврядування. Крім того, що право власності на спірне нерухоме майно ОСОБА_5 відповідачем набуто неправомірно, а Київська міська рада відповідно до вимог статті 1277 ЦК України зобов`язана подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Встановлено, що ОСОБА_6, який вказаний покупцем спірної квартири відповідно до договору від 02 лютого 2012 року та продавцем квартири відповідно до договору від 24 грудня 2016 року, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Отже, особи, що укладали зазначені договори від імені ОСОБА_6 не мали прав та повноважень на їх укладання, а тому оспорюваний правочин від 02 лютого 2012 року слід визнати недійсним.

Спірна квартира була відчужена на підставі договору купівлі-продажу квартири, який визнається судом недійсним. Крім того, подальший договір купівлі-продажу квартири укладено від імені особи, яка померла за 13 років до його укладення. Відтак, судом встановлено факт вибуття квартири з власності поза волею власника, а тому наявні підстави для пред`явлення віндикаційного позову, в зв`язку з чим позовна вимога в частині витребування спірної квартири з володіння відповідача ОСОБА_1 є обґрунтованою і підлягає задоволенню.

Наявні підстави для визнання спадщини відумерлою, оскільки вбачається, що у спадщину за законом та заповітом після померлого ОСОБА_5 ніхто не вступив. Таким чином судом встановлено відсутність спадкоємців ОСОБА_5 за заповітом і за законом та право на визнання спадщини відумерлою у зв`язку зі спливом одного року з часу відкриття спадщини. Отже, суд приходить до висновку про те, що квартира АДРЕСА_1 (відумерла спадщина), що відкрилася після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, адже квартира вибула із власності ОСОБА_5 поза його волею, іншим шляхом, а отже, на момент відкриття спадщини після його смерті квартира входила до складу спадщини.

Щодо вимог позивача про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру до ОСОБА_1, то суд не вбачає підстав для їх задоволення. Верховним Судом неодноразово висловлювалась позиція, що саме скасування такого запису є належним способом захисту прав та інтересів позивача. Рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.17), від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 74), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а). Звертаючись до суду з вимогою про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, позивач обрав неналежний спосіб захисту порушеного права, що є підставою для відмови в задоволенні її вимог в цій частині.

Доводи відповідача про відсутність у прокуратури повноважень на представництво інтересів Київської міської ради вже було предметом судового розгляду у цій справі і наявність таких повноважень підтверджено постановою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року.

Додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 27 вересня 2022 року заяву керівника Деснянської окружної прокуратури м. Києва про ухвалення додаткового рішення задоволено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь Київської міської прокуратури витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1 921,00 грн та витрати за подання касаційної скарги у розмірі 1 921,00 грн.

Додаткове рішення мотивовано тим, що позивачем під час розгляду справи було сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги на ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 20 травня 2019 року у розмірі 1 921,00 грн, а також судовий збір за подання касаційної скарги на постанову Київського апеляційного суду від 14 серпня 2019 року в розмірі 1 921,00 грн. Однак рішенням суду від 07 червня 2022 року питання щодо стягнення цих витрат зі сплати судового збору не вирішено, у зв`язку з чим виникла потреба в ухваленні додаткового рішення.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 07 червня 2022 року та додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 вересня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.

Визнано спадщину у вигляді квартири АДРЕСА_1, загальною площею 46,5 кв.м, житловою площею 31,2 кв.м, яка відкрилась після смерті ОСОБА_5, відумерлою.

Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва квартиру АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1131314680366.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь Київської місцевої прокуратури судовий збір у розмірі 25 106, 24 грн.

Стягнено з ОСОБА_1 в дохід держави 15 514,11 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 належним чином не була повідомлено судом про розгляд справи знайшли своє підтвердження. Судові повістки відповідачу про виклик в судове засідання надсилалися судом за адресою відповідача, зазначеною у позовній заяві, а саме: АДРЕСА_2 . Разом з тим, після повернення справи з касаційної інстанції, матеріали справи не містять доказів про отримання відповідачем судових повісток про день, час та місце розгляду справи, що свідчить про відсутність доказів на підтвердження належного повідомлення відповідача, в тому числі про отримання судових повісток на останні судові засідання, призначені на 18 квітня 2022 року та 07 червня 2022 року. Крім того, у відзиві представник відповідача просив надсилати всі виклики та судові повістки на його адресу: АДРЕСА_3 . Разом з тим суд першої інстанції після повернення справи з касаційної інстанції жодного разу не надіслав судової повістки на адресу представника відповідача, за якою останній просив здійснювати листування у цій справі. Таким чином, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначеного до уваги не взяв, розглянув справу за відсутності відповідача, щодо якого відсутні докази належного повідомлення про дату, час і місце засідання суду, розгляд справи не відклав, причини неявки відповідача в судове засідання не з`ясував, а тому в силу положень пункту 3 частини другої статті 376 ЦПК України рішення суду першої інстанції слід скасувати.

Колегія суддів вважає безпідставними та такими, що не заслуговують на увагу доводи апеляційної про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави у цій справі, оскільки з матеріалів справи вбачається, що ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 20 травня 2019 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 серпня 2019 року, позовну заяву прокурора подану в інтересах держави в особі Київської міської ради залишено без розгляду з тих підстав, що у прокурора відсутні повноваження на звернення до суду з цим позовом. Постановою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року зазначені судові рішення скасовано, а справу передано до суду першої інстанції для продовження розгляду. Приймаючи постанову суд касаційної інстанції зазначив, що прокурор звернувся до суду із позовом на захист інтересів територіальної громади як власника спірного майна, щодо якого орган місцевого самоврядування не вжив заходів для повернення у власність територіальної громади, і на виконання частини третьої статті 56 ЦПК України, абзацу першого частини третьої, абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у тексті позовної заяви та додаткових поясненнях прокурор обґрунтував наявність інтересу держави у витребуванні майна. Отже, касаційний суд, переглядаючи ухвалу суду першої інстанції про залишення позову без розгляду, надав правову оцінку щодо наявності у прокурора повноважень звертатись до суду з указаним позовом в інтересах Київської міської ради.

Наявні правові підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 02 лютого 2012 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, оскільки ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2, а тому на момент укладення оспорюваного договору, де його вказано покупцем, та договору, за яким він є продавцем, цивільна правоздатність ОСОБА_6 припинена у зв`язку з його смертю.Особи, які укладали оспорюваний правочин від 02 лютого 2012 року від імені ОСОБА_6 не мали прав та повноважень на його укладання. Відтак і в подальшому ОСОБА_7, який нібито діяв від імені ОСОБА_6, не мав повноважень на укладення договору купівлі-продажу квартири з ОСОБА_1 .

Щодо позовних вимог про визнання спадщини відумерлою, то колегія суддів також вважає їх обґрунтованими, з огляду на те, що в спадщину за законом та заповітом після смерті ОСОБА_5 ніхто не вступив, а отже спадкоємці відсутні. Зважаючи на те, що спірна квартира вибула із власності ОСОБА_5 поза його волею, іншим шляхом, то на момент відкриття спадщини після смерті останнього спірна квартира входила до складу спадщини. З наведеного слідує, що спірна квартира є відумерлою спадщиною. Колегія суддів відхиляє доводи скаржника, що вимога про визнання спадщини відумерлою повинна розглядатися за правилами окремого провадження, оскільки між сторонами існує спір про право щодо квартири, а тому такий спір розглядається за правилами позовного провадження.

Встановлено, що договір купівлі-продажу від 02 лютого 2012 року укладений нібито між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, який помер за дев`ять років до укладення цього оспорюваного договору, та у зв`язку з цим даний договір визнано недійсним. Крім того, подальший договір купівлі-продажу квартири (між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 ) укладено від імені особи (продавця), яка померла за 13 років до його укладення. Сукупність наведених обставин вказує на те, що квартира вибула з власності власника поза його волею, у зв`язку з чим вимоги позовної заяви в частині витребування спірної квартири з володіння ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Оскільки наявні підстави для задоволення позовної вимоги про витребування спірного майна у кінцевого власника, то правові підстави для задоволення позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру відсутні. За наявності такої вимоги як витребування майна є неефективним способом захисту прав власника оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право. Тому позивач, звертаючись до суду з вимогою про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, обрав неналежний спосіб захисту порушеного права, що є підставою для відмови в задоволенні його вимог в цій частині.

Аргументи учасників справи

У квітні 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій просила скасувати постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким позов залишити без задоволення.

Касаційна скарга мотивована тим, що вона придбала квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 24 грудня 2016 року, який був укладений з дотриманням норм законодавства. На момент укладення цього договору нотаріус відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України перевірила документи продавця. Квартира в іпотеці не перебувала, будь-яких заборон на відчуження цієї квартири в Єдиному реєстрі заборони відчуження об`єктів нерухомого майна не було. Про факт повного розрахунку за нерухоме майно, який здійснювався шляхом перерахунку коштів покупцем на рахунок продавця, зазначено у пункті 2.1 договору купівлі-продажу.

Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений за відсутності у продавця права на відчуження. Власник має право спростувати заперечення набувача про його добросовісність, довівши, що під час вчинення правочину набувач повинен був засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна. Таким чином, у неї не було жодних сумнівів щодо правомочності продавця на володіння спірною квартирою та на її відчуження.

При вирішенні питання про витребування майна від добросовісного набувача судам слід враховувати положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , оскільки таке витребування може становити індивідуальний та надмірний тягар для добросовісного набувача.

У разі наявності у власника волі на передачу майна іншій особі і, відповідно, неможливості його витребування у добросовісного набувача відповідно до статті 388 ЦК України, останній стає власником майна на підставі статті 330 ЦК України. Таким чином, в даному випадку законодавець надає пріоритет інтересам добросовісного набувача майна, а не його власника. Однак, варто наголосити, що стаття 388 ЦК України не передбачає інших винятків з принципу непорушності права власності на користь добросовісного набувача.

Саме держава як учасник відповідних правовідносин повинна нести ризик незаконного відчуження майна, оскільки має спеціальні механізми для запобігання цьому. Такий розподіл ризиків між власником і добросовісним набувачем був би невиправданим, якби мова йшла про приватну власність. Оскільки приватний власник майна так само як і його добросовісний набувач не повинен відповідати за помилки, "допущені в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном", зокрема, якими є процедури нотаріального посвідчення правочинів з нерухомістю та державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Крім того, позбавлення власності так само покладатиме на приватного власника надмірний тягар, пов`язаний з втратою майна та відсутністю дієвих механізмів отримання компенсації за втрачене майно.

Неправомірними є висновки суду апеляційної інстанції щодо того, що належне відповідачу на праві власності майно, яке визнано рішенням суду відумерлою спадщиною, вибуло поза волею територіальної громади м. Києва, а тому спірна квартира підлягає витребуванню в добросовісного набувача на користь територіальної громади відповідно до статті 388 ЦК України та такий механізм не є протиправним позбавленням права власності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) та відповідної практики ЄСПЛ, оскільки уповноважені державою особи не виявили шахрайських дій щодо відчуження квартири, яка належала територіальній громаді, ні на етапі нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу квартири, ні на етапі державної реєстрації права власності. Більше того, шахрайські дії щодо відчуження квартири стали можливі у цій справі завдяки бездіяльності посадових осіб міської ради, які протягом тривалого часу не вживали заходів для здійснення державної реєстрації права власності на квартиру після її прийняття до комунальної власності як відумерлої спадщини, внаслідок чого на момент незаконного відчуження квартири в Державному реєстрі були відсутні відомості про право комунальної власності на неї. У матеріалах справи достатньо доказів завдання їй величезної матеріальної шкоди позбавленням житла.

Крім того, Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) підпункт "а" пункту 2 частини шостої статті 37 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", оскільки надає Міністерству юстиції України повноваження позбавляти особу права власності шляхом скасування державної реєстрації на підставі помилок, допущених державним реєстратором, чим порушує приписи частини четвертої статті 41 Конституції України, згідно з якими право власності є непорушним. Також зазначеним приписом встановлено відповідальність особи - власника нерухомого майна за помилки, допущені державним реєстратором як представником держави, що є "абсолютно протилежним" частині другій статті 3 Конституції України, відповідно до якої держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Прокурор виконує субсидіарну роль і замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

У квітня 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив Київської міської ради, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Відзив мотивований тим, що представник скаржника зазначає, що зазначена квартира набута ОСОБА_1 на законних підставах шляхом укладення договору купівлі- продажу від 24 грудня року 2016 № 1514. ОСОБА_1 є добросовісним набувачем квартири. Київська міська рада притримується юридичної позиції щодо того, що відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений за відсутності у продавця права на відчуження. Київська міська рада вважає, що суди першої та апеляційної інстанції правильно встановили фактичні обставини справи, повно, всебічно та об`єктивно дослідили в сукупності всі докази, врахували викладені у відзиві відповідача доводи, у зв`язку з чим і дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог шляхом поновлення законних прав територіальної громади міста Києва.

У травні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив керівника Деснянської окружної прокуратури м. Києва, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову - без змін.

Відзив мотивований тим, що на момент укладення договору позивачем та договору від 02 лютого 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, останній не мав цивільної правоздатності, оскільки помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Отже спірна квартира не могла бути відчужена ОСОБА_5, а право його власності на спірне нерухоме майно було припинено у зв`язку з його смертю - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на підставі спірного договору купівлі-продажу квартири від 02 лютого 2012 року проведено 24 грудня 2016 року - після смерті ОСОБА_5 . На наявність права власника на майно не впливає та обставина, що воно було предметом угод відчуження, укладених іншими особами, оскільки дійсний власник не був стороною цих угод, а стаття 346 ЦК України (435-15) не передбачає припинення права власності дійсного власника в зв`язку з реєстрацією договорів купівлі продажу за іншими особами під час його неодноразового перепродажу, що відбувалося без участі та поза межами волі дійсного власника. Така правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 у справі № 359/3373/16 (провадження № 14-2цс21), Верховним Судом України у постановах від 17 жовтня 2011 року у справі № 5002-8/5447-2010 та інших. Оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника, а за їх відсутності - до органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням. За таких підстав прокурор має право в інтересах держави витребувати вказану квартиру із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України у поєднанні із вимогами статті 1218 ЦК України на користь територіальної громади міста Києва.Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, висловленою ним у постанові від 15 березня 2017 року у справі № 916/2130/15, а також з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постановах від 29 квітня 2020 року у справі №754/4108/18-ц (провадження №61-202І9св19), від 22 січня 2020 року у справі № 754/14094/17 (провадження № 61-5800св19) та від 14 квітня 2021 року у справі №753/11965/19 (провадження №61-1157св21).

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, необхідно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18). За обставин цієї справи право власності територіальної громади міста Києва на спірну квартиру не припинялося, тому відповідач не набула право власності на спірне нерухоме майно у спосіб та порядку, що визначені законом. Не заслуговують на увагу посилання в касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц та від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, оскільки питання добросовісності набувача вирішується у кожній справі окремо. Застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення майна (віндикації), не позбавляє ОСОБА_1 можливості відновити свої права шляхом пред`явлення майнових вимог до продавця спірної квартири щодо повернення йому сплачених грошових коштів з підстав, передбачених статтею 661 ЦК України. З огляду на характер спірних правовідносин, встановлені обставини справи не встановлено невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у практиці ЄСПЛ. Отже, необґрунтованими є доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що рішення суду про витребування спірної квартири на користь територіальної громади міста Києва не є пропорційним втручання у її право на мирне володіння майном, оскільки покладає на неї, як на добросовісного набувача, індивідуальний та надмірний тягар.

Необґрунтованими є також доводи касаційної скарги щодо недоведеності прокурором наявності підстав для представництва інтересів держави в особі Київської міської ради, а також безпідставними є доводи скарги про те, що прокурор не дотримався порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру". Порушення інтересів держави полягає в тому, що всупереч встановленому законодавством порядку відповідач набула у володіння нерухоме майно, яке перебуває у власності територіальної громади міста Києва, при цьому волі дійсного власника на відчуження цього майна не було, що порушує економічні інтереси територіальної громади столиці. Беручи до уваги, що передбачений законом порядок відчуження комунального майна дотримано не було, а територіальна громада міста Києва взагалі не була учасником правовідносин з приводу його відчуження, необхідність захисту порушеного права є очевидною, оскільки правовідносини, пов`язані із вибуттям комунального майна з комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес. Разом з цим прокуратурою було встановлено, Київська міська рада неналежним чином виконує повноваження щодо контролю за використанням комунального майна, а також не використовує власних повноважень, спрямованих на захист своїх інтересів у судовому порядку. При цьому оцінку обґрунтованості та правомірності звернення прокурора до суду з вказаним позовом надано Верховним Судом у межах розгляду цієї справи.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20, у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11).

Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2023 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2024 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про проведення судового засідання у режимі відеоконференції, справу призначено до судового розгляду.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині задоволених позовних вимог прокурора до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання спадщини відумерлою та витребування майна. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Фактичні обставини

Суди встановили, що квартира АДРЕСА_1 на підставі розпорядження органу приватизації Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 05 лютого 2007 № 536 була приватизована ОСОБА_4, ОСОБА_5 в рівних долях.

Згідно з листа Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" від 26 жовтня 2017 року № 062/14-13084 (И-2017) первинна реєстрація права власності на спірну квартиру була проведена за ОСОБА_4, ОСОБА_5 в рівних долях та частина квартири зареєстрована за ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 05 лютого 2007 року. На підставі свідоцтва про право на спадщину, посвідченого 19 квітня 2011 року, ОСОБА_5 набув право власності на другу частину вказаної квартири.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, тому відкрилася спадщина у вигляді квартири АДРЕСА_1 .

Згідно з інформаційної довідки зі Спадкового реєстру від 15 січня 2018 року, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Онопченко О. В. 28 грудня 2016 року заведено спадкову справу №16/2015 щодо майна ОСОБА_5 на підставі заяви ОСОБА_2, яка вказала, що є племінницею померлого та надала свідоцтво про смерть ОСОБА_5 від 21 грудня 2016 року серії НОМЕР_1 та довідку про причину смерті від 06 грудня 2016 року №106/о (№2508/2) щодо померлого ОСОБА_5, згідно якої причина смерті - цироз печінки з кровотечею.

Приватний нотаріус Онопченко О. В. листом від 05 липня 2018 року №43/01-16 повідомила органи прокуратури про те, що ОСОБА_2 не подавала будь-яких документів та заяву для видачі свідоцтва про право на спадщину.

Відповідно до листа відділу державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 23 квітня 2018 року № 1336/03-01-44 актовий запис про смерть ОСОБА_5 від 06 грудня 2016 року за №18651 складений на підставі лікарського свідоцтва про смерть від 28 листопада 2016 року № 2610/2, виданого Київським міським клінічним бюро судово-медичної експертизи. При реєстрації смерті свідоцтво про смерть не видавалось.

Згідно з листом Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи від 11 травня 2018 року № 01/835 причина смерті ОСОБА_5 не встановлена через гнильні зміни трупа. ОСОБА_5 похований 22 грудня 2016 року за державний кошт. Довідку про причини смерті родичі не отримували.

Актові записи щодо родинних та інших відносин громадян з померлим ОСОБА_5, крім шлюбу із ОСОБА_4, не виявлено. За життя ОСОБА_5 заповіт не складав.Тобто відсутні спадкоємці ОСОБА_5 як за заповітом, так і за законом.

24 грудня 2016 року спірна квартира була зареєстрована на праві власності за ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 02 лютого 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я. Л. за №1527. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_5 продав ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 . Реєстрація на підставі вказаного договору була проведена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В. О.

Згідно з листом Перечинського районного відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області від 03 лютого 2018 року № 1260-14.8.23 ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Під час вилучення справ, проведеного на підставі наказу Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 11 вересня 2012 року №2092 приватного нотаріуса Курковської Я. Л. був складений перелік справ (документів), в яких вказано про вилучення договорів за січень 2012 року, тоді як за лютий 2012 року будь-які договори взагалі не зазначені ні у вигляді формованих справ, ні серед переліку розсипу документів.

Спірна квартира на цей час зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2016 року № 1514, укладеного з ОСОБА_6, від імені якого діяв ОСОБА_7 на підставі довіреності, виданої приватним нотаріусом Бригідою В. О.

Реєстрація права власності як за ОСОБА_6 та в подальшому за ОСОБА_1 відбулася в один і той же день ? 24 грудня 2016 року та в межах однієї години.

Для укладення вказаного правочину була надана довідка КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва" від 05 грудня 2016 року № 731/27, в якій зазначено, що ОСОБА_6 дійсно проживає у квартирі АДРЕСА_1 та є власником особового рахунку на цю житлову площу.

Згідно з повідомленням КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва" від 09 січня 2018 року № 46-70 довідка по формі № 3 від 05 грудня 2016 року за № 731/27 на квартиру АДРЕСА_1 ні КП "Керуюча компанія", ні ЖЕД-301-320 не видавалася.

Тобто оспорюваний договір купівлі-продажу від 02 лютого 2012 року укладений нібито між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, який помер за 9 років до його укладення, а договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 укладено від імені особи (продавця), яка померла за 13 років до його укладення.

Позиція Верховного Суду

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Відповідно до частин першої - третьої статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).

Якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (частини друга і третя статті 1272 цього Кодексу), вона підлягає перерозподілу між ними. Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації. Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі його продажу спадкоємець має право на грошову компенсацію (стаття 1280 ЦК України (435-15) ).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що "тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача. […] Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням".

Аналогічний висновок зроблено і в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11 (провадження № 61-12731св18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) зроблено висновок, що "можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). […] Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено такі висновки:

"58. Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, провадження № 14-235цс18), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

73. За змістом зазначених норм цивільного та цивільного процесуального права, орган місцевого самоврядування не є спадкоємцем у справі та не залучається до спадкування. Однак у зв`язку з відсутністю інших спадкоємців у нього виникає цивільний інтерес на визнання спадщини відумерлою та отримання її у власність територіальної громади. Зазначене надає підстави місцевій раді звертатись до суду як із заявами про визнання спадщини відумерлою у порядку окремого провадження та у подальшому оформити своє право власності на таке майно, так і з належним позовами в порядку позовного провадження на захист свого інтересу.

74. Розглядаючи проблему застосування цивільного та цивільного процесуального законодавства при визнанні спадщини відумерлою з точки зору процедур розгляду таких справ та способу захисту інтересу територіальної громади на спадкове майно, Велика Палата Верховного Суду дійшла до таких висновків.

75. Положення ЦК України (435-15) щодо прийняття спадщини спрямовані на захист прав усіх спадкоємців, які мають права на спадщину, та надають можливість кожному з них захистити своє право чи інтерес, навіть якщо строк на прийняття спадщини пропущено і спадщина вже розподілена між іншими спадкоємцями. Крім того, такі ж права має спадкоємець, якщо спадщина визнана відумерлою та перейшла до територіальної громади.

76. Зокрема, за змістом статті 1280 ЦК України, якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (частини друга і третя статті 1272 цього Кодексу), вона підлягає перерозподілу між ними. Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації. Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі його продажу спадкоємець має право на грошову компенсацію.

77. Відтак спадкоємець, який із зазначених причин не зміг прийняти спадщину, яка була перерозподілена між іншими спадкоємцями або перейшла у власність територіальної громади як відумерла, має право на передачу йому належної частки спадщини в натурі, якщо спадщина збереглася, а у випадку неможливості такої передачі у зв`язку з тим, що спадщина не збереглася, або визнана відумерлою та відчужена територіальною громадою на користь іншої особи, має право на отримання лише грошової компенсації. Такий підхід до розв`язання проблем переходу прав на відумерлу спадщину застосовується законодавством задля захисту прав добросовісного набувача майна, що на час переходу прав на це майно не знав та не міг знати про наявність спадкоємців, що мають право на спадщину.

78. Разом з тим законодавство не містить положень про можливість територіальної громади отримати відчужене майно в натурі та/або способи захисту інтересів територіальної громади у випадку, якщо спадщина була незаконно передана особі-спадкоємцю, зокрема, на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване, та у випадку, коли спадщина такою особою була вже відчужена іншій особі, що позбавило територіальну громаду отримати майно у свою власність як відумерле в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством.

79. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що уніфіковане застосування закону обумовлює його загальнообов`язковість, рівність перед законом та правову визначеність, а також гарантує учасникам процесу передбачуваність судового рішення.

80. Цивільне право та цивільне законодавство передбачає за відсутності норми права, що регулює спірні правовідносини, які виникли між учасниками цивільного спору, застосування при розгляді таких спорів аналогію права або аналогію закону.

81. Зокрема, стаття 8 ЦК України передбачає, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

82. Проаналізувавши зміст законодавчих норм у системі з установленими судами правовідносинами, Велика Палата вважає, що у цій справі підлягає застосуванню аналогія закону, що регулює подібні правовідносини, зокрема положення статті 1280 ЦК України, виходячи з таких міркувань.

83. Інтерес територіальної громади в отриманні спадкового майна у власність громади в разі відсутності спадкоємців є наслідком неотримання спадщини будь-ким зі спадкоємців або наслідком їх відсутності взагалі. За таких обставин слід дійти висновку, що такі правовідносини є подібними до спадкових, хоч до них у цілому не відносяться. На користь цього висновку свідчить також розміщення норм права про можливість визнання спадщини відумерлою саме у книзі шостій ЦК України (435-15) "Спадкове право".

84. Відтак захист інтересу територіальної громади щодо відумерлого майна повинен регулюватись та здійснюватися таким самим способом, виходячи з тих самих принципів, як і можливість захистити своє право спадкоємцем, який своєчасно спадщину не прийняв, вона була визнана відумерлою та продана іншій особі.

85. Як зазначалось, стаття 1280 ЦК України передбачає, що якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі ж продажу такого майна спадкоємець має право на грошову компенсацію.

86. Аналіз змісту зазначеної норми свідчить про те, що право на отримання спадкового майна в натурі виникає у спадкоємця лише якщо майно, що було визнане відумерлою спадщиною, збереглося і не було відчужене територіальною громадою. Якщо ж воно було відчужене іншій особі за договором або не збереглося, то спадкоємець має право лише на компенсацію його вартості у грошовому еквіваленті. А відтак, застосовуючи аналогію закону й територіальна громада в разі відчуження спадкового майна особою, яка не є спадкоємцем, або незбереження цього майна, на користь добросовісного набувача, має право на отримання лише грошової компенсації.

87. Велика Палата Верховного Суду вважає, що закон передбачає саме такий спосіб захисту порушеного інтересу територіальної громади та спосіб відновлення її інтересу на спадкове майно за відсутності спадкоємців (стаття 16 ЦК України) та у разі продажу спадкового майна іншій особі, якщо остання є добросовісним набувачем.

90. Відтак за встановлених фактичних обставин у цій справі при відчуженні спадкового майна територіальна громада має право лише на відшкодування вартості спадкового майна за ринковими цінами, а тому позовні вимоги територіальної громади про визнання спадщини відумерлою та передачу її позивачу задоволенню не підлягають.

96. У цій справі суди встановили, що позивач не є власником або законним користувачем спірного майна, яке незаконно вибуло з його володіння, а тому у нього немає підстав для витребування майна на свою користь як неволодіючого власника або користувача".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що "вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19). Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном".

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша, друга статті 264 ЦПК України).

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

У справі, що переглядається:

Верховний Суд у постанові від 16 грудня 2020 року при перевірці доводів ОСОБА_1, що прокурор не має повноважень на представництво інтересів держави в цій справі, зробив висновок, що прокурор звернувся до суду із позовом на захист інтересів територіальної громади як власника спірного майна, щодо якого орган місцевого самоврядування не вжив заходів для повернення у власність територіальної громади, і на виконання частини третьої статті 56 ЦПК України, абзацу першого частини третьої, абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у тексті позовної заяви та додаткових поясненнях прокурор обґрунтував наявність інтересу держави у витребуванні майна. Касаційна скарга не містить доводів та посилання на нові обставини, які не були враховані Верховним Судом у постанові від 16 грудня 2020 року, які є аналогічними тим, яким суд касаційної інстанції надав правову оцінку. Тому неприпустимим є повторне ініціювання вказаного питання, що вже вирішене судом касаційної інстанції. У зв`язку з цим Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги, що у цій справі прокурор не мав повноважень на представництво інтересів держави;

касаційна скарга, окрім посилання на відсутність у прокурора повноважень на представництво інтересів держави, яке визнано необґрунтованими, також не містить жодних доводів та відповідним їм підстав касаційної оскарження постанови апеляційного суду в частині задоволеної позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 02 лютого 2012 року, укладеним між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, як і переконливих доводів, яким чином судове рішення в цій частині порушує права та інтереси ОСОБА_1 . Тому з урахуванням принципу диспозитивності та меж розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України, оскаржену постанову апеляційного суду про задоволення позовних вимог в цій частині належить залишити без змін;

апеляційний суд встановив, що після смерті ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_1 ; спадкоємців за заповітом та законом після його смерті не встановлено; 24 грудня 2016 року (через місяць після смерті ОСОБА_5 ) проведено реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 02 лютого 2012 року, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, тобто майже за 9 років до укладення цього договору з ОСОБА_5, а реєстрація за ним права власності відбулась фактично через 13 років; в той же день та в межах однієї години проведено реєстрацію право власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2016 року, укладеного між нею та ОСОБА_6, від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_7 . Для укладення вказаного договору було надано довідку керуючої компанії з обслуговування житлового фонду за місцезнаходження спірної квартири про те, що ОСОБА_6 проживає у квартирі АДРЕСА_1 та є власником особового рахунку. Водночас таку довідку керуюча компанія не видавала;

за таких обставин апеляційний суд вважав, що наявні підстави для задоволення позовних вимог про визнання спадщини відумерлою та витребування спірної квартири у відповідача, оскільки в спадщину за законом та заповітом після смерті ОСОБА_5 ніхто не вступив і спадкоємці у нього відсутні, на момент відкриття спадщини після смерті останнього спірна квартира входила до складу спадщини та протиправно вибула з власності ОСОБА_5 ;

проте апеляційний суд не врахував, що:

територіальна громада не є власником або законним користувачем спадкового майна, яке незаконно вибуло з володіння спадкодавця, а тому у неї немає підстав для витребування майна на свою користь як неволодіючого власника або користувача. Законодавство не містить положень про можливість територіальної громади отримати відчужене майно в натурі та/або способи захисту інтересів територіальної громади у випадку, якщо спадщина була незаконно передана особі-спадкоємцю або відчужена іншій особі, що позбавило територіальну громаду отримати майно у свою власність як відумерле в установленому порядку;

тому у таких справах по аналогії закону підлягають застосуванню положення статті 1280 ЦК України, відповідно до яких територіальна громада має право вимагати передання (витребування) спадкового майна в натурі від особи, яка незаконно заволоділа ним. Проте така можливість виключається в разі відчуження спадкового майна на користь добросовісного набувача. У разі продажу спадкового майна іншій особі, яка є добросовісним набувачем, закон передбачає спосіб захисту порушеного інтересу територіальної громади та спосіб відновлення її інтересу на спадкове майно за відсутності спадкоємців лише шляхом отримання грошової компенсації;

тобто у справах про визнання спадщини відумерлою та передання (витребування) спадкового майна в натурі на користь територіальної громади від особи, яка незаконно заволоділа ним, визначальним є перевірка добросовісності / недобросовісності набувача, тому судові рішення, постановлені за відсутності такої перевірки, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном;

відповідач, зокрема, стверджувала, що вона є добросовісним набувачем спірної квартири, і у неї не було жодних сумнівів щодо правомочності продавця на володіння спірною квартирою та на її відчуження, а тому вона не може бути витребувана у неї. Апеляційний суд, задовольняючи позов в частині визнання спадщини відумерлою та витребування спірної квартири у відповідача, не перевірив добросовісність / недобросовісність набувача, відповідних висновків оскаржена постанова не містить. Тому висновок апеляційного суду про задоволення позову в цій частині є передчасним.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду частково прийнята без додержання норм матеріального та з порушенням процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині в частині задоволених позовних вимог про визнання спадщини відумерлою та витребування майна необхідно скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним - залишити без змін.