755/9893/22 Про визнання права іпотекодержателя - 17.04.2024 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Черевком Сергієм Анатолійовичем, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2022 року у складі судді Галагана В. І. та постанову Київського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Писаної Т. О., Таргоній Д. О.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2022 року Публічне акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ АБ "Укргазбанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про визнання права іпотекодержателя.

Позовна заява мотивована тим, що 14 вересня 2007 року між Відритим акціонерним товариством акціонерним банком (далі - ВАТ АБ) "Укргазбанк", правонаступником якого є ПАТ АБ "Укргазбанк", та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 313-Ф/07, за умовами якого банк надав позичальнику споживчий кредит на фінансування об`єкту будівництва у розмірі 260 000 доларів США строком до 13 вересня 2022 року зі сплатою 15 % річних за користування кредитом.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 09 грудня 2011 року у справі № 2-2712/11 стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3, як поручителя, заборгованість за кредитним договором від 14 вересня 2007 року № 313-Ф/07 у сумі 316 500,03 доларів США та 435 536,47 грн. На даний час зазначене рішення суду не виконано, заборгованість перед банком не погашена.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ВАТ АБ "Укргазбанк" та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки без оформлення заставної від 20 серпня 2009 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. за реєстровим № 4056, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2014 року у справі № 522/17694/14 визнано право спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 та виділено ОСОБА_4 зі спільної сумісної власності 1/2 частку майна, визнавши за нею право власності на вказану квартиру; визнано недійсним договір іпотеки та внесено запис про скасування державної реєстрації прав до Державного реєстру іпотек відносно іпотеки від 20 серпня 2009 року щодо квартири; внесено запис про скасування державної реєстрації прав до Єдиного реєстру заборон відчуження від 20 серпня 2009 року, яким накладено заборону на нерухоме майно (квартиру).

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 17 травня 2016 року скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2014 року у справі № 522/17694/14, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

15 червня 2016 року за заявою ВАТ АБ "Укргазбанк" державним реєстратором поновлено в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про іпотеку квартири.

Однак, у період відсутності в цьому реєстрі записів про обтяження майна іпотекою, спірна квартира у період чинності рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2014 року була декілька разів відчужена без згоди на те банку, а саме: 07 квітня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири; 03 червня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1, укладено договір купівлі-продажу квартири.

Позивач вважав відповідача недобросовісним набувачем спірної квартири, оскільки при укладенні договору купівлі-продажу йому було відомо про обтяження квартири іпотекою ВАТ АБ "Укргазбанк".

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 22 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 березня 2021 року, у справі № 755/5440/18 у задоволенні позовних вимог ПАТ АБ "Укргазбанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки було відмовлено у зв`язку із пропуском строку позовної давності. Постановою Верховного Суду від 22 лютого 2022 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

З огляду на викладене та посилаючись на правові висновки Верховного Суду, викладені у справі № 922/3537/22 та у справі № 755/6927/18, позивачем у даному провадженні обрано спосіб захисту порушених прав шляхом звернення до суду з вимогою про визнання права іпотекодержателя на спірне нерухоме майно.

Ураховуючи наведене, ПАТ АБ "Укргазбанк" просило суд визнати за ним права іпотекодержателя належної на праві власності ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1, яке виникло на підставі укладеного між ВАТ АБ "Укргазбанк" та ОСОБА_2 договору іпотеки без оформлення заставної від 20 серпня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І. О. за реєстровим № 4056.

Короткий зміст судових рішень суді першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року, позов ПАТ АБ "Укргазбанк" задоволено.

Визнано за ПАТ АБ "Укргазбанк" право іпотекодержателя належної на праві власності ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1, яке виникло на підставі укладеного між АБ "Укргазбанк" та ОСОБА_2 договору іпотеки без оформлення заставної від 20 серпня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І. О. за реєстровим № 4056.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судові рішення мотивовано тим, що виключення на підставі рішення суду відомостей про право іпотеки з Державного реєстру іпотек не впливає на чинність іпотеки, оскільки така підстава припинення іпотеки не передбачена законом. У такому випадку скасування рішення суду, яке стало підставою для внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека є чинною незалежно від наявності таких відомостей у Державному реєстрі іпотек, тому визнання даним рішенням суду права позивача як іпотекодержателя стосовно спірного іпотечного майна, має наслідком внесення до відповідного державного реєстру запису про іпотекодержателя.

Судами враховано недобросовісність набувача іпотечного майна - ОСОБА_1, та/або його уповноваженого представника, який при укладенні договору купівлі-продажу такого майна від 03 червня 2015 року мав можливість ознайомитися із наявною у матеріалах нотаріальної справи інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03 червня 2015 року, яка містить відомості про первинного власника квартири ОСОБА_2, про перебування квартири під іпотекою на підставі договору іпотеки від 20 серпня 2009 року та, відповідно, відповідач мав можливість вжити усіх розумних заходів для звернення до іпотекодержателя ПАТ АБ "Укргазбанк" з метою ознайомлення з умовами договору іпотеки, з`ясування стану кредитних правовідносин сторін цього договору та встановлення дійсного права іпотекодавця на продаж предмета іпотеки (квартири) за наявності згоди банку як іпотекодержателя або стану кредитної заборгованості.

Суди не вбачали підстав для застосування наслідків пропуску строку позовної давності, дійшовши висновку про поважність причин пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2022 року, постанову Київського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ АБ "Укргазбанк" відмовити.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли необґрунтованих висновків про поважність пропуску банком строку позовної давності. Вважає, що у позивача не було об`єктивних перешкод звернутися до суду з цим позовом раніше, у межах строку позовної давності.

Вважає, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, оскільки до участі у справі не було залучено осіб, інтересів яких стосується рішення у цій справі - попередніх власників квартири, яка є предметом іпотеки: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2024 року ПАТ АБ "Укргазбанк" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що викладені в ній доводи не спростовують правильність ухвалених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, а доводи відповідача є безпідставними, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення та постанову судів - без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

03 січня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2024 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

14 вересня 2007 року між ВАТ АБ "Укргазбанк", правонаступником якого є ПАТ АБ "Укргазбанк", та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 313-Ф/07, за умовами якого банк надав позичальнику споживчий кредит у розмірі 260 000 доларів США строком до 13 вересня 2022 року зі сплатою 15 % річних за користування кредитом.

Для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 20 серпня 2009 року між ВАТ АБ "Укргазбанк" та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки без оформлення заставної, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І. О. за реєстровим № 4056, відповідно до якого ОСОБА_2 передав іпотекодержателю квартиру АДРЕСА_1, житловою площею 77 кв. м, загальною площею 141,40 кв. м.

Відповідно до пунктів 3.3.5, 3.3.7 договору іпотеки іпотекодавець зобов`язався не розпоряджатись, в тому числі не відчужувати в будь-який спосіб та не передавати предмет іпотеки в наступну іпотеку без письмової згоди іпотекодержателя, а також зобов`язався одержати згоду іпотекодержателя на вчинення дій, пов`язаних із правом власності на предмет іпотеки.

09 грудня 2011 року Дніпровським районним судом м. Києва ухвалено рішення у цивільній справі № 2-2712/1/11, яким стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь АБ "Укргазбанк" заборгованість за кредитним договором № 313-Ф/07 від 14 вересня 2007 року у сумі 316 500,03 доларів США та 435 536,47 грн.

На день звернення ПАТ АБ "Укргазбанк" із цим позовом до суду рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 09 грудня 2011 року у справі № 2-2712/1/11 не виконано, згідно з виписки по рахунку та розрахунку заборгованості за договором № 313-Ф/07 від 14 вересня 2007 року наявна заборгованість станом на 23 лютого 2022 року у розмірі 16 651 488,06 грн.

17 жовтня 2014 року Приморським районним судом м. Одеси у справі № 552/17694/14 ухвалено рішення про задоволення позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_6, АБ "Укргазбанк", ПАТ КБ "Євробанк", про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання права власності на майно, визнання договорів іпотеки недійсними.

Вищезазначеним рішенням суду встановлено як такий, що має юридичне значення, факт проживання однією сім`єю ОСОБА_4 та ОСОБА_2 з січня 2005 року до грудня 2013 року та, серед іншого: визнано право спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 ; виділено ОСОБА_4 зі спільної сумісної власності 1/2 частку майна, визнавши за нею право на вказану квартиру; визнано недійсним договір іпотеки від 20 серпня 2009 року, укладений між АБ "Укргазбанк" та ОСОБА_2, та внесено запис про скасування державної реєстрації прав до Державного реєстру іпотек відносно іпотеки 8986550 від 20 серпня 2009 року щодо квартири за адресою: АДРЕСА_2 ; внесено запис про скасування державної реєстрації прав до Єдиного реєстру заборон відчуження від 20 серпня 2009 року, яким накладено заборону на нерухоме майно (квартиру).

07 квітня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колодяжною А. В. за реєстровим № 408, відповідно до якого ОСОБА_4 передала у власність, а ОСОБА_5 прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1 . Цей примірник договору підписано ОСОБА_5 особисто.

Крім того, в матеріалах справи наявна посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колодяжною А. В. копія договору купівлі-продажу квартири за реєстровим № 486, відповідно до якого ОСОБА_4 передала у власність, а ОСОБА_5 прийняла у власність вказану квартиру. Цей примірник договору підписано ОСОБА_7, який діяв на підставі довіреності від 28 листопада 2014 року.

У нотаріальній справі про укладення договору купівлі-продажу квартири від 07 квітня 2015 року міститься інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 07 квітня 2015 року, відповідно до якої квартира АДРЕСА_1 знаходиться під забороною її відчуження на підставі договору іпотеки від 20 серпня 2009 року, укладеного між ВАТ АБ "Укргазбанк" та ОСОБА_2 .

Тобто, сторони договору купівлі-продажу квартири від 07 квітня 2015 року продавець ОСОБА_4 та покупець ОСОБА_5 у момент укладення вказаного правочину були обізнаними про перебування предмету продажу під забороною його відчуження.

03 червня 2015 року між ОСОБА_5, від імені якої діяв ОСОБА_7, та ОСОБА_1, від імені якого діяла ОСОБА_8, укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колодяжною А. В. за реєстровим № 570, відповідно до якого ОСОБА_5 передала у власність, а ОСОБА_1 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 .

У нотаріальній справі про укладення договору купівлі-продажу квартири від 03 червня 2015 року також міститься інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03 червня 2015 року, відповідно до якої квартира АДРЕСА_1 знаходиться під забороною її відчуження на підставі договору іпотеки від 20 серпня 2009 року, укладеного між ВАТ АБ "Укргазбанк" та ОСОБА_2 .

Відтак, сторони договору купівлі-продажу квартири від 03 червня 2015 року: продавець ОСОБА_5 та покупець ОСОБА_1 у момент укладення цього правочину були обізнаними про перебування предмету продажу під забороною його відчуження (іпотекою).

17 травня 2016 року рішенням Апеляційного суду Одеської області у справі № 552/17694/14 за апеляційними скаргами ПАТ КБ "Євробанк" та АБ "Укргазбанк" скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2014 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири, визнання права спільної сумісної власності, визнання права власності на майно, визнання недійсними договорів іпотеки та вилучення з державного реєстру прав на нерухоме майно номерів запису про іпотеку і скасування та вилучення записів про державну реєстрацію обтяження нерухомого майна та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2014 року залишено без змін.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 22 вересня 2020 року у справі № 755/5440/18, яке по суті позовних вимог залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 березня 2021 року та постановою Верховного Суду від 22 лютого 2022 року, у задоволенні позову АБ "Укргазбанк" до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.

Постанова Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 755/5440/18 мотивована тим, що: "Ураховуючи вищевикладене, оскільки строк виконання основного зобов`язання було змінено пред`явленням банком у січні 2010 року позову до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором, однак ПАТ АБ "Укргазбанк" звернулося до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки лише у квітні 2018 року, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем. Отже, з січня 2010 року позивачу було достеменно відомо про порушення позичальником умов кредитного договору, однак банк не надав належних та допустимих доказів, які б свідчили про об`єктивні перешкоди у зверненні із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки у межах позовної давності."

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 359/4206/19, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також ОСОБА_1 зазначає про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України, оскільки суди прийняли рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі та не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Таким чином, для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно також враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України "Про іпотеку", частини першої статті 572 ЦК України та частини першої статті 575 ЦК України іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише в разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації (частини шоста та сьома статті 3 Закону України "Про іпотеку").

Отже, за наведених умов забезпечення виконання зобов`язання іпотекою гарантує право кредитора одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, зокрема, в позасудовому порядку переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_9 щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України "Про іпотеку" констатував, що іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. Тобто іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору. Зазначений вид забезпечення виконання зобов`язання передбачає стимулювання боржника до належного виконання зобов`язання та запобігання негативним наслідкам, що настають у разі порушення ним свого зобов`язання. У разі порушення боржником свого зобов`язання до особи, яка передала в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання такого зобов`язання, можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності у виді звернення стягнення на предмет іпотеки. Особливістю цього виду забезпечення виконання зобов`язання є те, що обтяження майна іпотекою відбувається незалежно від зміни власника такого майна, тому стосовно кожного наступного власника іпотечного майна виникають ризики настання відповідальності перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання, зокрема звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) вказала, що виключення запису про обтяження, зокрема, на підставі судового рішення саме по собі не припиняє іпотеки, яка залишається чинною. Відповідно скасування такого судового рішення не спричиняє відновлення дії іпотеки. Якщо предмет іпотеки не був реалізований та відсутні інші підстави для припинення іпотеки, встановлені законом, то іпотека є чинною з моменту внесення про неї первинного запису до відповідного реєстру незалежно від того, чи було скасоване судове рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження. У такому разі запис про іпотеку підлягає відновленню. Запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису ("заднім числом"), а підлягає відновленню з моменту вчинення запису про таке відновлення (пункти 9.11, 9.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20)).

У постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) Велика Палата Верховного Суду вказала, що якщо іпотека припинена у зв`язку з реалізацією предмета іпотеки, то подальше скасування судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, не впливає ані на чинність договору купівлі-продажу, ані на чинність іпотеки. Відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 9.6 зазначеної постанови від 15 червня 2021 року дійшла висновку, що виключення на підставі судового рішення відомостей про право іпотеки з Державного реєстру іпотек не може впливати на чинність іпотеки, оскільки така підстава припинення іпотеки не передбачена законом. У такому випадку скасування судового рішення, яке стало підставою для внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека є чинною незалежно від наявності таких відомостей у Державному реєстрі іпотек.

У пункті 9.8 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у випадку, якщо позивач вважає, що іпотека є та залишалася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя.

Окрім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при вирішенні спорів щодо прав на нерухоме майно потрібно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного з порушенням закону, оскільки від цього може залежати, зокрема, чинність чи припинення іпотеки. Тому у справі за належною вимогою (зокрема про визнання права іпотекодержателя) суд має врахувати наявність/відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного на аукціоні за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження. Відсутність у Державному реєстрі іпотек означених відомостей не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно.

Врахувавши наведені вище висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) та постанові Верховного Суду від 03 листопада 2021 року у справі № 755/6927/18 (провадження № 61-11779св21), з урахуванням обраного позивачем способу захисту порушеного права шляхом визнання за ним права іпотекодержателя, суд першої інстанцій, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов законного і обґрунтованого висновку щодо відсутності добросовісності зареєстрованого володільця спірного нерухомого майна (квартири) - ОСОБА_1 .

Так, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (близькі за змістом висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)).

Важливо також перевірити добросовісність насамперед набувача цього майна, у тому числі те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (постанова Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц (провадження № 61-22378св19)).

Відповідно до роз`яснень, що містить пункт 25 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" від 07 лютого 2014 року № 5 (v0005740-14) , набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Отже, не може вважатися добросовісною особа, яка придбаває майно на підставі правочину, якщо вона знала чи могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, а також знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (близькі за змістом висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61)).

Суди попередніх інстанцій правильно врахували, що у нотаріальній справі про укладення договору купівлі-продажу квартири від 03 червня 2015 року міститься інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03 червня 2015 року, відповідно до якої квартира АДРЕСА_1 знаходиться під забороною її відчуження на підставі договору іпотеки від 20 серпня 2009 року, укладеного між ВАТ АБ "Укргазбанк" та ОСОБА_2, тому сторони договору купівлі-продажу квартири від 03 червня 2015 року: продавець ОСОБА_5 та покупець ОСОБА_1, у момент укладення цього правочину були обізнаними про перебування предмету продажу під забороною його відчуження (іпотекою).

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій дійшли необґрунтованих висновків про поважність пропуску банком строку позовної давності, є безпідставними.

Відповідно до положень статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частин першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За частиною п`ятою статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

У пункті 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 зазначено, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин.

При цьому питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (пункт 23.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18), пункт 119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19).

У пунктах 121-123 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 вказано, що за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому, так і в позасудовому порядку.

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

Очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій, на думку добросовісного розсудливого спостерігача, виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі інших позовів, заяв про закриття провадження у справі тощо. Подібний правовий висновок викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 29 грудня 2020 року у справі № 909/1165/19 зазначено, що чинне законодавство не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. Подання позову з іншими матеріально-правовими підставами не перериває перебігу позовної давності, але, разом з тим, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Вказуючи про поважність пропуску банком строку позовної давності, суди попередніх інстанцій врахували, що квартира АДРЕСА_1 була набута у власність ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_5 03 червня 2015 року, а 06 квітня 2018 року ПАТ АБ "Укргазбанк" пред`явив до суду позов до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки - зазначену квартиру.

Тобто, банк звертався до суду за захистом своїх прав як іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в межах трирічного строку від дати набуття відповідачем права власності на спірну квартиру.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 22 вересня 2020 року у справі № 755/5440/18, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 березня 2021 року та постановою Верховного Суду від 22 лютого 2022 року, у задоволенні позову банку було відмовлено.

З позовом у цій справі про визнання права іпотекодержателя ПАТ АБ "Укргазбанк" звернулося до суду 23 вересня 2022 року.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, проаналізувавши наявні в матеріалах справи докази та взявши до уваги письмові заяви (клопотання) сторін, керуючись вищенаведеними правовими позиціями Верховного Суду, врахувавши подання банком спочатку позову про звернення стягнення на предмет іпотеки та його тривалий розгляд (до 22 лютого 2022 року), і, як наслідок, наявність для позивача підстав вважати, що його права будуть захищені в цьому судовому провадженні, дійшов обґрунтованого висновку про поважність причин пропуску позивачем строку звернення до суду з даним позовом.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, а доводи касаційної скарги про зворотне не відповідають наведеним правовим висновками Верховного Суду, а також зводяться до переоцінки обставин справи.

Посилання заявника на те, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, оскільки до участі у справі не було залучено осіб, інтересів яких стосується рішення у цій справі - попередніх власників квартири, яка є предметом іпотеки: ОСОБА_4 та ОСОБА_5, є безпідставними, оскільки вказані особи не зверталися ні до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, ні до Верховного Суду з касаційною скаргою, як особи, які не брали участь у справі, але судовими рішеннями вирішено питання, що стосуються їх прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків (статті 352, 389 ЦПК України) та не надавали таких повноважень ОСОБА_1 .

Доводи заявника про неврахування судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 359/4206/19 не заслуговують на увагу, оскільки у наведеній справі були встановлені інші фактичні обставини, а судами були враховані інші висновки Верховного Суду, які є релевантними при розгляді цієї справи.

Інших доводів щодо незаконності чи необґрунтованості оскаржуваних судових рішень касаційна скарга не містить.

Отже, наведені у касаційній скарзі доводи, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.