754/5040/16-ц Про стягнення заборгованості за кредитним договором - 05.04.2023 Прийняття

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк", в інтересах якого діє адвокат Сокуренко Євген Сергійович, на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 січня 2020 року, ухвалене у складі судді Клочко І. В., та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Музичко С. Г.,

Короткий зміст позовних вимог за первісним та зустрічними позовами

У квітні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний

банк "ПриватБанк", яке відповідно до зареєстрованої 14 червня 2018 року нової

редакції Статуту змінило назву на Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк"), звернулося з позовом

до ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В обґрунтування позову вказувало, що АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4,

26 червня 2008 року укладено кредитно-заставний договір № К2Х6А800000179, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 14 015,29 доларів США на строк до 25 червня 2013 року.

Банк свої зобов`язання належним чином виконав, однак, в порушення умов кредитно-заставного договору, ОСОБА_4 не здійснював погашення заборгованості за кредитом у встановлених договором порядку та строки.

У зв`язку з порушенням ОСОБА_4 зобов`язань на 23 березня 2016 року у нього утворилась заборгованість в розмірі 90 197,81 доларів США,

яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 11 513,53 доларів США, заборгованості за процентами за користування кредитом

у розмірі 6 273,12 доларів США; заборгованості з комісії за користування кредитом у розмірі 4 609,04 доларів США, 63 497,86 доларів США пені за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором; 9,58 доларів США штрафу (фіксована частина) та 4 294,68 доларів США штрафу (процентна складова).

В забезпечення належного виконання ОСОБА_4 зобов`язань за кредитним договором АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2,

ОСОБА_3 26 червня 2008 року уклали окремі договори поруки, за умовами яких поручителі несуть відповідальність з ОСОБА_4 як солідарні боржники.

Посилаючись на викладені обставини, а також на те, що вимога банку до поручителів щодо виконання забезпеченого зобов`язання залишена без виконання, позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_1,

ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитно-заставним договором № К2Х6А800000179 від 26 червня 2008 року

у розмірі 90 197,81 доларів США, що за курсом Національного банку України

на 23 березня 2016 року складає 2 354 162,74 грн.

У січні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися з окремими зустрічними позовами до АТ КБ "ПриватБанк" про визнання зобов`язань за договорами поруки припиненими.

В обґрунтування зустрічних позовів ОСОБА_1, ОСОБА_2,

ОСОБА_3 вказували, що 26 червня 2008 року вони на забезпечення

належного виконання ОСОБА_4 зобов`язань за вказаним кредитно-заставним договором уклали з АТ КБ "ПриватБанк" окремі договори поруки.

На думку позивачів за зустрічними позовами, їх зобов`язання за договорами поруки є припиненими, оскільки АТ КБ "ПриватБанк" не надало доказів отримання ними від банку вимоги про погашення заборгованості за кредитно-заставним договором. Вважали, що обов`язок виконати забезпечене зобов`язання у поручителів виникає після отримання вказаної вимоги.

Також зазначали, що зобов`язання за договорами поруки підлягають визнанню припиненими у зв`язку зі спливом строку поруки, оскільки банк 23 червня

2009 року звертався до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на заставне майно, за яким вимагав достроково повернути всі кошти, надані за кредитно-заставним договором № К2Х6А800000179 від 26 червня 2008 року, та змінив строк повернення кредиту з 25 червня 2013 року на 23 червня 2009 року.

Тому, звернувшись 12 квітня 2016 року з позовом про стягнення заборгованості, АТ КБ "ПриватБанк" пропустило встановлений договором поруки строк пред`явлення вимоги до поручителів.

За таких обставин просили визнати припиненими зобов`язання за договорами поруки від 26 червня 2008 року, уклали ними з АТ КБ "ПриватБанк".

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 21 січня 2020 року відмовлено у задоволенні первісного позову та задоволено зустрічні позови .

Визнано припиненою поруку ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 за договорами поруки від 26 червня 2008 року, укладеними ними з АТ

КБ "ПриватБанк".

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2011 року у справі № 2-5413/09 задоволено позов АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави. Передано АТ КБ "ПриватБанк" шляхом вилучення

у ОСОБА_4 належне йому на праві власності заставне майно - легковий автомобіль марки Renault модель Trafik 2003 року випуску з номером кузова НОМЕР_1 та номерним знаком НОМЕР_2 . В рахунок погашення заборгованості за кредитно-заставним договором № К2Х6А800000179

від 26 червня 2008 року, яка на 7 травня 2009 року складала 127 602,07 грн, що є еквівалентом 16 538,19 доларів США, звернено стягнення на предмет застави, а саме на легковий автомобіль марки Renault Trafik 2003 року випуску з номером кузова НОМЕР_1 та номерним знаком НОМЕР_2, який належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом надання АТ КБ "ПриватБанк" права укладати від імені ОСОБА_4 договір купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, знявши автомобіль з обліку в органах ДАІ України, а також надання АТ КБ "ПриватБанк" всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. 20 грудня 2010 року ОСОБА_4 добровільно передав вказаний автомобіль АТ КБ "ПриватБанк" та надав останньому повноваження реалізувати автомобіль, а виручені кошти - направити на погашення заборгованості за кредитно-заставним договором № K2X6А800000179

від 26 червня 2008 року.

Місцевий суд вказав, що АТ КБ "ПриватБанк" набуло автомобіль у власність, тобто звернуло стягнення на предмет застави шляхом набуття права власності на нього, тому вимоги банка до ОСОБА_4 за кредитно-заставним договором є задоволеними та погашеними.

Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічних позовів, суд першої інстанції зазначив, що, пред`явивши позов про звернення стягнення на предмет застави, банк змінив строк виконання основного зобов`язання з 25 червня 2013 року

на червень 2009 року, тому мав право вимоги до поручителів протягом встановленого договором поруки строку (п`ять років з дня настання строку виконання основного зобов`язання). Звернувшись з даним позовом 12 квітня 2016 року, банк пропустив визначений договорами поруки строк для пред`явлення вимог до поручителів, тому порука ОСОБА_1,

ОСОБА_2 і ОСОБА_3 припинена на підставі частини четвертої

статті 559 ЦК України.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 січня 2020 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду про відсутність підстав для задоволення первісного позову та задоволення зустрічних позовів, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У березні 2021 року представник АТ КБ "ПриватБанк" - адвокат Сокуренко Є. С. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічних позовів.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій встановленого рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська

від 20 квітня 2011 року у справі № 2-5413/09 розміру заборгованості

ОСОБА_4 за заставно-кредитним договором на 7 травня 2009 року, який становить 16 538,19 доларів США, що еквівалентно 127 602,07 грн. У подальшому 6 вересня 2012 року грошові кошти від реалізації предмета застави зараховано на погашення заборгованості, а саме 2 189,42 доларів США - на погашення тіла кредиту, а 155,60 доларів США - пені. Відповідно зменшилася і сума заборгованості, яка складає 14 193,17 доларів США.

Суди не врахували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 3 лютого 2016 року у справі № 6-1080цс15, згідно з яким звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов`язання на забезпечувальне. Тому задоволення вимог за дійсним основним зобов`язанням одночасно зі зверненням стягнення на предмет іпотеки не зумовлює подвійного стягнення за основним зобов`язанням, оскільки домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов`язанням відсутня.

Також, на думку заявника, суди попередніх інстанцій не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 18 вересня

2018 року у справі № 921/107/15-ц/16 (провадження № 12-117гс18), в якому зазначено, що "за приписами статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом; чинне законодавство (частина перша статті 598, статті 599- 601, 604- 609 ЦК України) не пов`язує припинення зобов`язання з прийняттям судового рішення. […] Наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором за наведеними вище положеннями законодавства не є підставою для припинення грошового зобов`язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством. […] Застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості".

Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували, що 20 грудня 2010 року ОСОБА_4 передав банку предмет застави, а 29 березня 2012 року - надав довіреність, якою уповноважив АТ КБ "ПриватБанк" реалізувати предмет застави. Вказані дії позичальника свідчать про визнання ним свого боргу та переривання позовної давності на підставі статті 264 ЦК України. Суди не врахували обставини щодо переривання позовної давності і висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 8 листопада 2017 року

у справі № 6-2891цс16, від 9 листопада 2016 року у справі № 6-2170цс16,

від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16, від 9 листопада 2016 року

у справі № 6-1457цс16, та висновки Верховного Суду, викладені у постанові

від 7 червня 2018 року у справі № 668/8830/15-ц (провадження № 61-24759св18) та від 14 лютого 2018 року у справі № 161/15679/15-ц

(провадження № 61-765св18).

Зазначає про неврахування судами висновків Верховного Суду,

викладених у постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 467/395/16-ц (провадження № 61-15909св18) та від 8 травня 2018 року

у справі № 279/8730/15-ц (провадження № 61-11713св18), в яких зазначено, що "нереалізувавши заставний автомобіль, банк не знав і не міг знати, що коштів від реалізації майна буде недостатньо для повного погашення кредитної заборгованості. У зв`язку з цим банк і не міг до виконання рішення суду пред`явити новий позов, так як не було доказів того, що кредитна заборгованість не буде погашена".

Також суди попередніх інстанцій не врахували висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 9 вересня 2020 року у справі № 705/2298/15-ц (провадження № 61-10593св18), в якому зазначено, що "колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що шляхом пред`явлення позову про звернення стягнення на предмет застави банк реалізував своє право на дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки вказане рішення стосується не дострокового стягнення кредиту, а звернення стягнення на заставу, згідно з яким кредитна заборгованість погашається лише в межах вартості предмета застави".

Помилковими вважає заявник висновки судів про припинення поруки ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України. Суди не врахували висновок Верховного Суду,

викладений у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 725/3981/14 (провадження № 61-10358сво19), в якій зазначено, що "визначений

частиною четвертою статті 559 ЦК України строк припинення поруки (який на момент виникнення спірних правовідносин складав шість місяців) застосовується виключно у тому разі, якщо такий строк не встановлено у самому договорі поруки. Зміна строку виконання основного зобов`язання шляхом реалізації кредитором права на дострокове стягнення суми заборгованості не змінює строк чинності поруки, визначений сторонами у договорі поруки".

Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про припинення поруки у повному обсязі і такий висновок не відповідає правовій позиції

Верховного Суду України, викладеній у постановах від 17 вересня 2014 року

у справі № 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15,

від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, та висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 13 червня 2018 року

у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18).

Заявник вказує про порушення судами норм процесуального права, яке полягає у виході за межі позовних вимог, оскільки позивачі за зустрічними позовами заявляли вимоги про визнання припиненими зобов`язання за договорами поруки, а суди попередніх інстанцій визнали припиненою поруку за вказаними договорами. У постановах Верховного Суду від 6 березня 2019 року

у справі № 571/1306/16-ц (провадження № 61-29896св18), від 29 травня

2019 року у справі № 2-3632/11 (провадження № 61-34953св18), від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17 (провадження № 61-32739св18), від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц (провадження № 61-23495св18), від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц (провадження № 61-16521св18),

від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц

(провадження № 61-26450св18), від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18 (провадження № 61-3596св19), від 6 листопада 2019 року

у справі № 464/4574/15-ц (провадження № 61-27007св18), від 6 листопада

2019 року у справі № 756/17180/14-ц (провадження № 61-25407св18),

від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц

(провадження № 61-33310св18), від 4 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц (провадження № 61-11414св18), від 1 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18 (провадження № 61-14417св19), від 1 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц (провадження № 61-29527св18) та від 19 серпня 2020 року

у справі № 287/587/16-ц (провадження № 61-35160св18) зазначено про те, що суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати підставу та предмет позову.

Помилковими вважає заявник висновки судів попередніх інстанцій про те, що права поручителів підлягають захисту шляхом припинення зобовязань за договорами поруки, оскільки такий спосіб суперечить статті 559 ЦК України. Право поручителів підлягає захисту шляхом визнання поруки припиненою. Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними

у постановах від 21 травня 2012 року у справі № 6-18цс11, від 21 травня

2012 року у справі № 6-20цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-69цс11,

від 17 лютого 2016 року у справі № 3-1202гс-15, та висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 19 грудня 2018 року у справі № 640/8926/16 (провадження № 61-18233св18).

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про:

- застосування судами попередніх інстанцій права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постанові Великої Палати Верховного Суду від13 червня 2018 року

у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18); у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 725/3981/14 (провадження № 61-10358сво19); у постановах Верховного Суду від 7 червня 2018 року у справі № 668/8830/15-ц

(провадження № 61-24759св18), від 14 лютого 2018 року

у справі № 161/15679/15-ц (провадження № 61-765св18), від 20 листопада

2019 року у справі № 467/395/16-ц (провадження № 61-15909св18), від 8 травня 2018 року у справі № 279/8730/15-ц (провадження № 61-11713св18),

від 9 вересня 2020 року у справі № 705/2298/15-ц

(провадження № 61-10593св18), від 6 березня 2019 року у справі № 571/1306/16 (провадження № 61-29896св18), від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11 (провадження № 61-34953св18), від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17 (провадження № 61-32739св18), від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц (провадження № 61-23495св18), від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14 (провадження № 61-16521св18), від 25 вересня 2019 року

у справі № 642/6518/16-ц (провадження № 61-26450св18), від 30 жовтня

2019 року у справі № 390/131/18 (провадження № 61-3596св19), від 6 листопада 2019 року у справі № 464/4574/15-ц (провадження № 61-27007св18),

від 6 листопада 2019 року у справі № 756/17180/14-ц

(провадження № 61-25407св18), від 13 листопада 2019 року

у справі № 697/2368/15-ц (провадження № 61-33310св18), від 4 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц (провадження № 61-11414св18), від 1 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18 (провадження № 61-14417св19), від 1 липня 2020 року

у справі № 287/575/16-ц (провадження № 61-29527св18), від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц (провадження № 61-35160св18), від 19 грудня 2018 року у справі № 640/8926/16 (провадження № 61-18233св18); у постановах Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року у справі № 6-1080цс15, від 8 листопада

2017 року у справі № 6-2891цс16, від 9 листопада 2016 року

у справі № 6-2170цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16,

від 9 листопада 2016 року у справі № 6-1457цс16, від 17 вересня 2014 року

у справі № 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15,

від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, від 21 травня 2012 року

у справі № 6-18цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-69цс11, від 17 лютого 2016 року у справі № 3-1202гс-15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 26 червня 2008 року

АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 уклали кредитно-заставний договір № К2Х6А800000179 на строк до 25 червня 2013 року, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 14 015,30 доларів США, з яких: частина кредиту в розмірі 13 600,00 доларів США - на придбання автомобіля Renault Trafik 2003 року випуску з номерним знаком НОМЕР_2 та номером кузова НОМЕР_1 ; 408,00 доларів США - на оплату винагороди за надання фінансового інструменту. Процентна ставка за вказаним договором становила 16,92% річних.

Пунктом 2.2 кредитно-заставного договору сторони погодили, що для забезпечення повного і своєчасного виконання позичальником зобов`язань за договором позичальник надає в заставу банку предмет застави. Пунктами 7.1 та 16.7 договору визначено, що предметом застави є автомобіль Renault Trafik

2003 року випуску з номерним знаком НОМЕР_2 та номером кузова НОМЕР_1 .

Належне виконання зобов`язань ОСОБА_4 за кредитно-заставним договором забезпечено укладеними 26 червня 2008 року АТ КБ "ПриватБанк" та

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 окремими договорами поруки.

Суди встановили, що зобов`язання з виплати кредитних коштів у порядку та строки, визначені кредитно-заставним договором, ОСОБА_4 належним чином не виконав.

Зі змісту поданого АТ КБ "ПриватБанк" розрахунку заборгованості за кредитно-заставним договором суди встановили, що на 23 березня 2016 року банк нарахував ОСОБА_4 заборгованість у розмірі 90 197,81 доларів США, що в еквіваленті за курсом НБУ на вказану дату становить 2 354 162,74 грн, яка складається з: 11 513,53 доларів США (в еквіваленті становить 300 503,13 грн) - заборгованості за кредитом; 6 273,12 доларів США (в еквіваленті становить

163 728,43 грн.) - заборгованості за процентами за користування кредитом; 4 609,04 доларів США (в еквіваленті становить 120 295,94 грн.) - заборгованості з комісії за користування кредитом; 63 497,86 доларів США (в еквіваленті становить 1 657 294,15 грн) - пені за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором; 9,58 доларів США (в еквіваленті становить 250 грн) -

штрафу (фіксованої частини); 4 294,68 доларів США (в еквіваленті

становить 112 091,08 грн.) - штрафу (процентної складової).

Також судами встановлено, що 23 червня 2009 року банк звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави, в рахунок дострокового повернення всієї заборгованості за кредитно-заставним договором № K2X6А800000179

від 26 червня 2008 року.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня

2011 року у справі № 2-5413/09, яке набрало законної сили 5 травня 2011 року, задоволено позов АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави. Передано АТ КБ "ПриватБанк" шляхом вилучення у ОСОБА_4 належне йому на праві власності заставне майно - легковий автомобіль Renault Trafik 2003 року випуску з номером кузова НОМЕР_1 та номерним знаком НОМЕР_2 . В рахунок погашення заборгованості за кредитно-заставним договором № К2Х6А800000179

20 грудня 2010 року ОСОБА_4 добровільно передав вказаний автомобіль

АТ КБ "ПриватБанк" та надав останньому повноваження реалізувати автомобіль, а виручені кошти - направити на погашення заборгованості за кредитно-заставним договором № K2X6А800000179 від 26 червня 2008 року.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Щодо вирішення первісного позову АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення заборгованості з ОСОБА_4 .

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону.

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов`язана надати грошові кошти (кредит) позичальнику в розмірі і на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов`язаний повернути кредит і сплатити відсотки.

За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням.

Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором.

Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Такий правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12

(провадження № 14-10цс18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року

у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) викладено висновок про те, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Встановлення строку дії кредитного договору має важливе значення для правильного вирішення справи з огляду на те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою

статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду

від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18)).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що АТ КБ "ПриватБанк" перед зверненням до суду у цій справі про солідарне стягнення на свою користь з відповідачів заборгованості за кредитно-заставним договором, звертався з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави, за результатами розгляду якого заочним рішенням Жовтневого районного суду

м. Дніпропетровська від 20 квітня 2011 року у справі № 2-5413/09 звернено стягнення на заставний автомобіль в рахунок погашення усієї заборгованості ОСОБА_4 за кредитно-заставним договором.

Отже, банк використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені і штрафів за порушення умов кредитно-заставного договору від 26 червня 2008 року № К2Х6А800000179 шляхом пред`явлення позову у справі № 2-5413/09.

Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що такими діями АТ КБ "ПриватБанк" як кредитор на власний розсуд змінило умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, тому після 23 червня 2009 року у банка відсутнє право нараховувати проценти за користування кредитом, пеню та штрафи.

Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що звернувши стягнення на предмет застави та шляхом набуття права власності на заставний автомобіль, АТ КБ "ПриватБанк" задовольнило вимоги за кредитно-заставним і такі вимоги є погашеними.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 липня 2018 року

у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) дійшла висновку про те, що: "В разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення. […] Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів".

Наявність невиконаного судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором, оскільки застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості, що узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним

у постанові від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16

(провадження № 12-117гс18).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову з посиланням на набуття АТ КБ "ПриватБанк" права власності на предмет застави відповідно до заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2011 року у справі № 2-5413/09, яким у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на заставне майно, суди попередніх інсанцій вказаних правових норм не врахували, не з`ясували, чи виконано таке рішення суду і яка сума боргу та за якими платежами зарахована на погашення заборгованості за кредитно-заставним договором у разі його виконання, не перевірили, чи залишилась сума боргу та у якому розмірі після реалізації такого майна. Отже, суди попередніх інстанцій не з`ясували розміру заборгованості за кредитно-заставним договором, не перевірили, період за який вона нарахована, тому дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні первісного позову, пред`явленого до ОСОБА_4, з підстав його необґрунтованості.

Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними

у постановах від 11 листопада 2020 року у справі № 177/1402/16-ц

(провадження № 61-21669св19), від 20 січня 2020 року у справі № 175/70/14-ц (провадження № 61-11701св19), від 10 лютого 2021 року

у справі № 754/5730/15-ц (провадження № 61-3427св20) та від 21 липня

2022 року у справі № 0417/11962/2012 (провадження № 61-15576св21).

Касаційний суд, з урахуванням встановлених статтею 400 ЦПК України меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, процесуальної можливості усунути допущені апеляційним судом недоліки не має, так як не може переоцінювати докази, встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Оскільки суди попередніх інстанцій не врахували вказані обставини та не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення даної справи, відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині первісного позову щодо вирішення позовних вимог до ОСОБА_4 підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, надати оцінку поданим сторонами доказам на підтвердження розміру заборгованості за кредитно-заставним договором з урахуванням реалізації заставного транспортного засобу; ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо вирішення позовних вимог АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення заборгованості з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 .

У постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 487/4327/16-ц (провадження № 61-1214св22) вказано, що "відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України в чинній на час виникнення спірних правовідносин редакції порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. З огляду на зміст другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої

статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові

від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12). Отже, в разі реалізації кредитором свого права вимоги на дострокове повернення кредиту відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України строк звернення кредитора до суду з вимогами до поручителя необхідно обраховувати з моменту настання строку дострокового повернення кредиту".

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що:

- у пунктах 12 договорів поруки від 26 червня 2007 року, укладених банком з ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 (з кожним окремо), вказано, що порука за цим договором припиняється після закінчення 5 років з дня настання строку повернення кредиту за кредитним договором;

- банк використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені і штрафів за порушення умов кредитно-заставного договору від 26 червня 2008 року № К2Х6А800000179 шляхом пред`явлення 23 червня 2009 року позову у справі № 2-5413/09;

- до суду з цим позовом про стягнення з поручителів заборгованості за кредитним договором позивач звернувся у квітні 2016 року, тобто вже після спливу встановленого договорами поруки строку для звернення до поручителів, у межах якого банк повинен був звернутися з вимогою до поручителів про стягнення заборгованості.

Враховуючи, що строк дострокового повернення кредиту у цій справі змінений на 23 червня 2009 року, а банк звернувся до суду у квітні 2016 року, то порука ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 за укладеним кожним з них договором поруки є припиненою, а отже, немає правових підстав для задоволення позовних вимог, пред`явлених банком до поручителів. З огляду на викладене, саме з цих підстав у задоволенні позову банку в частині вирішення вимог до поручителів необхідно було відмовити.

За таких обставин суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для стягнення заборгованості з поручителів, в тому числі у зв`язку з припиненням поруки ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, проте помилися щодо мотивів такої відмови, тому оскаржувані рішення у цій частині належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Щодо вирішення зустрічних позовів ОСОБА_1, ОСОБА_2,

ОСОБА_3 про припинення поруки

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року

у справі № 462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20) зазначено, що:

"згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див., наприклад, постанови від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63),

від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року

у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19),

від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Тому ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права треба оцінювати, виходячи з обставин справи, залежно від того, чи зумовить задоволення такої вимоги дійсний захист інтересу позивача (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 71))".

У справі, яка переглядається, 12 квітня 2016 року АТ КБ "ПриватБанк" звернулося з позовом до позичальника та поручителів про стягнення заборгованості за кредитними договором, а із зустрічними позовами поручителі звернулися з 22 січня 2019 року.

Після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів поручитель не може окремо ініціювати вирішення спору про визнання відсутності у кредитора права вимоги (про визнання поруки припиненою). Такий окремий позов не є належним способом захисту, а тому його не можна задовольнити. Наявність у поручителя відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування банком боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення коштів. Оскільки банк ініціював вирішення такого спору, поручителі можуть ефективно захистити свої права саме у справі за первісним позовом, заперечуючи проти позову кредитора, наприклад, через те, що порука припинилася. Для цього непотрібно заявляти зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора

(про визнання поруки припиненою) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 62-63)).

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою

статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки, викладені після подання касаційної скарги у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20), що узгоджується з частиною третьою статті 400 ЦПК України.

З урахуванням наведених висновків щодо неналежності такого способу захисту інтересу поручителів як визнання припиненими зобов`язань за договорами поруки та необхідності захищати право поручителя в ініційованому банком провадженні про стягнення з позичальника та поручителя заборгованості без звернення поручителя з зустрічним позовом про визнання відсутності у кредитора права вимоги (про визнання поруки припиненою), суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про задоволення зустрічного позову. Тому оскаржувані рішення у частині зустрічних позовних вимог належить скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа в частині направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 411, 412 416 ЦПК України (1618-15) , Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк", в інтересах якого діє адвокат Сокуренко Євген Сергійович, задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року в частині вирішення первісного позову Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" про стягнення заборгованості з ОСОБА_4 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.