463/3782/15-ц Про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення - 20.12.2023 Прийняття

Посилаючись на те, що відповідач належним чином своїх зобов`язань за кредитним договором не виконує, порушує строки погашення кредиту, унаслідок чого станом на 08 липня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 1 828 528,54 грн, яка складається: 1 332 112,04 грн - тіло кредиту; 379 132,96 грн - проценти за користування кредитом; 12 585,15 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 41 683,96 грн - пеня за несвоєчасне повернення процентів; 14 422,23 грн - інфляційні втрати за кредитом; 48 592,20 грн - інфляційні втрати за процентами, позивач просив в рахунок погашення цієї заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження з початковою ціною встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на це вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 31 січня 2019 року у складі судді Леньо С. І. позов ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено частково.

В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 29 серпня

2008 року, яка становить 1 828 528,54 грн, звернуто стягнення на передане в іпотеку ПАТ "Укрсоцбанк" нерухоме майно - квартиру

АДРЕСА_1, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження з початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності, незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. В решті позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позичальник свої зобов`язання належним чином не виконує, у зв`язку із чим у нього перед кредитором утворилася заборгованість, в рахунок якої слід звернути стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим, суд дійшов висновку про відсутність підстав для виселення відповідача із предмета іпотеки, оскільки таке можливо у разі надання іпотекодавцю іншого житла, що позивачем зроблено не було.

Короткий зміст судових рішень апеляційної інстанції

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 08 липня 2021 року залучено до участі у справі правонаступника АТ "Укрсоцбанк" - АТ "Альфа-Банк".

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 16 березня 2023 року залучено до участі у справі правонаступника АТ "Альфа-Банк" - АТ "Сенс Банк".

Постановою Львівського апеляційного суду від 29 червня 2023 рокурішення Личаківського районного суду м. Львова від 31 січня 2019 року скасовано

в частині задоволення позову та ухвалено нове в цій частині про відмову в позові. В решті рішення суду залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки не звернувши уваги на те, що вартість майна, на яке звернуто стягнення, є неспівмірною із сумою боргу. Зокрема, відповідно до звіту про незалежну оцінку вартості квартири від 07 березня 2019 року, вартість цієї квартири становить

5 894 000 грн, що більше ніж у три рази перевищує суму заборгованості відповідача перед позивачем (1 828 528,54 грн). Крім того, у порушення вимог статті 39 Закону України "Про іпотеку" суд першої інстанції в резолютивній частині оскаржуваного рішення не вказав початкову ціну продажу предмета іпотеки, що має суттєве значення. Також суд не звернув уваги на те, що за розрахунком позивача відбулося подвійне стягнення процентів. Спочатку проценти нараховано на заборгованість по кредиту, а потім ці проценти включені в заборгованість по кредиту і на них знову нараховано проценти. Крім того, у кредитному договорі відсутнє попередження кредитора про валютні ризики. Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що банк пропустив строк позовної давності до стягнення пені, в рахунок погашення якої заявлено вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. Окрім того, у справі відсутня довіреність на ім`я особи, що підписувала кредитні та іпотечні договори.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що кредитний договір, додатки до нього, іпотечний договір із додатком підписані не уповноваженими особами, тобто є неукладеними. Також суд вважав, що позивач надав відповідачу кредит у іноземній валюті без наявної на час видачі кредиту банківської ліцензії.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі АТ "Сенс Банк" просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що договори кредиту та іпотеки укладені зі сторони банку неуповноваженою на те особою, оскільки ці доводи ґрунтуються на припущеннях. Правомірність укладених між сторонами договорів спростована у передбаченому законом порядку не була. При цьому позичальник отримав кошти за кредитним договором та здійснював платежі на погашення заборгованості, що свідчить про визнання ним обов`язку перед банком. Вважає помилковими посилання суду апеляційної інстанції про пропуск банком строку позовної давності щодо певних щомісячних платежів, оскільки 31 жовтня 2013 року сторонами внесено зміни до кредитного договору, якими узгоджено новий графік погашення заборгованості, згідно якого сплата заборгованості за тілом кредиту та відсотками розпочинається з листопада 2014 року. В свою чергу, відповідно до розрахунку заборгованості, пеня за прострочення виконання грошового зобов`язання позивачем обрахована починаючи з липня - листопада 2014 року, тоді як позов до суду пред`явлено 29 липня 2015 року, тобто в межах як загального трирічного строку, так і в межах спеціального річного строку позовної давності. Вважає помилковими мотиви суду щодо неспівмірності вартості предмета іпотеки та суми боргу.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення копію ухвали про відкриття касаційного провадження разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами відповідач отримала 06 жовтня 2023 року, однак правом на подання відзиву на касаційну скаргу не скористалась.

16 жовтня 2023 року справу передано судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

29 серпня 2008 року між АКБ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є

ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_1 укладено договір відновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого кредитор надав позичальнику кошти на умовах забезпеченості, повернення строковості, платності та цільового характеру використання в межах максимального ліміту заборгованості в сумі

200 000 доларів США зі сплатою 15 % річних та кінцевим терміном повернення заборгованості за кредитом до 28 серпня 2023 року. Надання кредиту здійснюватиметься окремими частинами - траншами.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 29 серпня

2008 року між банком та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, предметом якого є належна відповідачу квартиру

Підпунктом 4.6.2 пункту 4.6 іпотечного договору у разі звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, реалізація предмета іпотеки здійснюється у спосіб, зазначений у відповідному рішення суду, а саме шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження.

Відповідно до договору від 14 жовтня 2011 року про внесення змін до договору про надання відновлювальної кредитної лінії, текст кредитного договору викладено в новій редакції. При цьому сума кредиту, розмір відсотків за користування кредитним коштами та кінцевий термін повернення кредиту залишились незмінними.

Відповідно до договору від 14 грудня 2011 року про внесення змін № 1 до договору про надання відновлювальної кредитної лінії, сторони дійшли взаємної згоди, що з дати укладення цього договору подальша видача кредитором коштів/траншів позичальнику не проводиться (не відновлюється) незалежно від досягнення максимального ліміту заборгованості.

Згідно з договором від 14 грудня 2011 року про внесення змін № 2 до договору про надання не відновлювальної кредитної лінії, сторони дійшли до взаємної згоди змінити валюту кредиту та перевести суму кредиту 129 911,69 доларів США в гривню за курсом 8,03 грн за 1 долар США, що станом на дату укладення цього договору становить 1 043 190,87 грн. Крім того, встановлено максимальний ліміт заборгованості, який становить 1 333 274,30 грн, а також новий графік погашення заборгованості з кінцевим терміном до 28 серпня 2017 року. Також, встановлено новий порядок визначення процентної ставки.

31 жовтня 2013 року між банком та відповідачем укладено договір про внесення змін № 3 до договору про надання не відновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого сторони домовились встановити новий графік погашення заборгованості, який є додатком до цього договору, а також новий розмір процентів за користування кредитними коштами.

У зв`язку з внесенням змін до кредитного договору, 14 грудня 2011 року сторони внесли відповідні зміни до іпотечного договору, про що підписали відповідний додатковий договір № 1 до іпотечного договору.

Відповідно до наданого банком розрахунку, відповідач належним чином своїх зобов`язань за кредитним договором не виконує, порушує строки погашення кредиту, унаслідок чого станом на 08 липня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 1 828 528,54 грн, яка складається: 1 332 112,04 грн - тіло кредиту; 379 132,96 грн - проценти за користування кредитом; 12 585,15 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 41 683,96 грн - пеня за несвоєчасне повернення процентів; 14 422,23 грн - інфляційні втрати за кредитом;

48 592,20 грн - інфляційні втрати за процентами.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Оскільки в частині вирішення позовних вимог про виселення постанова суду апеляційної інстанції не оскаржується, то відповідно до статті 400 ЦПК України її законність в цій частині колегією суддів не перевіряється.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частина друга статті 509 ЦК України).

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону).

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

У статті 33 Закону передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Отже, законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Положеннями частини першої статті 39 Закону України "Про іпотеку" в редакції, чинній на час розгляду справи передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації, за умови подання будь-якою із сторін клопотання про необхідність визначення такої ціни (крім реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах.

У разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів ціна предмета іпотеки у рішенні суду не зазначається та визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Установивши, що позичальник ОСОБА_1 належним чином не виконувала зобов`язання за кредитним договором від 29 серпня 2008 року, унаслідок чого у неї станом на 08 липня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 1 828 528,54 грн, яка складається: 1 332 112,04 грн - тіло кредиту; 379 132,96 грн - проценти за користування кредитом; 12 585,15 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 41 683,96 грн - пеня за несвоєчасне повернення процентів; 14 422,23 грн - інфляційні втрати за кредитом; 48 592,20 грн - інфляційні втрати за процентами, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру

АДРЕСА_1 у рахунок погашення зазначеної заборгованості.

Посилання суду апеляційної інстанції як на підставу відмови у задоволенні позову на неспівмірність розміру заборгованості із вартістю предмета іпотеки є помилковими, оскільки законодавством не передбачено такої підстави для відмови у зверненні стягнення на предмет іпотеки, як неспівмірність заборгованості за основним зобов`язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання. Зазначене може враховуватися лише в разі, якщо порушенням основного зобов`язання іпотекодержателю не завдано збитків (правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі 6-340цс15 та постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 372/1760/17, від 12 серпня 2020 року у справі № 450/2216/15-ц).

Колегія суддів вважає необґрунтованими мотиви суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції у порушення статті 39 Закону України "Про іпотеку"не визначив початкову ціну предмета іпотеки, оскільки початкова ціна предмета іпотеки у грошовому вираженні, у випадку реалізації предмета іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах, визначається на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року в справі № 757/71482/17-ц (провадження № 61-9532св21). При цьому такі обставини не можуть також бути підставою у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Також є помилковими висновки суду апеляційної інстанції про те, що кредитний договір та договір іпотеки підписано з боку кредитора неуповноваженою на це особою, оскільки ці висновки ґрунтуються на припущеннях, що заборонено в силу частини шостої статті 81 ЦПК України. Відсутність у матеріалах справи довіреностей щодо повноважень осіб на підписання кредитних чи іпотечних договорів не свідчить про те, що ці особи не були уповноважені на укладення договорів, оскільки чинність кредитного та іпотечного договорів не оспорюється ОСОБА_1 у судовому порядку, вони не є недійсними у силу закону, отже презумпцію їх правомірності спростовано не було (стаття 204 ЦК України).

Обставини укладення зі сторони банку кредитного або іпотечного договору уповноваженою на це особою не входять до предмету доказування у справах про звернення стягнення на предмет іпотеки. Кредитор лише повинен довести надання кредитних коштів, а також порушення позичальником умов кредитного договору як підставу для звернення стягнення на предмет іпотеки, а позичальник чи іпотекодавець повинен довести повернення виконання умов кредитного договору щодо повернення кредитних коштів.

У справі, яка переглядається, позивач надав докази на підтвердження виконання ним умов кредитного договору щодо надання кредитних коштів, що підтверджується заявами на видачу готівки від 29 серпня 2008 року на суму

60 000 доларів США, від 02 жовтня 2008 року на суму 30 000 доларів США,

від 16 жовтня 2008 року на суму 40 000 доларів США (а. с. 121-123, т.1). Для отримання двох останніх траншів відповідач подала позивачу відповідні заяви від 01 жовтня 2008 року та від 16 жовтня 2008 року, копії яких долучені до матеріалів справи (а. с.197, 199, т. 6), однак позичальник не надав належних та достатніх доказів про повернення кредиту у строки та розмірі, передбачених кредитним договором.

Оцінюючи висновки суду апеляційної інстанції щодо пропуску банком позовної давності в частині нарахування пені у загальну заборгованість Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Спеціальна позовна давність, зокрема щодо вимоги про стягнення неустойки встановлюється тривалістю один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).

Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлено окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Колегія суддів вважає помилковими посилання суду апеляційної інстанції про пропуск банком строку позовної давності щодо певних щомісячних платежів, оскільки 31 жовтня 2013 року сторонами внесено зміни до кредитного договору, якими узгоджено новий графік погашення заборгованості, згідно якого сплата заборгованості за тілом кредиту та відсотками розпочинається з листопада

2014 року. В свою чергу, відповідно до розрахунку заборгованості, пеня за прострочення виконання грошового зобов`язання позивачем обрахована починаючи з липня - листопада 2014 року, тоді як позов до суду пред`явлено

29 липня 2015 року, тобто в межах як загального трирічного строку, так і в межах спеціального річного строку позовної давності, про що правильно зазначив суд першої інстанції. Крім того, таке не є підставою для відмови у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як помилково вважав суд апеляційної інстанції, а може бути підставою для зміни розміру заборгованості, в рахунок якої звертається стягнення на предмет іпотеки.

Колегія суддів вважає помилковим посилання суду апеляційної інстанції на неправомірність надання банком кредиту в іноземній валюті з огляду на таке.

На час виникнення укладення між сторонами кредитного договору, нормативним актом, який регулював правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, був, зокрема, Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) (далі - Декрет КМУ).

Відповідно до статті 5 вказаного Декрету КМУ, операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту другого статті 5 Декрету КМУ.

За змістом статей 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (в редакції на час укладення кредитного договору) операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик визначались як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується.

Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлювався також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275 (z0730-01) , у пункті 5.3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ.

Аналізуючи вказані норми, можна дійти висновку, що на час укладення оспорюваного кредитного договору від 29 серпня 2008 року, банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, мав право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Відповідно до вимог підпункту "в" пункту четвертого статті 5 Декрету КМУ індивідуальної ліцензії потребують операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, які законодавством не встановлені.

Отже, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету КМУ була наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Тобто надання кредитів у іноземній валюті за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечило вимогам законодавства України чинного на час укладення оспорюваного кредитного договору.

АКБ "Укрсоцбанк" на момент укладення кредитного договору мало банківську ліцензію Національного банку України від 29 грудня 2001 року № 5 і всі до неї додатки, у тому числі на операції з валютними цінностями, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України, а тому мало право здійснювати кредитування в іноземній валюті (а. с. 124-126, т. 1).

Верховний суд вважає за необхідне зазначити, що суд апеляційної інстанції не зазначив жодної підстави, яка б могла свідчити про необґрунтованість позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки. Усі наведені судом мотиви стосуються неправильності наданого банком розрахунку, що саме по собі не є підставою для відмови у зверненні стягнення на предмет іпотеки (такі обставини можуть бути підставою лише для зміни судового рішення в частині розміру заборгованості, в рахунок якого звертається стягнення на предмет іпотеки), та надання оцінки правомірності правочинів (договорів кредиту та іпотеки), презумпцію яких спростовано не було (вони не визнавалися судом недійсними та їх недійсність не передбачена законом).

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, скасував судове рішення першої інстанції, яке відповідає закону, а тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.