522/8965/13-ц Про визнання незаконним та скасування розпорядження органу приватизації, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на житло, зобов`язання вчинити дії, виселення - 29.11.2023 Прийняття

Одеська міська рада у квітні 2013 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, Управління міського господарства Одеської міської ради, Комунального підприємства "Міська агенція з приватизації житла", Приморського районного відділу Одеського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області (далі - Приморський РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області), Реєстраційної служби Одеського міського управління Головного управління юстиції в Одеській області (далі - Реєстраційна служба) про визнання незаконним та скасування розпорядження органу приватизації, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на житло, зобов`язання вчинити дії, виселення.

Позивач обґрунтовував пред`явлений позов тим, що 16 травня 2007 року Управління житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради видало ОСОБА_2 та ОСОБА_1 свідоцтво про право власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в рівних частках на квартиру АДРЕСА_1 (далі - також як спірна квартира) на підставі розпорядження органу приватизації від 16 травня 2007 року № 204215, прийнятого за заявою наймача ОСОБА_2 від 14 травня 2007 року.

Проте, ОСОБА_1 не була членом сім`ї наймача, оскільки у неї немає родинних відносин з ОСОБА_2, вона жодного дня не проживала разом із основним квартиронаймачем однією сім`єю у спірній квартирі.

У заяві для реєстрації місця проживання від 23 березня 2007 року ОСОБА_1 зазначила, що житлова площа спірної квартири становить 28, 02 кв. м, що дозволяло зареєструвати заявницю згідно з нормою житлової площі, передбаченою статтею 47 Житлового кодексу України (далі - ЖК України (5464-10) ), у розмірі 13, 65 кв. м на одну особу.

Відповідно до технічного паспорту на квартиру її загальна площа становить 23, 40 кв. м, що підтверджує неправомірність прийняття заяви та проведення реєстрації місця проживання ОСОБА_1 в спірній квартирі.

У заяві від 14 травня 2007 року щодо передання спірної квартирі у спільну часткову власність усі підписи проставлені ОСОБА_1 . Таке право їй було надано згідно з висновком опікунської ради Виконавчого комітету Березівської міської ради Одеської області (далі - Виконком Березівської міської ради) від 10 квітня 2007 року, відповідно до якого ОСОБА_1 була призначена опікуном над ОСОБА_2, 1926 року народження.

Водночас висновком опікунської ради Виконкому Одеської міської ради від 21 серпня 2009 року № 01-12-733 скасовано зазначений висновок опікунської ради від 10 квітня 2007 року, оскільки він прийнятий з порушенням чинного законодавства України, зокрема, частини першої статті 60, статті 61 та частини першої статті 63 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), а також не підтверджений рішенням Виконкому Березівської міської ради.

Внаслідок незаконної приватизації спірної квартири завдано шкоду інтересам територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, оскільки спірна квартира перебуває у комунальній власності, тому Одеська міська рада просила суд ухвалити рішення, яким:

- визнати незаконним та скасувати розпорядження органу приватизації від 16 травня 2007 року № 204215;

- визнати недійсним та скасувати свідоцтво від 16 травня 2007 року про право власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на спірну квартиру;

- зобов`язати Реєстраційну службу скасувати реєстрацію права власності на спірну квартиру;

- зобов`язати Приморський РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ;

- виселити ОСОБА_1 зі спірної квартири.

Стислий виклад змісту судових рішень суду першої інстанції

Заочним рішенням від 03 вересня 2014 року Приморський районний суд м. Одеси позов задовольнив.

Визнав незаконним та скасував розпорядження органу приватизації від 16 травня 2007 року № 204215.

Визнав недійсним та скасував свідоцтво від 16 травня 2007 року про право власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 .

Зобов`язав Реєстраційну службу скасувати реєстрацію права власності на спірну квартиру.

Зобов`язав Приморський РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Виселив ОСОБА_1 зі спірної квартири.

Суд першої інстанції у своїх висновках виходив з того, що ОСОБА_1 не була членом сім`ї ОСОБА_2, оскільки не мала з нею родинних зв`язків, не проживала з основним наймачем однією сім`єю в спірній квартирі. У заяві для реєстрації місця проживання від 23 березня 2007 року ОСОБА_1 зазначила помилкову площу спірної квартири. Також у заяві від 14 травня 2007 року щодо передання у спільну часткову власність спірної квартири всі підписи проставлені ОСОБА_1 як опікуном ОСОБА_2, проте відповідний висновок опікунської ради скасовано.

Ухвалою від 30 березня 2022 року Приморський районний суд м. Одеси залишив без задоволення заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення від 03 вересня 2014 року.

Стислий виклад змісту постанови апеляційного суду

Постановою від 27 жовтня 2022 року Одеський апеляційний суд скасував заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2014 року, ухвалив нове, яким позов задовольнив частково.

Визнав незаконним та скасував розпорядження органу приватизації від 16 травня 2007 року № 204215.

Виселив ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 .

В іншій частині вимог позову відмовив.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності ОСОБА_1, яка не була належно повідомлена про дату, час і місце судового засідання, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Вирішуючи спір по суті, апеляційний суд дійшов переконання, що позов про визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації, свідоцтва про право власності на житло та виселення підлягає задоволенню, оскільки ОСОБА_1 не довела факт проживання разом із ОСОБА_2 на час набуття права власності частину спірного майна. Також суд врахував, що у заяві для реєстрації місця проживання від 23 березня 2007 року ОСОБА_1 зазначила помилкову площу спірної квартири. У матеріалах справи немає рішення органу місцевого самоврядування щодо призначення ОСОБА_1 опікуном ОСОБА_2, а висновок опікунської ради Виконкому Березівської міської ради таким не є.

Водночас суд апеляційної інстанції зауважив, що позов про зобов`язання вчинити дії не підлягає задоволенню, оскільки суд є правозастосовчим органом та не може підміняти інший державний орган, ухвалювати замість нього рішення.

ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ

ОСОБА_1 у листопаді 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2014 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року, просила їх скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилалася на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо:

- прийняття судами першої та апеляційної інстанцій як доказів посилання на неіснуючих свідків, які не були заслухані в судовому засіданні, що порушує норми процесуального права, зокрема вимоги частини шостої статті 81 ЦПК України;

- позбавлення права власності на квартиру з підстав технічної помилки, зокрема, у зв`язку з невірно зазначеною площею квартири у заяві на приватизацію квартири;

- позбавлення права власності на житло на підставі того, що приватизація спірної квартири відбулася через півтора місяці після реєстрації місця проживання;

- позбавлення права власності стосовно померлої особи ОСОБА_2 ;

- виселення зареєстрованої особи з її квартири без правових підстав, що порушує норми матеріального права, зокрема статтю 41 Конституції України, статтю 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , статті 316, 328, 317, 319 ЦК України та статтю 6 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".

Заявниця зазначила, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що вона та ОСОБА_2 проживали разом у спірній квартирі та підтримували одна одну.

У цій квартирі ОСОБА_1 проживала задовго до своєї реєстрації у ній. Більше 14 років, а саме з моменту смерті ОСОБА_2, з червня 2007 року, і до сьогодні вона підтримує квартиру в належному стані, за власний рахунок зробила ремонт усієї квартири.

Також ОСОБА_1 звернула увагу на те, що на час подання позову сплинула позовна давність.

Постановою від 29 листопада 2023 року Верховний Суд касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, постанову Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд вважав, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги засадничі принципи цивільного процесу щодо доказування та розподілу обов`язків щодо доказування. Лише встановлення того факту, що відповідачка була зареєстрована у спірній квартирі за півтора місяці до її приватизації, без встановлення судом обставин її постійного мешкання в цій квартирі не може бути підставою для визнання незаконною приватизації квартири.

Верховний Суд зазначив, що така підстава позову, як те, що ОСОБА_1 постійно не мешкала у квартирі, яку приватизувала разом із ОСОБА_2, потребує вагомої доказової бази, оскільки суд апеляційної інстанції, ухваливши у 2022 році оскаржуване рішення, зробив відповідний висновок через 15 років після смерті ОСОБА_2 за позовом органу місцевого самоврядування.

Суд касаційної інстанції зауважив, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки обставинам, встановленим рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2021 року у справі № 522/10572/19, на яке посилалася в апеляційній скарзі ОСОБА_1, а також іншими судовими рішеннями, що внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР) та стосуються спірної квартири, дій ОСОБА_1 щодо звернення до суду з позовами з метою набути право на частку у розмірі 1/2 частини у праві власності на спірну квартиру, зокрема обставинам, встановленим рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2010 року у справі № 2-6088/10.

Верховний Суд дійшов переконання, що така підстава позову, як скасування висновку опікунської ради Виконкому Березівської міської ради не може бути підставою для скасування розпорядження органу приватизації від 16 травня 2007 року № 204215, оскільки опіка припиняється унаслідок смерті підопічного. Враховуючи те, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, висновок опікунської ради від 10 квітня 2007 року вичерпав свою дію з дня смерті ОСОБА_2 . За життя ОСОБА_2 . Одеська міська рада не порушувала питання про незаконність приватизації квартири.

Верховний Суд зазначив, що за умови встановлення правових підстав для задоволення позову суд апеляційної інстанції мав надати правову оцінку необхідності втручання у право власності відповідачки за допомогою "трискладового тесту" як юридичної конструкції, який є засобом перевірки необхідності втручання у права особи, а також вирішити конфлікт між правами та інтересами міської ради та ОСОБА_1, яка як власник зареєстрована й проживає у спірній квартирі, що, за твердженням відповідачки, є її єдиним житлом. Проте, суд не надав оцінки та не виклав мотивів щодо легітимної мети й пропорційності позбавлення відповідачки права власності та права користування квартирою.

У заяві про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2014 року та в апеляційній скарзі на це рішення ОСОБА_1 посилалася на сплив позовної давності, проте суди першої та апеляційної інстанцій на зазначені доводи уваги не звернули та відповіді не надали.

ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІ

Із наведеною правовою позицією колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не погоджуюсь, у зв`язку з чим викладаю окрему думку.

Перше, на чому варто закцентувати увагу, - це межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України.

Частинами першою, третьою згаданої статті передбачено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Єдиною підставою касаційного оскарження заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2014 року та постанови Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року ОСОБА_1 визначила відсутність висновку Верховного Суду щодо: 1) прийняття судами першої та апеляційної інстанцій як доказів посилання на неіснуючих свідків, які не були заслухані в судовому засіданні; 2) позбавлення права власності на квартиру з підстав технічної помилки, якою є те, що у заяві на приватизацію квартири неправильно зазначена площа однокімнатної квартири; 3) позбавлення права власності на житло на підставі того, що приватизація спірної квартири відбулася через півтора місяці після реєстрації місця проживання в ній; 4) позбавлення права власності стосовно померлої особи ОСОБА_2 ; 5) виселення зареєстрованої особи з її квартири без правової підстави.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Ця правова норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом формулювання Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України заявник повинен обґрунтувати, у чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права мали бути застосовані).

У касаційній скарзі ОСОБА_1 не зазначила, щодо якої конкретно норми права відсутній висновок Верховного Суду, а також заявниця не обґрунтувала, у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права.

Тож, на моє переконання, Верховний Суд не мав враховувати доводи касаційної скарги про наявність підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновків Верховного Суду).

Фактично всі доводи заявниці зводяться до незгоди із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, встановленими судами обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Отже, оскільки доводи ОСОБА_1 про відсутність висновків Верховного Суду не спрямовані на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування конкретних норм права, а стосуються непогодження зі встановленими обставинами справи та переоцінки доказів, тому ці доводи заявниці про наявність передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України підстави касаційного оскарження, на моє переконання, є необґрунтованими.

Така підстава касаційного оскарження, як недослідження судами зібраних у справі доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), може слугувати підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Проте, інших належних підстав для касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, ОСОБА_1 у касаційній скарзі не навела, тому лише довід про недослідження судами зібраних у справі доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) не міг бути підставою для відкриття касаційного провадження, а тим більше - для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Ігнорування Верховним Судом приписів цивільного процесуального закону та усталеної судової практики під час вирішення питання про відкриття касаційного провадження може стати небажаним прецедентом для вирішення цього питання за іншими касаційними скаргами, поданими без належно викладених підстав касаційного оскарження, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України.

Верховний Суд як суд касаційної інстанції здійснює перегляд судових рішень виключно з підстав, визначених процесуальним законом, який тим самим обмежує повноваження цього суду, його розсуд в оцінці правомірності та обґрунтованості судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Це відповідає засадам диспозитивності та змагальності цивільного процесу на стадії касаційного перегляду судових рішень.

Враховуючи те, що Верховний Суд переглянув оскаржувані судові рішення, вважаю за обов`язкове висловити власні міркування щодо спору по суті.

У цій справі суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 16 травня 2007 року Управління житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради видало ОСОБА_2 та ОСОБА_1 свідоцтво про право власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_1 .

Зазначене свідоцтво про право власності на житло видане на підставі розпорядження органу приватизації від 16 травня 2007 року № 204215, виданого нібито за результатами розгляду заяви наймача ОСОБА_2 та ОСОБА_1 від 14 травня 2007 року.

Згідно з відомостями № П1-312292-ф/л про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні/будинку ОСОБА_1 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 30 березня 2007 року.

Відповідно до частини другої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Частинами першою, четвертою статті 9 ЖК УРСР (тут і далі - в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або в будинках житлово-будівельних кооперативів. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (тут і далі - в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

До об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму (частина перша статті 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду").

У статті 3 зазначеного Закону передбачено, що приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім`ї безоплатно. До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Незалежно від розміру загальної площі безоплатно передаються у власність громадян займані ними однокімнатні квартири (пункт 1 частини першої статті 6 зазначеного Закону).

У частині першій статті 7 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено, що за громадянами, які не виявили бажання приватизувати займане ними житло, зберігається чинний порядок одержання і користування житлом на умовах найму.

Відповідно до частин першої-третьої статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.

Згідно з пунктами 5, 20, 21 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56 (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім`ї з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло. При оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім`ї та займані приміщення. У довідці зазначаються члени сім`ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.

Відповідно до частини другої статті 64 ЖК УРСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Отже, умовою для здійснення приватизації житла є обов`язкова письмова згода всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, яка оформляється спільною заявою, а тимчасово відсутні дають письмове підтвердження. Наслідком порушення цієї вимоги є визнання приватизації недійсною.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року

у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина може вважатися доведеною, якщо інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Отже, обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Особливістю цієї справи є хронологія настання обставин, оцінка яких має вирішальне значення для правильного розв`язання спору між сторонами: вона характеризується стрімким розвитком подій, що фактично і правильно врахував суд апеляційної інстанції, проте Верховний Суд залишив поза належною увагою.

Так, ОСОБА_2 була наймачем квартири АДРЕСА_1 .

30 березня 2007 року в спірній квартирі зареєстровано місце проживання ОСОБА_1

10 квітня 2007 року висновком опікунської ради Виконкому Березівської міської ради) ОСОБА_1 призначено опікуном над ОСОБА_2

14 травня 2007 року ОСОБА_2, від імені якої діяла ОСОБА_1, та ОСОБА_1 подали заяву про приватизацію спірної квартири.

16 травня 2007 року орган приватизації видав оспорюване розпорядження № 204215, на підставі якого цього ж дня ОСОБА_2 та ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла.

Врахувавши докази, подані учасниками справи, суд апеляційної інстанції дійшов переконання, що ОСОБА_1 зареєструвала місце проживання в спірній квартирі за півтора місяці до її приватизації, що не можна вважати достатнім доказом саме факту постійного проживання ОСОБА_1 в цій квартирі.

У цьому висновку апеляційний суд також врахував те, що на спростування доводів позову про те, що ОСОБА_1 не була членом сім`ї наймача та не проживала постійно з основним квартиронаймачем однією сім`єю в спірній квартирі, відповідачка зазначила лише те, що вона понад 14 років з моменту смерті ОСОБА_2 проживає, володіє і користується спірною квартирою, сплачує комунальні послуги, підтримує спірне майно в належному стані. Тобто навіть у своїх доводах відповідачка не посилалася на власну оцінку подій, які передували смерті спадкодавця, а наводила лише недоведені нею міркування, які стосувалися періоду після смерті згаданої особи.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано зауважив, що ці твердження ОСОБА_1 не доводять факту її постійного проживання в спірній квартирі однією сім`єю разом із ОСОБА_2 саме на момент набуття права власності на цю квартиру, а навпаки спростовують цей факт. Інших доказів на спростування наведеної підстави позову ОСОБА_1 до суду не надала.

Доводи касаційної скарги щодо цих висновків апеляційного суду зводяться до непогодження з ухваленими судом апеляційної інстанції судовим рішенням, а також до необхідності здійснення переоцінки досліджених судами доказів. Належних підстав касаційного оскарження, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України ОСОБА_1 у касаційній скарзі не навела.

Водночас Верховний Суд зазначив, що така підстава позову як те, що ОСОБА_1 постійно не мешкала у квартирі, яку приватизувала разом із ОСОБА_2, потребує вагомої доказової бази. Тобто Верховний Суд вдався до переоцінки доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

Також Верховний Суд зауважив, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки обставинам, що встановлені рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2021 року у справі № 522/10572/19, на яке посилалася в апеляційній скарзі ОСОБА_1, а також іншими судовими рішеннями, які внесені доЄДРСР, зокрема, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2010 року у справі № 2-6088/10.

Такі доводи ОСОБА_1 не зазначала в касаційній скарзі, їх належно не обґрунтовувала. Зробивши наведений висновок, Верховний Суд тим самим допустив порушення таких принципів цивільного судочинства, як диспозитивність та змагальність, відповідно до яких кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, та кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, натомість суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, лише керує ходом судового процесу, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Також Верховний Суд вийшов за законодавчо визначені межі розгляду справи судом касаційної інстанції, чим порушив приписи частини першої статті 400 ЦПК України, оскільки не встановив та не зазначив підстав, визначених частиною третьою статті 400 ЦПК України, для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги.

Також рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2021 року

у справі № 522/10572/19 дійсно визнано за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на частку у розмірі 1/2 частини у праві власності на квартиру АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_2 .

Проте, ухвалою від 25 листопада 2021 року Приморський районний суд м. Одеси прийняв заяву Одеської міської ради про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2021 року за нововиявленими обставинами, а ухвалою від 02 серпня 2022 року зупинив провадження у справі № 522/10572/19 за заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 522/8965/13-ц, тобто у справі, що переглядалася Верховним Судом.

Отже, фактично розгляд справи № 522/10572/19 не завершено, триває процедура перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами та остаточне судове рішення не прийнято.

Іншим рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2021 року у справі № 522/10572/19 про визнання права власності за набувальною давністю встановлено, що після смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина на частку у розмірі 1/2 частини у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 . Цю спадщину ніхто не прийняв. ОСОБА_1 за власні кошти проводила похорони ОСОБА_2 . Більше 12 років, а саме з моменту смерті ОСОБА_2 - з ІНФОРМАЦІЯ_1 до подання позову, ОСОБА_1 безперервно відкрито проживала - володіла та користувалася і проживає та користується до цього часу 1/2 частиною квартири, яка належала на праві власності ОСОБА_2 ; сплачувала та сплачує усі комунальні послуги за свою частину квартири та за частину квартири, яка належала на праві власності померлій ОСОБА_2 ; підтримує всю квартиру в належному стані, за власний рахунок робила ремонт всієї квартири.

Отже, судовим рішенням у справі № 522/10572/19 лише встановлено факт проживання ОСОБА_1 в спірній квартирі після смерті ОСОБА_2, тобто після ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Втім, цим судовим рішенням не встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 в спірній квартирі однією сім`єю з ОСОБА_2 до 30 березня 2007 року, тобто до моменту реєстрації її місця проживання в спірній квартирі та на момент набуття права власності на цю квартиру.

З наведених підстав вважаю, що обставини, встановлені цим рішенням, не містять інформації щодо предмета доказування, а тому необґрунтованими є висновки Верховного Суду про неврахування та ненадання оцінки судом апеляційної інстанції обставинам, встановленим рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2021 року у справі № 522/10572/19. Верховний Суд не зазначив, які саме обставини має врахувати апеляційний суд під час нового розгляду справи з урахуванням предмету доказування у цьому спорі про визнання приватизації незаконною.

Також Верховний Суд у постанові наголосив на необхідності врахування обставин, встановлених рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2010 року у справі № 2-6088/10.

Проте, про існування інших судових рішень щодо спірної квартири ОСОБА_1 у своїх заяві про перегляд заочного рішення, апеляційній та касаційній скаргах не повідомляла суди, хоча мала повідомити суд про всі відомі їй рішення судів, що стосуються предмету спору, а також про всі відомі незавершені судові провадження, що стосуються предмету спору.

Іншим рішенням від 23 листопада 2010 року у справі № 2-6088/10 Приморський районний суд м. Одеси задовольнив позов третьої особи, яка заявила самостійні вимоги, ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_5, треті особи: Шоста Одеська державна нотаріальна контора, Одеська міська рада, Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, про визначення додаткового строку для прийняття спадщини. Суд визначив ОСОБА_4 додатковий строк терміном три місяці з дня набрання рішенням суду законної сили для подання заяви про прийняття спадщини, що відкрилася після смерті її сестри ОСОБА_2 .

Важливим є те, що відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_5 позов визнали, тоді як частина друга статті 1272 ЦК України передбачала, що за письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Тобто законодавство врегулювало досудовий порядок вирішення питання про прийняття спадщини, строк для прийняття якої спадкоємець пропустив, у разі наявності згоди інших спадкоємців, які прийняли спадщину. Визнання позову про визначення додаткового строку для прийняття спадщини фактично є згодою у розумінні частини другої статті 1272 ЦК України, тому залишається невідомою правова мета звернення до суду ОСОБА_4 з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, враховуючи фактичну відсутність спору та права позивача, яке було б невизнане відповідачами.

У згаданому рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2010 року у справі № 2-6088/10 зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла сестра ОСОБА_4 ОСОБА_2 . Після її смерті відкрилася спадщина у виді частки у розмірі 1/2 частини у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 . ОСОБА_4 не зверталася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини у зв`язку з тим, що за домовленістю між нею та їх родичами ОСОБА_1 та ОСОБА_5 вони на сімейній раді вирішили, що нерухоме майно, яке належало померлій ОСОБА_2, переходить у власність ОСОБА_1, яка протягом більше 5 років проживала разом із померлою одною родиною і фактично, повністю утримувала її, оскільки ОСОБА_2 протягом останніх років була дуже хворою. Спірна квартира приватизована на ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за згодою та за проханням ОСОБА_2 силами ОСОБА_1 . У 2010 році ОСОБА_4 стало відомо, що для оформлення спадщини після смерті ОСОБА_2 ОСОБА_1 звернулася до Приморського районного суду м. Одеси, який визнав за нею право власності на нерухоме майно - спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА_2 08 грудня 2009 року Апеляційний суд Одеської області за апеляційною скаргою Приморської районної адміністрації Одеської міської ради скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси, а справу направив для розгляду іншим суддею до суду першої інстанції. У зв`язку з наведеними обставинами та незрозумілими й безпідставними претензіями районної адміністрації щодо спадкового майна у виді 1/2 частки у праві власності на спірну квартиру, ОСОБА_4 вирішила звернутися до нотаріальної контори як спадкоємець другої черги для оформлення спадщини після смерті сестри ОСОБА_2, однак їй було відмовлено, оскільки вона пропустила строк для звернення до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

Відповідно до частин четвертої, сьомої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року

у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновки про те, що обставини справи - це життєві факти, які мають значення для вирішення спору, такі як вчинення чи невчинення певної дії певною особою; настання чи ненастання певних подій; час, місце вчинення дій чи настання подій тощо. Обставини встановлюються судом шляхом оцінки доказів, які були досліджені в судовому засіданні. За наслідками такої оцінки доказів, зокрема щодо їх належності, допустимості, достовірності, достатності (статті 77- 80 ЦПК України) суд робить висновок про доведеність чи недоведеність певних обставин. Від встановлення судом обставин справи потрібно відрізняти правові висновки, які робить суд на підставі таких обставин, у тому числі оціночні.

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Такі висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17

(провадження № 12-144гс18).

Вважаю, що преюдиційною обставиною, яка встановлена рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2010 року у справі № 2-6088/10, є виключно те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2, після смерті якої відкрилася спадщина у виді 1/2 частки у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 . Інші обставини, зазначені судом у цьому судовому рішенні, є лише викладенням тверджень позивачки ОСОБА_4 без зазначення конкретних доказів, якими ці доводи підтверджуються. Тобто інші обставини, зокрема, щодо постійного проживання (більше 5 років) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю безпосередньо судом не досліджувалися, відповідними доказами не перевірялися, а отже й не є встановленими судом.

До того ж ці обставини не стосується предмету доказування у справі за позовом ОСОБА_4 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини. Такі обставини могли встановлюватися судом у справі за заявою/позовом ОСОБА_1, зокрема, про встановлення факту проживання однією сім`єю зі спадкодавцем ОСОБА_2 та в подальшому мати преюдиційне значення.

Проте, ухвалою від 23 листопада 2010 року у справі № 2-6088/10 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5, Одеської міської ради, треті особи: Шоста Одеська державна нотаріальна контора, Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, про встановлення факту проживання однією сім`єю із ОСОБА_2, Приморський районний суд м. Одеси закрив провадження у справі у зв`язку з відмовою позивачки від позову.

Отже, на моє переконання, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2010 року у справі № 2-6088/10 не встановлено обставин, які б мали преюдиційне значення у справі, що переглядалася Верховним Судом, з урахуванням предмету доказування у цій справі та у справі № 2-6088/10, а також обставин, які суди мали безпосередньо дослідити та встановити у цих справах.

Також суд апеляційної інстанції обґрунтовано врахував, що у матеріалах справи немає рішення органу місцевого самоврядування щодо призначення ОСОБА_1 опікуном ОСОБА_2, а висновок опікунської ради таким документом не є.

Щодо цього висновку апеляційного суду у касаційній скарзі немає жодної належної підстави касаційного оскарження, проте Верховний Суд, не врахувавши межі розгляду справи судом касаційної інстанції, дійшов переконання, що така підстава, як скасування висновку опікунської ради Виконкому Березівської міської ради, не може бути підставою для скасування розпорядження органу приватизації від 16 травня 2007 року № 204215, оскільки опіка припиняється унаслідок смерті підопічного. Враховуючи, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, тому висновок опікунської ради від 10 квітня 2007 року вичерпав свою дію з дня смерті ОСОБА_2 .

Натомість, на моє переконання, наявність висновкуопікунської ради Виконкому Березівської міської ради (без дати) про доцільність призначення ОСОБА_1 опікуном над ОСОБА_2 слугувала умовою для приватизації спірної квартири, оскільки на підставі цього висновку відповідачка від імені квартиронаймача заповнила, підписала та подала заяву про приватизацію житла. Тож у цій справі - під час вирішення судами спору щодо законності приватизації житла - оцінка правомірності висновку опікунської ради входила у предмет дослідження, оскільки встановлення судом того факту, що особа не мала повноважень на ініціювання процедури приватизації державного житла, є достатньою підставою для задоволення позову.

Також вважаю за потрібне наголосити, що згідно зі статтею 58 ЦК України опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.

Відповідно до частин першої, третьої статті 60 ЦК України суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування. Суд встановлює опіку над малолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.

За змістом частини першої статті 61 та частини першої статті 63 ЦК України орган опіки та піклування встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, крім випадків, встановлених частинами першою та другою статті 60 цього Кодексу. Опікуна або піклувальника призначає орган опіки та піклування, крім випадків, встановлених статтею 60 цього Кодексу.

Отже, статтями 60 та 61 ЦК України диференційовано повноваження суду й органу опіки та піклування в питаннях встановлення опіки. Так, опіка над повнолітньою особою встановлюється виключно судом у разі визнання її недієздатною, та виключно суд призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування. Відповідно орган опіки та піклування у передбачених законом випадках встановлює опіку над малолітньою особою та призначає опікуна цієї особи.

У матеріалах справи, що переглядалася Верховним Судом, немає відомостей про ухвалення судом рішення про визнання ОСОБА_2 недієздатною, встановлення над нею опіки та призначення її опікуном ОСОБА_1 .

Наявність висновку опікунської ради Виконкому Березівської міської ради (без дати) про доцільність призначення ОСОБА_1 опікуном над ОСОБА_2 та його подальше скасування висновком опікунської ради від 21 серпня 2009 року

№ 01-12-733 не впливає на той факт, що ОСОБА_1 не була призначена в установленому порядку опікуном наймача спірної квартири ОСОБА_2 та, відповідно, апріорі не могла від імені ОСОБА_2 ініціювати питання щодо приватизації цієї квартири та підписувати заяву на її приватизацію.

У матеріалах справи немає доказів того, що наймач спірної квартири ОСОБА_2, яка не визнана судом недієздатною та стосовно якої суд не призначав опікуна, за життя виявила бажання приватизувати займане нею житло, тому за правилом частини першої статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" за ОСОБА_2 до дня її смерті зберігалося право користування житлом на умовах договору найму.

Верховний Суд наголосив, що за життя ОСОБА_2 позивач Одеська міська рада не порушувала питання про незаконність приватизації квартири. Проте, Верховний Суд не звернув уваги на те, що оскаржуване розпорядження органу приватизації та оспорюване свідоцтво про право власності на житло були видані ІНФОРМАЦІЯ_2, а вже ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла. Тобто з моменту видачі оскаржуваних документів до дня смерті наймача минуло менше одного місяця. Встановлення порушеного права територіальної громади, підготовка позову, зібрання доказів та подання їх до суду в такі стислі строки, вочевидь, є неможливим з об`єктивних причин.

З огляду на викладене, погоджуюся з висновками суду апеляційної інстанції щодо обґрунтованості позову Одеської міської ради про визнання приватизації незаконною.

Також не можу погодитися з висновками Верховного Суду про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій заяви ОСОБА_1 про застосування наслідків спливу позовної давності.

У касаційній скарзі відповідачка лише зазначила, що на момент подання позовної заяви сплила позовна давність.

Втім, Верховний Суд не врахував, що наведений довід касаційної скарги не міг бути підставою для касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, оскільки підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України. Жодної належної підстави касаційного оскарження судових рішень в частині, що стосується позовної давності, як то неврахування судами висновку Верховного Суду, відсутність відповідного висновку Верховного Суду, необхідність відступлення від певного висновку Верховного Суду чи порушення норм процесуального права, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України, ОСОБА_1 у касаційній скарзі не навела.

Відтак, Верховний Суд не мав правових підстав для скасування постанови апеляційного суду з тих міркувань, що суди не надали оцінку доводам заяви відповідачки про пропуск позивачем строків звернення до суду з цим позовом.

На моє переконання, всі доводи касаційної скарги зводяться до формального непогодження з ухваленими судовими рішеннями, а також до вимоги здійснити переоцінку досліджених судами доказів, що не належить до повноважень Верховного Суду, оскільки Верховний Суд є судом оцінки права, а не встановлення факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів з`ясування фактів, тоді як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року

у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції не встановлено апеляційним судом, а оцінка доказів здійснена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, тоді суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Резюмуючи, з урахуванням фактичних обставин справи, що переглядалася, визначених заявницею підстав касаційного оскарження, вважаю, що суд апеляційної інстанції зробив законний, обґрунтований та справедливий висновок про часткове задоволення позову Одеської міської ради з огляду на порушення вимог законодавства щодо приватизації державного житлового фонду.

ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРА ОКРЕМОЇ ДУМКИ

На підставі викладених аргументів висловлюю власне переконання, що касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постановлені у справі судові рішення - не підлягало відкриттю через ненаведення передбачених процесуальним законом підстав для такого перегляду, а в разі відкриття такого провадження - подана скарга не підлягала задоволенню, а оскаржувану постанову апеляційного суду потрібно було залишити без змін.