686/29492/21 Про усунення перешкод у користуванні спільною житловою квартирою - 15.11.2023 Прийняття

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 серпня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено. Ухвалено усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_2, шляхом вселення до квартири. Зобов`язано відповідачку надати ОСОБА_1 комплект ключів від вхідних дверей зазначеної квартири. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із доведеності факту порушення зі сторони ОСОБА_2 прав позивача, як співвласника, на користування належною йому часткою квартири АДРЕСА_1, які підлягають поновленню шляхом вселення позивача у зазначену квартиру та зобов`язання надати ключі від неї.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 26 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 серпня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 724,00 грн судових витрат у вигляді судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог.

Апеляційний суд виходив із того, що покази свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які суд першої інстанції поклав в основу ухваленого рішення, не є достовірними доказами в розумінні статті 79 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), того, що відповідачка чинить перешкоди позивачу у користуванні квартирою та змінила замки у вхідних дверях квартири АДРЕСА_1 .

Також апеляційний суд зазначив про те, що надані позивачем копії листів щодо усунення перешкод у користуванні майном від 28 жовтня та 26 листопада 2021 року, направлені позивачем на адресу відповідача та щодо яких відсутні відомості про їх отримання відповідачем, також не є належними та допустимим доказами факту протиправності дій відповідача.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

28 лютого 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Хмельницького апеляційного суду від 26 грудня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 серпня 2022 року.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17, у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2020 року у справі № 904/2584/19, від 13 січня 2020 року у справі № 910/22873/17, від 21 квітня 2021 року у справі № 876/74/20, від 28 січня 2021 року у справі № 820/1400/17, від 31 березня 2021 року у справі № 640/2371/20, від 29 квітня 2021 року у справі № 826/12038/17 та в ухвалі Верховного Суду від 26 квітня 2021 року у справі № 916/335/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 79 ЦПК України у подібних правовідносинах в аспекті достовірності показань свідків як засобу доказування наявності перешкод в користування майном (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України); порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:

- безпідставно скасував правильне по суті та законне судове рішення суду першої інстанції;

- не надав неналежну оцінку наявним у справі доказам, а саме: копіям листів позивача до відповідачки від 28 жовтня та 26 листопада 2021 року щодо усунення перешкод у користуванні майном, а також показам свідків;

- не звернув увагу на те, що докази надсилання документів іншій стороні є достатніми доказами її повідомлення про відповідні обставини;

- не навів мотивів того, у чому саме полягає недостовірність показів свідків і чому на їх підставі не можна встановити дійсні обставини справи;

- стягнув із заявника судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції, хоча він є інвалідом другої групи, а отже, звільнений від сплати судового збору у всіх судових інстанціях.

Також у касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначив клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження постанови Хмельницького апеляційного суду від 26 грудня 2022 року.

У червні 2023 року ОСОБА_2, в інтересах якої діє представник ОСОБА_8, із застосуванням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Також заявниця просить стягнути з позивача на свою користь понесені в суді касаційної інстанції судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 03 березня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 26 грудня 2022 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 06 березня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху для надання заявником доказів на підтвердження дати отримання копії оскаржуваної ухвали.

Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2023 року, після усунення недоліків касаційної скарги, поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Хмельницького апеляційного суду від 26 грудня 2022 року; відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 686/29492/21 із Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Також цієї ухвалою суду відхилено як підставу для відкриття касаційного провадження у справі посилання заявника на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, з огляду на їх процесуальну неспроможність.

У травні 2023 року матеріали справи № 686/29492/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2023 року справу № 686/29492/21 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 14 травня 2020 року у справі № 686/29390/20 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 10 вересня 2020 року у справі № 686/6454/20 здійснено поділ спільної сумісної власності сторін - квартири АДРЕСА_1 . Виділено у власність ОСОБА_1 1/2 частини зазначеної квартири.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 грудня 2020 року, 22 грудня 2020 року здійснено реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .

21 липня 2022 року внаслідок укладення шлюбу відповідач ОСОБА_3 змінила прізвище на " ОСОБА_2".

Звертаючись до суду із цим позовом, позивач вказував на те, що відповідачка чинить йому перешкоди у користуванні спільною квартирою. Зазначав, що перешкоди полягають у зміні вхідних замків, що унеможливлює використання його власності. З огляду на викладене позивач просив суд усунути йому перешкоди у праві володіння та користування майном - квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення до квартири та зобов`язати відповідачку надати ОСОБА_1 комплект ключів від вхідних дверей.

Правове обґрунтування

Згідно з частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статті 391 ЦПК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Розглядаючи справу, апеляційний суд виходив із того, що позивач у цій справі на підтвердження своїх позовних вимог надав суду лише копії своїх листів до відповідачки від 28 жовтня і від 26 листопада 2021 року щодо усунення перешкод у користуванні майном та докази їх направлення, які вважав належними та достатніми доказами протиправних дій відповідачки у цій справі.

Також апеляційний суд врахував, що у судовому засіданні суду першої інстанції були допитані як свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які надали свідчення про те, що вони декілька разів (лютий, березень, червень 2022 року) були присутні разом з позивачем за адресою його проживання і місцем роботи відповідачки та бачили, як він звертався до відповідачки з проханням пустити його до квартири і дати ключі, однак його прохання відповідачкою задоволено не було.

Надаючи власну оцінку вказаним доказам на етапі апеляційного перегляду справи, апеляційний суд обґрунтовано зазначив про те, що надані позивачем копії листів щодо усунення перешкод у користуванні майном від 28 жовтня та 26 листопада 2021 року, а також покази свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 є недостатніми доказами для підтвердження факту того, що відповідачка перешкод має позивачу користуватись квартирою та змінила замки у вхідних дверях квартири АДРЕСА_1 .

З огляду на викладене апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем заявлених позовних вимог про усунення перешкод у користуванні майном та наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених упостанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17, у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2020 року у справі № 904/2584/19, від 13 січня 2020 року у справі № 910/22873/17, від 21 квітня 2021 року у справі № 876/74/20, від 28 січня 2021 року у справі № 820/1400/17, від 31 березня 2021 року у справі № 640/2371/20, від 29 квітня 2021 року у справі № 826/12038/17 та в ухвалі Верховного Суду від 26 квітня 2021 року у справі № 916/335/18, є необґрунтованими з огляду на те, що висновки, наведені у вказаних постановах суду касаційної інстанції та на які посилається заявник у касаційній скарзі, щодо критеріїв оцінки судом доказів направлення особою кореспонденції на предмет їх належності та допустимості, юридично не суперечать висновкам, наведеним в оскаржуваному судовому рішенні суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд наголошує, що висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав неналежної оцінки наявним у справі доказам, а саме: копіям його листів до відповідачки від 28 жовтня і 26 листопада 2021 року щодо усунення перешкод у користуванні майном, а також показам свідків; не звернув увагу на те, що докази надсилання документів іншій стороні є достатніми доказами її повідомлення про відповідні обставини; не навів належних мотивів того, у чому саме полягає недостовірність показів свідків, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи також на спростовують правильність висновків апеляційного суду в частині розгляду справи по суті спору.

Водночас Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Ruiz Torija v. Spain", заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Hirvisaari v. Finland", заява № 49684/99).

Таким чином, оскаржувана постанова апеляційного суду в частині розгляду справи по суті спору підлягає залишенню без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України, а касаційна скарга без задоволення.

Водночас колегія суддів вважає, що знайшли своє підтвердження наведені в касаційній скарзі доводи заявника щодо неправильного стягнення з нього судових витрат зі сплати судового збору та не погоджується з оскаржуваним судовим рішенням апеляційного суду в частині розподілу судових витрат.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

Порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу. Стадії цивільного процесу об`єднані єдиним завданням - справедливим розглядом і вирішенням цивільних справ з метою захисту порушеного права.

Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Подібні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-57цс18.

Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що позивач ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи за загальним захворюванням.

Вказаний факт підтверджується зокрема: копією пенсійного посвідчення позивача від 01 червня 2017 року № НОМЕР_1 та копією довідки Хмельницької обласної медико-соціальної експертної комісії від 20 березня 2017 року серії АВ № 0901885 про переогляд позивача (а. с. 6-7).

Отже, у цій справі апеляційний суд дійшов помилкового висновку про стягнення з позивача, який звільнений від сплати судового збору у всіх судових інстанціях на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", судових витрат у вигляді судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції на загальну суму 2 724,00 грн, оскільки такі витрати підлягали відшкодуванню за рахунок держави.

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що постанова апеляційного суду в частині розподілу судових витрат підлягає зміні на підставі статті 412 ЦПК України, судові витрати, понесені відповідачкою ОСОБА_2 за сплату судового збору за подання апеляційної скарги на загальну суму 2 724,00 грн, підлягають компенсації їй за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу, понесених відповідачкою у Верховному Суді

Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" (5076-17) , про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

Згідно з пунктом 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України (254к/96-ВР) та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.

Пунктом 9 частини першої статті 1 України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Відповідно до статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких належить розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis § 268 рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited v. Ukraine", заява № 19336/04).

У рішенні від 19 жовтня 2000 року у "Iatridis v. Greece", заява № 31107/96 (щодо справедливої сатисфакції) ЄСПЛ вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з "гонораром успіху". ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) також зауважила, що за наявності угод, які передбачають "гонорар успіху", ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі "Pakdemirli v. Turkey" (заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала "гонорар успіху" у сумі 6 672,9,00 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72) (пункт 5.43 постанови).

З урахуванням наведеного вище, не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення між ними договору, що передбачає сплату адвокату "гонорару успіху", у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 відповідачка зазначає, що нею понесені витрати у суді касаційної інстанції в розмірі 2 000,00 грн, що полягають у підготовці і поданні відзиву на касаційну скаргу, які вона просить покласти на заявника, на підтвердження чого надано Верховному Суду: копію договору про надання правової допомоги від 16 травня 2023 року № 76, укладеного між ОСОБА_2 та адвокатом Андрушко А. В.; оригінал ордера серії ХМ № 033287 на надання правової допомоги ОСОБА_2 у Верховному Суді у справі № 686/29492/21 адвокатом Андрушко А. В.; копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 08 січня 2020 року серії ХМ № 000301 на ім`я ОСОБА_8, копію платіжної інструкції № BASS_20883387792 на суму 2 000,00 грн; копію квитанції з описом вкладення про направлення позивачу примірника відзиву з додатками.

Отже, з огляду на висновки щодо суті спору у цій справі, з урахуванням загальних засад цивільного законодавства, критеріїв відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, наданих відповідачкою доказів, а також відсутність відповіді позивача на відзив ОСОБА_2 із запереченням проти заявлених відповідачкою витрат на професійну правничу допомогу, понесених нею у суді касаційної інстанції, Верховний Суд вважає наявними підстави для стягнення ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 000,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 141, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Хмельницького апеляційного суду від 26 грудня 2022 року змінити в частині розподілу судових витрат.

Судові витрати у вигляді судового збору, понесені за розгляд апеляційної скарги на рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 серпня 2022 року, в загальному розмірі 2 724,00 грн компенсувати ОСОБА_2 за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.