317/905/20 Про визнання права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування - 15.11.2023 Прийняття

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 січня 2021 року, ухвалене у складі судді Мінгазова Р. В., та постанову Запорізького апеляційного суду від 6 жовтня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Крилової О. В., і касаційну скаргу Долинської сільської ради Запорізького району Запорізької області на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 січня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 6 жовтня 2021 року,

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Долинської сільської ради Запорізького району Запорізької області (далі - Долинська сільська рада) про визнання права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування.

В обґрунтування позову вказував, що рішенням Запорізької районної ради народних депутатів № 7 від 22 червня 1991 року його батьку - ОСОБА_2 надано у довічне успадковане володіння земельну ділянку площею 48,9 га для організації фермерського господарства (державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею № 000663).

У 1995 році ОСОБА_2 заснував і зареєстрував селянське (фермерське) господарство.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, після чого позивач очолив фермерське господарство і продовжив здійснювати господарську діяльність.

Розпорядженням голови Запорізької районної державної адміністрації № 106/1

від 27 березня 2001 року спірну земельну ділянку передано позивачу як спадкоємцю першої черги після ОСОБА_2 .

Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 16 березня 2007 року у справі № 2-566/2007 за позивачем в порядку спадкування визнано право власності на корпоративне право на Селянське (фермерське) господарство (далі - СФГ) "Желудько", невід`ємною частиною якого є право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою.

21 лютого 2020 року Долинською сільською радою прийнято рішення про припинення дії державного акта № 000663.

Позивач вважає вказане рішення Долинської сільської ради незаконним, оскільки він як спадкоємець ОСОБА_2 успадкував право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 48,9 га.

За таких обставин просив визнати за ним право довічного успадковуваного

володіння земельною ділянкою для організації фермерського господарства (державний акт № 000663) площею 48,9 га з кадастровим номером 2322183500:01:002:5004, розташованою на території Долинської сільської ради; визнати незаконним та скасувати рішення Долинської сільської ради від 21 лютого 2020 року про припинення дії державного акта № 000663 на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 48,9 га, виданого

ОСОБА_2 для організації фермерського господарства.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 19 січня 2021 року позов задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано рішення Долинської сільської ради № 3

від 20 лютого 2020 року в частині припинення дії державного акта № 000663

від 1992 року на право довічного успадковуваного володіння землею площею 48,9 га, який надано ОСОБА_2 для організації фермерського господарства на території Долинської сільської ради Запорізького району Запорізької області, в зв`язку зі смертю останнього.

В задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Суд першої інстанції виходив зазначив, що спірна земельна ділянка є об`єктом спадкування, та може бути успадкована. При цьому спадщину після ОСОБА_2 прийняв у встановленому законом порядку його син - ОСОБА_3 . Місцевий суд зазначив, що рішення Долинської сільської ради від 20 лютого 2020 року № 3 в частині припинення дії державного акта на право довічного успадковуваного володіння землею № 000663 від 1992 року площею 48,9 га, яка надана ОСОБА_2 для організації фермерського господарства на території Долинської сільської ради, у зв`язку зі смертю останнього є незаконним та таким, що підлягає скасуванню в цій частині. Місцевий суд врахував, що рішення Долинської сільської ради у вказаній частині порушує права позивача, оскільки він є керівником СФГ "Желудько", яке безпосередньо здійснює господарську діяльність на спірній земельній ділянці площею 48,9 га.

Разом з тим, суд першої інстанції зазначив, що рішення Долинської сільської ради

від 20 лютого 2020 року № 3 в частині припинення дії державного акта № 000665 не підлягає скасуванню, оскільки позивачем не доведено, що у його користуванні перебуває земельна ділянка площею 48,9 га відповідно до державного

акта № 000665. Місцевий суд врахував, що в провадженні Запорізького районного суду Запорізької області перебуває цивільна справа № 317/2398/20 за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Долинської сільської ради про визнання права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права довічного успадковуваного володіння спірною земельною ділянкою в порядку спадкування після ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що позивач відмовився від прийняття спадщини, надавши нотаріусу відповідну заяву, тому відсутні підстави вважати його спадкоємцем ОСОБА_2 .

Постановою Запорізького апеляційного суду від 6 жовтня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та Долинської сільської ради залишено без задоволення, а рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 січня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позову, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 січня

2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 6 жовтня 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові

від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 (провадження № 14-487цс19), про те, що право довічного користування земельною ділянкою може бути визнано таким, що успадковане, оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані. Суди попередніх інстанцій не врахували, що:

- спадкоємці ОСОБА_2 зверталися до нотаріусами із заявами про прийняття у спадщину майна, відмінного від спірної земельної ділянки, оскільки процедури нотаріального посвідчення переходу до спадкоємців права довічного успадковуваного володіння на час прийняття спадщини не існувало;

- нотаріус не видавав свідоцтво про право власності на спадщину в частині права на спірну ділянку жодному зі спадкоємців ОСОБА_2 ;

- жоден зі спадкоємців не оспорює право позивача на спірну ділянку.

ОСОБА_1 вказує про відсутність висновку Верховного Суду в подібних правовідносинах щодо наступних питань:

- чи можна вважати таким, що має юридичні наслідки, фактичний перерозподіл спадкового майна між спадкоємцями з огляду на невизначення частиною першою статті 1280 ЦК України способу оформлення такого перерозподілу;

- у який спосіб після викладення у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 (провадження № 14-487цс19) вказаного висновку спадкоємці мають оформляти спадщину у вигляді права довічного успадковуваного володіння, якщо раніше таке право за ними нотаріальними органами не визнавалося.

Крім того, ОСОБА_1 зазначає про помилковість висновку судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу та неврахування судами висновків Великої Палати Верховного

Суду, викладених у постанові від 7 липня 2021 року у справі № 910/12876/19 (провадження № 12-94гс20), і висновку Верховного Суду, викладеного у додатковій постанові від 19 липня 2021 року у справі № 910/16803/19.

Крім того, у листопаді 2021 року Долинська сільська рада звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 січня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 6 жовтня 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга Долинської сільської ради мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах

від 31 березня 2021 року у справі № 640/21611/19 (адміністративне

провадження № К/9901/13123/20) та від 28 травня 2020 року у справі №640/11643/19 (адміністративне провадження № К/9901/4128/20), згідно з якими відсутність матеріально-правової заінтересованості позивача є підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності оскарженого рішення. Суди не врахували, що позивач відмовився від прийняття спадщини після ОСОБА_2, а спадщину після останнього в установленому законом порядку прийняв ОСОБА_3 . Отже позивач не є спадкоємцем ОСОБА_2, тому у нього відсутній законний інтерес щодо оспорювання рішення органу місцевого самоврядування, яке є предметом спору у цій справі.

Відзив на касаційні скарги до Верховного Суду не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 були доводи заявника про:

- застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року

у справі № 368/54/17 (провадження № 14-487цс19) та від 7 липня 2021 року

у справі № 910/12876/19 (провадження № 12-94гс20) і висновку Верховного Суду, викладеного у додатковій постанові від 19 липня 2021 року у справі № 910/16803/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

- відсутність у подібних правовідносинах висновку Верховного Суду (пункт 3

частини другої статті 389 ЦПК України);

- недослідження судами зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Підставою відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Долинської сільської ради були доводи заявника про:

- застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 640/21611/19 (адміністративне провадження № К/9901/13123/20) та від 28 травня 2020 року у справі №640/11643/19 (адміністративне провадження № К/9901/4128/20) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

Ухвалою Верховного Суду від 3 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 у 1992 році на підставі рішення Запорізької районної Ради народних депутатів Запорізького району Запорізької області Української РСР № 7 від 22 червня 1991 року отримав державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею № 000663 для організації селянського фермерського господарства на території Долинської сільської ради та на її базі створив фермерське господарство "Желудько".

Зі змісту пояснювальної записки суди встановили, що ОСОБА_2 надано земельну ділянку в розмірі 48,9 га для створення фермерського господарства

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

Зі спадкової справи № 349/2000 від 25 травня 2000 року, відкритої щодо майна ОСОБА_2, встановлено, що із заявою про прийняття спадщини

після ОСОБА_2 до нотаріальної контори звернувся його син - ОСОБА_3 ; дружина спадкодавця - ОСОБА_7 та його діти - ОСОБА_8 і ОСОБА_1 подали до нотаріальної контори заяви про відмову від прийняття спадщини

після ОСОБА_2 .

Суди встановили, що користувачем земельної ділянки площею 48,9 га, яка надавалася ОСОБА_2, є позивач ОСОБА_1 відповідно до розпорядження голови Запорізької районної державної адміністрації від 27 березня 2001 року № 106/1.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог установлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають зі встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України (1618-15) така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У справі, що переглядається, предметом спору є визнання права довічного успадковуваного володіння землею, яке виникло в особи - засновника фермерського господарства на підставі державного акта, та визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про припинення такого права.

Судами встановлено та підтверджено матеріалами справи, що рішенням Запорізької районної Ради народних депутатів Запорізького району Запорізької області Української РСР № 7 від 22 червня 1991 року ОСОБА_2 надано у довічне успадковуване володіння із земель запасу земельну ділянку площею 48,29 га для ведення селянського (фермерського) господарства. На підставі вказаного рішення у 1992 році ОСОБА_2 видано державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею № 000663.

Тобто ОСОБА_2 отримав спірну земельну ділянку на праві довічного успадковуваного володіння на підставі Земельного кодексу Української РСР (2874а-07) (далі - ЗК Української РСР) від 18 грудня 1990 року та на підставі Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" від 20 грудня 1991 року (2009-12) , якими і було визначено порядок успадкування такого права.

ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року передбачав існування специфічного речового права на земельну ділянку та можливість для фізичних осіб бути суб`єктами права довічного успадковуваного володіння землею.

Так, відповідно до статті 6 цього Кодексу громадянам у довічне успадковуване володіння могли надаватися землі для ведення селянського (фермерського) господарства.

Вказане положення було продубльовано у частині першій статті 50 цього Кодексу, відповідно до якої громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

Окремо законодавець виділяв іншу правову конструкцію - право постійного користування земельною ділянкою, підстави виникнення якого передбачено

у статті 7 цього Кодексу.

Таким чином, починаючи з 1990 року, законодавець чітко розмежовував поняття права постійного користування та права довічного успадковуваного володіння, правові режими яких не визнавалися тотожними. При цьому кодекс передбачав лише одне право володіння земельною ділянкою, наданої для ведення сільського (фермерського) господарства, - право довічного успадковуваного володіння.

Щодо можливості успадкування права володіння вказана редакція кодексу також була однозначною.

Так, відповідно до вимог статті 55 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у вказаній редакції у разі смерті громадянина, який вів сільське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному зі спадкоємців. Крім того, вже із самої назви правової конструкції можна говорити про можливість такого права бути успадкованим - право довічного успадковуваного володіння.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2201-XII (2201-12) , затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.

Разом з тим, ЗК України (2768-14) № 2196-XII у редакції від 13 березня 1992 року виключив згадку про право довічного успадковуваного володіння та передбачив надання земель лише у постійне та тимчасове користування.

Постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку. Так, відповідно до статті 7 Кодексу земельні ділянки у постійне користування надавалися громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, сільськогосподарським підприємствам і організаціям.

Втім, виключення з Кодексу правил про право довічного успадковування володіння не означало припинення цього права, як і не було передбачено його автоматичного переходу в іншу організаційну форму. Як суб`єктивне право, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, що виникло свого часу відповідно до закону, могло бути припинене лише з підстав, передбачених законом, проте в законі таких підстав наведено не було.

Відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року

№ 2200 "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України (2768-14) .

У подальшому Закон України у редакції від 25 жовтня 2001 року, починаючи

з 1 січня 2002 року, обмежив коло суб`єктів права постійного користування землею виключно юридичними особами і зобов`язав постійних землекористувачів до 1 січня 2008 року переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди (пункт 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) 2001 року).

У рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року (v005p710-05) № 5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України (2768-14) в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (стаття 6). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.

Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 1 січня 2008 року потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до частини другої статті 14, частини другої статті 41 Конституції України. У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційними), положення:

- пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;

-пункту 6 постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року № 563-ХII "Про земельну реформу" (563-12) з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

За таких обставин особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за законом, не може бути позбавлена права на таке володіння.

На правовідносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) та статтею 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид мирного володіння майном в розумінні Конвенції та як речове право, захищене статтею 41 Конституції України), а й обмежують у можливості припинити відповідне право.

Таким чином, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка дозволяла б припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява № 28342/95, § 61).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін в повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява № 20166/92, § 36).

Аналіз зазначених змін у земельному законодавстві свідчить про наявність певної правової колізії, у тому числі щодо розмежування різних правових конструкцій, як то право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння, та щодо можливості успадкування цих прав.

З урахуванням зазначеного можна зробити висновок про те, що хоч дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Крім того, при вирішенні питання щодо права довічного успадковуваного володіння важливо враховувати також норми спеціального законодавства, зокрема, Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (2009-12) , що був прийнятий

20 грудня 1991 року та діяв до введення в дію Закону України "Про фермерське господарство" (973-15) . Зазначеними законами встановлений особливий порядок створення таких юридичних осіб як фермерське господарство. Згідно з цими законами однією з основних особливостей правового статусу фермерського та селянського (фермерського) господарств є те, що для створення фермерського господарства як юридичної особи громадянин України повинен спочатку отримати у власність або користування земельну ділянку з цільовим призначенням "для ведення фермерського господарства", а вже потім зареєструвати і вести фермерське господарство.

Таким чином, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані, тому, враховуючи, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.

Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 (провадження № 14-487цс19),

від якого Велика Палата Верховного Суду не відступила, і в постанові

від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20) та застосовано в постанові Верховного Суду від 30 серпня 2023 року

у справі № 313/1192/20 (провадження № 61-3206св23).

Суди попередніх інстанції дійшли правильного висновку про те, що право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані.

Разом з тим, не можна погодитись з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_1 вказаного права у зв`язку з відмовою його від прийняття спадщини після ОСОБА_2 .

Відповідно до частин першої та другої статті 524 ЦК Української РСР (тут і надалі в редакції, яка діяла на час відкриття спадщини після ОСОБА_2 ) спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. При цьому він може заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, закликаних до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій. Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається (стаття 553 ЦК Української РСР).

Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).

Отже, відповідно до статей 548, 549, 554 ЦК Української РСР для набуття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Спадкоємець є таким, що прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Положеннями Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року, визначено, що доказами вступу в управління або володіння спадковим майном може бути, у тому числі, довідка відповідного органу місцевого самоврядування або виконавчої влади про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав із ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанції про сплату податків; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний у спадковому будинку у період шести місяців після смерті спадкодавця, інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління або володіння спадковим майном.

Отже, прийняття спадщини може бути підтверджено такими діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать про те, що в шестимісячний строк з дня відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном або подали державній нотаріальній конторі заяву про прийняття спадщини.

Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду,

викладеними у постанові від 30 листопада 2022 року у справі № 542/755/21 (провадження № 61-21360св21).

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що:

- ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- 25 травня 2000 року на підставі заяви ОСОБА_3 . Запорізькою районною державною нотаріальною конторою відкрито спадкову справу щодо

майна ОСОБА_2 ;

- 13 червня 2000 року дружина спадкодавця - ОСОБА_7 та його діти - ОСОБА_8, ОСОБА_1, які проживали зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, подали до Запорізької районною державної нотаріальної контори заяви, посвідчені секретарем виконавчого комітету Долинської сільської ради, за змістом яких вони обізнані про відкриття спадщини після ОСОБА_2 та "не мають бажання оформлювати спадщину".

Зазначаючи про те, що ОСОБА_1 відмовився від прийняття спадщини після ОСОБА_2, суди попередніх інстанцій не врахували, що, по-перше, заява позивача не свідчить про його намір відмовитись від прийняття спадщини, оскільки в заяві ОСОБА_1 зазначив про відмову від її оформлення; по-друге, вказана заява посвідчена секретарем виконавчого комітету Долинської сільської ради

24 травня 2000 року та подана Запорізької районною державної нотаріальної контори 13 червня 2000 року, тобто після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини.

Разом з тим, звертаючись з вказаним позовом, ОСОБА_1 зазначав, що:

- після смерті ОСОБА_2 він очолив фермерське господарство і продовжував вести господарську діяльність;

- розпорядженням Запорізької районної державної адміністрації № 106/1

від 27 березня 2001 року йому передано земельну ділянку площею 48,9 га, яка надана ОСОБА_2 на підставі державного акта № 000663;

- рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 16 березня

2007 року за ним в порядку спадкування визнано право власності на корпоративне право на СФГ "Желудько".

Посилаючись на вказані обставини ОСОБА_1 вважав, що він успадкував право довічного успадковуваного володіння землею, яке належало його батьку -

ОСОБА_2 на підставі державного акта № 000663, оскільки прийняв спадщину і за домовленістю з іншими спадкоємцями очолив фермерське господарство.

Суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки вказаним доводам ОСОБА_1, не оцінили подані на підтвердження цих обставин докази та не перевірили, чи можна вважати ОСОБА_1 таким, що прийняв спадщину, фактично вступивши в управління або володіння спадковим майном.

Враховуючи викладене, обґрунтованими є доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про неврахування у повному обсязі висновків Великої Палати

Верховного Суду, викладених від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 (провадження № 14-487цс19), та недослідження судами зібраних у справі доказів.

Крім того, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою

статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки Верховного Суду,

викладені після подання касаційної скарги у постановах від 30 листопада 2022 року

у справі № 542/755/21 (провадження № 61-21360св21) та від 30 серпня 2023 року

у справі № 313/1192/20 (провадження № 61-3206св23), що узгоджується з частиною третьою статті 400 ЦПК України.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваних судових рішеннях суди в достатній мірі не виклали мотиви, на яких вони базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії").

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої

статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів судами не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду судами з урахуванням змісту цієї постанови необхідно перевірити обставини щодо спадкування спадкоємцями ОСОБА_2 права довічного успадковуваного володіння землею, яке надано останньому підставі державного акта № 000663; надати належну оцінку доказам, поданим сторонами на підтвердження вказаних обставин; розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Разом з тим, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про необхідність викладення Верховним Судом щодо застосування статті 1280 ЦК України, оскільки у справі, яка переглядається, спадщина відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1, тому правовідносини щодо спадкування після ОСОБА_2 регулюються ЦК Української РСР (1540-06) . При цьому, можливість застосування до спірних правовідносин ЦК України (435-15) відповідно до пункту 5 Перехідних положень цього Кодексу залежить від встановлення обставин щодо відкриття спадщини та її неприйняття ніким зі спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом

Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги Долинської сільської ради про неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постановах

від 31 березня 2021 року у справі № 640/21611/19 (адміністративне

провадження № К/9901/13123/20) та від 28 травня 2020 року

у справі № 640/11643/19 (адміністративне провадження № К/9901/4128/20), оскільки вирішенню питання про порушення оспорюваним рішення сільської ради права позивача (існування у нього "законного інтересу" щодо його оспорювання) підлягає встановлення обставин щодо долі права довічного успадковуваного володіння землею, яке надавалосяОСОБА_2 підставі державного акта № 000663.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.