715/310/22 Про визнання недійсними договорів дарування жетлового будинку та земельних ділянок та скасування державної реєстрації права власності - 10.05.2023 Прийняття

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Чагорської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області (далі - Чагорська сільська рада), третя особа - приватний нотаріус Глибоцького районного нотаріального округу Чернівецької області Бреславська-Стратой В. О. (далі - приватний нотаріус Бреславська-Стратой В. О.), про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації права власності.

На обґрунтування позову зазначав, що від часу свого народження він постійно проживав разом зі своєю матір`ю ОСОБА_3 у будинку за адресою:

АДРЕСА_1 . У різні періоди з ними також проживали його брати та племінник. При житті мати позивача неодноразово наголошувала, що після її смерті їхній будинок повинен бути поділений між трьома братами у будь-якому вигляді і те, що першочергово там повинні проживати хтось із братів, а не внуки, невістки чи інші родичі.

У 2018 році йому стало відомо, що матір позичила у ОСОБА_2 3 000,00 дол. США на власні потреби, а взамін на гроші останній просив у матері передати йому будь-яке майно як заставу, а після повернення боргу він поверне майно

у власність матері. Які наслідки мав вказаний правочин у подальшому позивачу не відомо, оскільки його матір про це йому не розповідала.

ІНФОРМАЦІЯ_1 мати позивача - ОСОБА_3 померла.

Після смерті матері відкрилась спадщина на майно, у тому числі і на житловий будинок. Позивач раз зі своїм братом - ОСОБА_4 (син ОСОБА_3 від першого шлюбу) звернулись до нотаріуса для заведення спадкової справи. Під час підготовки необхідних документів йому стало відомо, що 19 листопада 2018 року матір подарувала житловий будинок та дві земельні ділянки

ОСОБА_2, про що укладено відповідні договори.

Позивач вважав, що укладені договори не відповідали внутрішній волі

ОСОБА_3 щодо правової природи та змісту правочинів.

ОСОБА_1 зазначав, що укладаючи зазначені договори дарування,

ОСОБА_3 мала на меті укладення договору застави, або тотожного йому, оскільки після повернення грошей ОСОБА_3 мала намір повернути заставне майно собі.

На думку позивача, ОСОБА_3 на час укладення вказаних договорів була пенсіонером за віком, свого часу отримала неповну середню освіту, впродовж багатьох років страждала на певними захворюваннями. Вказане у своїй сукупності не давали їй можливості у повній мірі, своєчасно та повно усвідомлювати вчинювані нею окремі дії. Її свідомість була розсіяною, пам`ять короткостроковою, уважність слабка. Оспорювані договори порушували права ОСОБА_3, оскільки вона в силу похилого віку і стану здоров`я, укладаючи договори, мала на меті передачу на користь відповідача будинку, який був її єдиним житлом та земельних ділянки лише як заставу за отримані в борг грошові кошти. У разі відсутності помилки у правовій природі правочину та його правових наслідках, то оспорювані договори дарування не було б укладено.

При цьому після підписання оспорюваних договорів ОСОБА_3 житловий будинок не передавала ОСОБА_2, особистих речей з нього не забирала та продовжувала там проживати. Водночас ОСОБА_2 з часу оформлення договорів у спірному будинку не проживав, свої особисті речі до будинку не перевозив, дій щодо виселення ОСОБА_3 не вживав та земельні ділянки не обробляв.

ОСОБА_1 просив:

визнати недійсним договір дарування житлового будинку за адресою:

АДРЕСА_1 від 19 листопада 2018 року, реєстровий номер договору 524, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2, та скасувати державну реєстрацію права власності на вказаний об`єкт нерухомості (номер запису 145905221);

визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, кадастровий номер 7321087900:01:005:0531, яка знаходиться за адресою: с. Чагор, Чернівецький район, Чернівецька область, від 19 листопада 2018 року, реєстровий номер договору 527, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2, та скасувати державну реєстрацію права власності на вказаний об`єкт нерухомості (номер запису 145924062);

визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, кадастровий номер 7321087900:01:005:0532, яка знаходиться за адресою: с. Чагор, Чернівецький район, Чернівецька область, від 19 листопада 2018 року, реєстровий номер договору 530, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та скасувати державну реєстрацію права власності) на вказаний об`єкт нерухомості (номер запису 145933868).

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від

14 березня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 від 19 листопада 2018 року, реєстровий номер договору 524, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2, та скасовано державну реєстрацію права власності на цей об`єкт нерухомості (номер запису 145905221).

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, кадастровий номер 7321087900:01:005:0531, яка знаходиться за адресою: с. Чагор, Чернівецький район, Чернівецька область, від 19 листопада 2018 року, реєстровий номер договору 527, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2, та скасовано державну реєстрацію права власності на цей об`єкт нерухомості (номер запису 145924062).

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, кадастровий номер 7321087900:01:005:0532, яка знаходиться за адресою: с. Чагор, Чернівецький район, Чернівецька область, від 19 листопада 2018 року, реєстровий номер договору 530, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2, та скасовано державну реєстрацію права власності на цей об`єкт нерухомості (номер запису 145933868).

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 992,40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на час укладення договорів дарування ОСОБА_3 було 67 роки. У судовому засіданні встановлено, що з померлою до моменту її смерті постійно проживав її син ОСОБА_1 (позивач у справі), який за нею доглядав. Ці обставини, з урахуванням показань свідків, на переконання суду першої інстанцій, свідчать про те, що ОСОБА_3 не було мети подарувати своє нерухоме майно саме відповідачу, а вона мала певні сподівання, що після її смерті нерухоме майно буде успадковано всіма синами. Крім того, після укладення договорів дарування ОСОБА_3 продовжувала проживати у подарованому житловому будинку, який був її єдиним житлом.

За таких обставин, суд зробив висновок, що при укладенні договорів дарування волевиявлення ОСОБА_3 не було спрямоване на добровільне та безоплатне відчуження належного їй нерухомого майна на користь обдаровуваного

Ухвалою Глибоцького районного суду Чернівецької області від 30 травня

2022 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 14 березня 2022 року у цій справі залишено без задоволення.

Суд першої інстанції вказав, що у заяві про перегляд заочного рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 14 березня 2022 року відсутні посилання на докази або свідків, що можуть підтвердити обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи. Крім цього, відповідно до відомостей адресно-довідкового підрозділу ГУДМС у Чернівецькій області від 15 лютого 2022 року ОСОБА_2 зареєстрований за адресою:

с. Молодія, Чернівецький район, Чернівецька область, тому повістки про судові засідання направлялися за вказаною адресою. У судовому засіданні

ОСОБА_2 вказав, що за місцем його реєстрації проживає рідний син, з яким він періодично спілкується. ОСОБА_2 також викликався в судове засідання через оголошення, яке було розміщене на сайті суду. Таким чином, ОСОБА_2 мав можливість дізнатися про судовий розгляд справи.

Суд дійшов висновку, що скасування заочного судового рішення порушить принцип правової визначеності, істотно вплине на права та обов`язки учасників справи та змінить їх. Водночас заявником не підтверджено належними та допустимими доказами обставин суттєвого та неспростовного характеру, які б тягнули за собою необхідність застосування пункту 2 частини третьої статті 287 ЦПК України. Суд також врахував те, що відповідач не позбавлений можливості відновити та захистити свої права іншими процесуальними засобами.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 07 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Заочне рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 14 березня 2022 року скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Чагорської сільської ради, третя особа - приватний нотаріус Бреславська-Стратой В. О., про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації права власності відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі

Апеляційний суд виходив з того, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Водночас позивач не довів того, що дарувальник в силу своєї освіти, пенсійного віку та наявності певних захворювань, в момент вчинення договорів дарування не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Також суд вказав, що ОСОБА_1 всупереч нормам статей 79, 81 ЦПК України не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладання договорів дарування ОСОБА_3 під впливом помилки щодо правової природи правочину, а саме того, що дарувальниця мала на меті укладення договору застави, як і не надано доказів укладення нею з відповідачем договору позики грошових коштів. При цьому суд не взяв до уваги показання свідків, наданих в суді першої інстанції, оскільки вони не спростували презумпції правомірності оспорюваних правочинів, а їхні показання не можуть бути підставою для визнання недійсними договорів дарування у цій справі. Свідки не були присутні під час укладення договорів дарування, а їхні показання щодо тверджень дарувальниці після укладення договорів про те, що вона бажала щоб після її смерті майно успадкували її троє синів, не спростовують таких правочинів, які підписані його сторонами та посвідчені нотаріусом.

Доводи про те, що оспорювані правочини підлягають визнанню недійсними, оскільки вони фактично не були виконані сторонами, суд апеляційної інстанції відхилив, оскільки факт проживання ОСОБА_3 у будинку після укладення договорів дарування не є безумовною підставою для висновку, що вона помилилась щодо правової природи правочинів.

Позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочинів виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування, та, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеними між ними оспорюваними договорами. Таким чином, матеріали справи не містять інформації, а позивач не довів, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеними договорами дарування.

Аргументи позивача про те, що житловий будинок був єдиним житлом дарувальника, фактична передача будинку не відбулася, а відповідач у цьому будинку не проживав, свої речі не завозив, дій щодо виселення ОСОБА_3 не вживав, земельні ділянки не обробляв, не доводять факту укладення правочинів під впливом помилки, оскільки відповідач як новий власник майна, вправі самостійно, на свій розсуд розпоряджатися своєю власністю.

Доводи апеляційної скарги про неналежне повідомлення відповідача судом першої інстанції не знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Аргументи учасників справи

У вересні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга з урахуванням її уточнення мотивована тим, що:

суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про допит свідків та долучення до матеріалів справи довідки про стан здоров`я ОСОБА_3, оскільки з часу звернення до суду першої інстанції і до часу розгляду апеляційної скарги перебував за межами України. Тому ОСОБА_1 не мав можливості організувати явку свідків (необхідної їх кількості) до суду та оформити необхідні документи;

у ОСОБА_3 впродовж багатьох років були численні захворювання, які у своїй сукупності не давали їй можливості у повній мірі, своєчасно та повно усвідомлювати вчиненні нею окремі дії (її свідомість була розсіяною, пам'ять короткостроковою, уважність слабка). Договори дарування, які є предметом спору у цій справі, порушували права ОСОБА_3, оскільки вона в силу похилого віку і стану здоров'я, укладаючи договори, мала на меті передачу на користь відповідача будинку, який був її єдиним житлом, і земельних ділянки лише як заставу за отримані в борг грошові кошти;

апеляційний суд безпідставно зробив висновок про те, що позивач не довів факту помилки ОСОБА_3 щодо правової природи оспорюваних правочинів;

твердження апеляційного суду про те, що показання свідків, надані у суді першої інстанції, не можуть бути підставою для визнання недійсними договорів дарування, свідчать про упередженість суду;

суд формально та упереджено дослідив обставини справи, проігнорував значну кількість аргументів позивача, зупиняв позивача під час надання окремих пояснень, тощо;

ОСОБА_3 під час укладення договору дарування житлового будинку, який був її єдиним житлом, погоджувалась на безоплатну передачу цього будинку відповідачу лише на умовах застави. Тобто інша сторона договору повинна була повернути майно. Це свідчить про неправильне сприйняття ОСОБА_3 суті правочину, що вплинуло на її волевиявлення. Ця помилка дійсно мала місце, вона має істотне значення.

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 09 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі

№ 715/856/16-ц, від 11 листопада 2019 року у справі № 496/485/14-ц, від 06 березня 2019 року у справі № 697/654/16-ц. Крім того, вказано, що судове рішення ухвалено з порушенням пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 19 листопада 2018 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 укладено договір дарування житлового будинку за адресою:

АДРЕСА_1, реєстровий номер договору 524.

19 листопада 2018 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 укладено договір дарування земельної ділянки, кадастровий номер 7321087900:01:005:0531, яка знаходиться за адресою: с. Чагор, Чернівецький район, Чернівецька область, реєстровий номер договору 527.

19 листопада 2018 року ОСОБА_3 і ОСОБА_2 укладено договір дарування земельної ділянки, кадастровий номер 7321087900:01:005:0532, яка знаходиться за адресою: с. Чагор, Чернівецький район, Чернівецька область, реєстровий номер договору 530.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 06 листопада 2021 року серії НОМЕР_1 .

Відповідно до витягу про реєстрацію в спадковому реєстрі від 28 січня 2022 року № 68298357 приватний нотаріус Глибоцького районного нотаріального округу Чернівецької області Кінащук Н. М. відкрила спадкову справу після смерті ОСОБА_3 .

Згідно з довідкою виконавчого комітету Чагорської сільської ради від 24 січня 2022 року № 122 ОСОБА_3 постійно проживала за місцем реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 до 29 жовтня 2021 року, тобто до дня смерті. На день смерті ОСОБА_3 разом з нею були зареєстровані та проживали її син ОСОБА_1 та онук ОСОБА_5 .

Свідок ОСОБА_4 в судовому засіданні зазначив, що він є рідним братом позивача та відповідача, перебуває з ними у нормальних відносинах. Також пояснив, що на час укладення оспорюваних договорів дарування він разом з позивачем перебували за кордоном. Коли вони повернулись до України, матір повідомила їм, що вона зробила помилку, а саме подарувала будинок і земельні ділянки відповідачу. При цьому вона зазначила, що позичила у відповідача гроші, але він хотів отримати якесь майно у заставу. Проте замість договору застави, вона уклала договір дарування нерухомого майна. Після повернення грошей відповідач повинен був переоформити право власності на нерухоме майно за матір`ю, проте цього не зробив. Вказав на те, що при житті мама хотіла, щоб після її смерті спірне нерухоме майно було розподілене між братами, при цьому на частку у спадщині він не претендує. Свідок зазначив, що з мамою до її смерті постійно прожив позивач. Відповідач разом з матір`ю не проживав, а фактично живе десь у Івано-Франківську.

Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні повідомила, що вона є двоюрідною сестрою сторін у справі, вона була у добрих відносинах з померлою тіткою ОСОБА_3, їй відомі обставини спірних правовідносин. Зі слів померлої ОСОБА_3 свідок дізналась, що вона позичила грошові кошти у ОСОБА_2, який за це захотів отримати певне майно у заставу. Померла ОСОБА_3 дуже сильно хвилювалась у зв`язку з тим, що вона помилково замість договору застави уклала з ОСОБА_2 договір дарування. При цьому вона казала їй, що коли поверне гроші, то, відповідно, ОСОБА_2 зареєструє нерухоме майно за нею. Після того як позивач приїхав із - за кордону, вона просила ОСОБА_2, щоб він приїхав до неї для повернення грошей, а надалі він зареєстрував за нею її майно. Після розмови з ОСОБА_2 вона була дуже засмучена, оскільки він так і не переоформив майно за нею. Надалі вона захворіла, потрапила до лікарні, де і померла. Свідок стверджувала, що ОСОБА_3 не мала наміру комусь дарувати будинок і земельні ділянки, а навпаки хотіла, щоб після її смерті, спадщину отримали всі троє її синів, і кожен мав свою частку. Також свідок вказала, що з ОСОБА_3 постійно проживав позивач ОСОБА_1, який доглядав за нею, а відповідач ОСОБА_2 з мамою не проживав. Після укладання договорів дарування, ОСОБА_3 продовжувала проживати у своєму будинку до самої смерті.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог ОСОБА_1, пред`явлених до ОСОБА_2 .

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/ припинення прав взагалі).

В ЦК України (435-15) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (частина перша статті 225 ЦК України).

Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається: (а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; (б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) зазначено, що "правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 105 ЦПК України зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 89 ЦПК України. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними".

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваних правочинів).

Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Згідно з статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено, що "тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: "немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину". Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22) зазначено, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України, частини першої статті 81 ЦПК України).

У частині шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду з позовом про визнання недійсними договорів дарування, укладених між ОСОБА_3 і ОСОБА_2, позивач одночасно посилався на дві різні підстави недійсності правочину, зокрема: ОСОБА_3 на момент укладення оспорюваних договорів дарування була пенсіонером за віком, мала середню освіту, впродовж багатьох років мала певні захворювання, що у своїй сукупності не давали їй можливості у повній мірі, своєчасно та повність усвідомлювати вчинювані нею окремі дії. Її свідомість була розсіяна пам`ять короткостроковою, уважність слабкою (стаття 225 ЦК України); оспорювані договори дарування укладені ОСОБА_3 внаслідок її помилки щодо правової природи та змісту правочину (стаття 229 ЦК України);

суди встановили, що позивач не довів належними та допустимими доказами те, що дарувальник ОСОБА_3 в силу її середньої освіти, пенсійного віку та наявності у неї захворювань, в момент вчинення договорів дарування не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними. Також ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження факту укладання ОСОБА_3 договорів дарування під впливом помилки щодо правової природи правочину, зокрема того, що вона хотіла передати своє нерухоме майно у заставу, як і доказів укладення між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 договору позики грошових коштів, на забезпечення виконання якого, за твердженням позивача, нібито передавалось спірне нерухоме майно в заставу;

апеляційний суд обґрунтовано не взяв до уваги показання свідків, які надані в суді першої інстанції, оскільки свідки не спростували презумпції правомірності оспорюваних правочинів;

За таких обставин, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до

ОСОБА_2 про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації права власності

Щодо позовних вимог ОСОБА_1, пред`явлених до Чагорської сільської ради

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Спір про скасування рішення, запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня

2022 року в справі № 607/10048/19, провадження № 61-12820св21).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України (1618-15) . За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, свідчать, що спір про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації права власності виник між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Тому в задоволенні позовних вимог, пред`явлених до Чагорської сільської ради слід було відмовити в зв`язку з їх пред`явленням до неналежного відповідача.

Суд апеляційної інстанції зробив правильний по суті висновок про відмову в задоволенні позову в указаній частині, проте помилився щодо мотивів такої відмови, в зв`язку з чим постанову апеляційного суду в цій частині належить змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду частково ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог, пред`явлених до Чагорської сільської ради, змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови; а іншій частині позовних вимог постанову суду апеляційної інстанції - залишити без змін.