127/23145/21 Про визнання недійсним договору дарування квартири, скасування рішення і запису про державну реєстрацію речового права, визнання права на проведення державної реєстрації - 25.04.2023 Прийняття

розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Кашпрук Ольгою Василівною, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 23 серпня 2022 року в складі судді Дернової В. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 09 листопада 2022 року в складі колегії суддів Рибчинського В. П., Голоти Л. О., Денишенко Т. О.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним, скасування рішення і запису про державну реєстрацію речового права, визнання права на проведення державної реєстрації.

Позов мотивував тим, що 23 лютого 2021 року ним укладено договір дарування, за умовами якого він безоплатно відчужив на користь своєї онуки ОСОБА_2 належну йому квартиру АДРЕСА_1 . Вказував, що при укладенні договору помилився у правовій природі правочину й правах та обов`язках сторін за ним, оскільки на момент його вчинення вважав, що підписує договір довічного утримання та був переконаний, що внаслідок укладення такого правочину відповідачка буде доглядати та утримувати його довічно, а також, що за ним буде збережено право проживання у квартирі та користування нею.

ОСОБА_1 просив суд ухвалити рішення, яким:

визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений 23 лютого 2021 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Безпалюк Л. С. за реєстровим № 155;

скасувати рішення державного реєстратора (приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Безпалюк Л. С.), індексний номер 56764303, від 23 лютого 2021 року та здійснений на його підставі запис про державну реєстрацію № 40688794 від 23 лютого 2021 року права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 ;

визнати за ним право на проведення державної реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на вказану квартиру, яке виникло на підставі договору купівлі-продажу від 08 листопада 2010 року та попередньої реєстрації права власності в електронному Реєстрі права власності на нерухоме майно від 10 листопада 2010 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 23 серпня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення мотивовано тим, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

На переконання місцевого суду в справі, яка переглядається, відсутні підстави для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом помилки на підставі статті 229 ЦК України.

При цьому суд першої інстанції врахував, що:

допитаний за його згодою як свідок позивач у судовому засіданні показав, що взагалі не бажав відчужувати належну йому на праві власності спірну квартиру, однак його вмовили це зробити під час перебування у нотаріуса, що суперечить заявленій підставі позову щодо вчинення правочину під впливом помилки;

зі змісту Консультативного висновку спеціаліста в галузі судової медицини № 842 від 17 вересня 2021 року вбачається, що враховуючи характер наявних захворювань у ОСОБА_1, вік особи та супутні захворювання, мав місце негативний вплив на когнітивні функції позивача, зокрема, на здатність сприйняття, обробки, аналізу інформації, запам`ятовування, зберігання інформації, обміну інформацією та побудову і здійснення програми дій. Проте, позивач при зверненні до суду з позовом на обставини, передбачені статтею 225 ЦК України (вчинення правочину в момент, коли особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними), не посилався;

показання ОСОБА_4, допитаної в судовому засіданні як свідок, щодо відсутності волі позивача на відчуження квартири на користь своєї онуки підлягають критичній оцінці, оскільки шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено лише 11 грудня 2020 року;

23 лютого 2021 року ОСОБА_1 підписав дві заяви як дарувальник спірної квартири, які надав приватному нотаріусу. Суд звернув увагу на каліграфічність підпису та почерку позивача як у оспорюваному договорі дарування, так і у вказаних вище заявах;

внесення нотаріусом виправлень до пункту 2 договору дарування щодо найменування сторони правочину ("Дарувальник" замість "Продавець") не є підставою для визнання правочину недійсним. При цьому така помилка є одноразовою як у договорі дарування, так і у інших документах нотаріальної справи.

За таких обставин суд першої інстанції зробив висновок, що досліджена у судовому засіданні сукупність доказів та встановлені судом обставини справи не свідчать про те, що укладення договору дарування квартири відбулося під впливом помилки.

Позовні вимоги про скасування рішення і запису про державну реєстрацію речового права, визнання права на проведення державної реєстрації права є похідними від позовної вимоги про визнання правочину недійсним, а тому за висновком суду теж задоволенню не підлягають.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 09 листопада 2022 року апеляційну скаргу представника позивача залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 23 серпня 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наявність чи відсутність помилки (неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування) суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й іншими обставинами, підтвердженими належними та допустимими доказами. При цьому лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі (без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору) не можуть бути достатніми підставами для визнання договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.

Проаналізувавши матеріали справи, колегія суддів погодилася з висновком місцевого суду про недоведеність позивачем тієї обставини, що на момент укладення оспорюваного договору дарування він помилявся стосовно правової природи укладеного ним правочину. Навпаки, укладаючи такий договір, позивач усвідомлював його істотні умови і правові наслідки його укладення.

Суд прийняв до уваги, що приватним нотаріусом було роз`яснено позивачеві правову природу договорів дарування, довічного утримання та заповіту, їх відмінності та наслідки укладання таких правочинів. Договір дарування від 23 лютого 2021 року будь-яких застережень чи вказівок про майнові чи немайнові зобов`язальні умови для його сторін не містить, а доказів на підтвердження того, що на час укладення оспорюваного договору дарування він мав намір укласти інший договір позивачем не надано.

Суд відхилив посилання ОСОБА_1 на те, що квартира, яка є предметом договору дарування, є єдиним житлом позивача, в якому він проживав і продовжує проживати, оскільки сам факт відсутності у позивача іншого житла не може свідчити про наявність помилки у розумінні суті правочину на момент його укладення. Суд апеляційної інстанції звернув увагу, що відповідачка є єдиною онукою позивача, проживає окремо від нього, має своє житло, а матеріали справи не містять відомостей, що вона має намір відчужити чи іншим чином розпорядитись подарованою квартирою. Позивач проживає у квартирі з дружиною, шлюб з якою укладено в грудні 2020 року. Питання про виселення їх з квартири ніхто не ставить.

Колегія суддів також зауважила, що питання про визнання договору дарування квартири виникло через два місяці після його укладання. Доказів наявності помилки щодо правової природи вчиненого правочину на момент його укладення суду не надано, а зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладання договору не має наслідком визнання правочину недійсним.

Аргументи учасників справи

06 грудня 2022 року позивач подав до Верховного Суду підписану представником касаційну скаргу на вказані судові рішення та просив їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач не був близький з онукою, не виявляв до неї проявів любові, а подарована квартира є єдиним житлом позивача. Наполягає на тому, що в момент укладення правочину помилявся щодо його правової природи, в тому числі внаслідок наявних у нього когнітивно-мнестичних порушень у результаті органічних змін в мозку. Вказував, що думав, що укладає договір довічного утримання. Вважає, що суди помилково відхилили консультативний висновок спеціаліста в галузі судової медицини №842 від 17 вересня 2021 року з тих підстав, що викладені у висновку обставини можуть стосуватися іншого дефекта волі позивача, передбаченого положеннями статті 225 ЦК України, яка не є підставою позовних вимог у цій справі, проте не врахували, що наявністю в нього розладів здоров`я позивач обґрунтовував саме помилку в сприйнятті правової природи укладеного правочину. Акцентував на тому, що йому не роз`яснювалась правова природа договору дарування, а проєкт договору був готовий у нотаріуса заздалегідь. Наголошує на тому, що в цій справі відсутні фактичні обставини, які б свідчили, про наявність передбачених у статтях 225, 230, 231, 233 ЦК України підстав для визнання договору дарування недійсним. Підставою позову є помилка позивача щодо правової природи договору, прав та обов`язків сторін за цим договором (стаття 229 ЦК України), яка викликана станом здоров`я позивача та непередбачуваністю візиту до нотаріуса (позивач був переконаний, що їде на риболовлю з нагоди святкування 23 лютого).

У січні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив відповідачки на касаційну скаргу, в якому вона просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Відзив мотивовано тим, що позивач у судовому засіданні сам визнав, що нотаріус роз`яснила йому умови договору дарування та наслідки його укладення, вказавши лише, що не усвідомлював значення терміну "безоплатно". Зазначає, що консультативний висновок спеціаліста, на який посилається позивач, не стосується предмета спору, а також складений за наданими письмовими документами без огляду позивача й не може підтверджувати наявність у нього помилки щодо природи правочину. Зазначає, що правові підстави позову суперечать поясненням самого позивача, який був допитаний судом як свідок та зазначив, що взагалі не бажав відчужувати належну йому квартиру, проте його вмовили це зробити під час перебування у нотаріуса.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2022 року клопотання ОСОБА_1 задоволено, звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги, відкрито касаційне провадження в справі та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

В ухвалі Верховного Суду від 22 грудня 2022 року вказано, що позивач просить скасувати оскаржені судові рішення на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суди при вирішенні справи не застосували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року в справі № 591/7117/17, від 02 листопада 2020 року в справі № 351/1178/15-ц, від 13 травня 2021 року в справі № 638/4764/16-ц, від 12 червня 2019 року в справі № 456/3341/16-ц, від 19 червня 2019 року в справі № 583/757/16-ц, від 12 червня 2019 року в справі № 320/11632/14-ц, від 20 вересня 2018 року в справі № 369/11060/16-ц, від 10 квітня 2019 року в справі № 522/9562/16-ц.

У січні 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 є дідом ОСОБА_2

23 лютого 2021 року між ОСОБА_1 (дарувальником) та ОСОБА_3 (обдаровуваною) укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, який був посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Безпалюк Л. С. за реєстровим № 155.

Відповідачка змінила прізвище з " ОСОБА_5" на " ОСОБА_6" внаслідок укладення шлюбу 10 серпня 2021 року.

Згідно з консультативним висновком спеціаліста в галузі судової медицини № 842 від 17 вересня 2021 року: "враховуючи характер наявних захворювань у ОСОБА_1, вік особи та супутні захворювання (ішемічна хвороба серця, атеросклеротичний кардіосклероз, гострий інфаркт міокарда у 2018 році, серцева недостатність), спеціальні літературні дані про науковий прогноз динаміки такого патологічного процесу, слід вважати, що після ішемічного інсульту, станом на зазначену у заяві дату (23 лютого 2021 року) вказані вище захворювання мали негативний вплив на когнітивні функції ОСОБА_1, а саме на здатність сприйняття, обробки, аналізу інформації, запам`ятовування, зберігання інформації, обміну інформацією та побудову і здійснення програми дій".

Позиція Верховного Суду

Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. В ЦК України (435-15) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Відповідно до статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Зазначаючи про недійсність вчиненого ним договору дарування, позивач посилався на відсутність у нього волевиявлення на безоплатне відчуження належного йому нерухомого майна. Зміст викладених позивачем обставин, якими він обґрунтовував позовні вимоги, зокрема, про те, що мав намір на укладення договору довічного утримання, а не договору дарування, дає підстави для висновку, що ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір дарування з підстав наявності в нього дефекту сприйняття дійсної юридичної природи вчинюваного правочину.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що:

під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення;

під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу);

помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: "немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину". Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить);

поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 288/1366/21 (провадження № 61-8441св22) зазначено, що:

"наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування. Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Проте, Верховний Суд наголошує, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довела, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування вона помилялася стосовно правової природи укладених нею правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, вона усвідомлювала їх істотні умови і правові наслідки їх укладення. Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Верховний Суд зазначає, що позивач не доводила і суди не встановлювали, що відповідач чинить їй перешкоди у можливості користування будинком та вчиняє дії з її виселення. Спір між сторонами не стосується втручання у право позивача на повагу до житла. Скасувавши рішення суду першої інстанції та ухваливши нове про задоволення позову, суд апеляційної інстанції встановив, що на момент укладання оспорюваних договорів позивачу виповнилося повних 64 роки, отже, як особа похилого віку, вона потребує догляду й сторонньої допомоги, після укладення спірних договорів дарування 17 грудня 2015 року постійно проживала у спірному житловому будинку. Суд першої інстанції не врахував положення закону, які регулюють спірні правовідносини, а також не дав оцінки тій обставині, що позивач ОСОБА_1 під час укладення договору дарування житлового будинку, який є її єдиним житлом, погоджувалася на безоплатну передачу цього будинку у власність відповідача лише за умови довічного утримання, тобто інша сторона договору мала здійснювати постійний догляд та її утримання, що свідчить про неправильне сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і вона має істотне значення.

апеляційний суд вважав, що оскільки відчужений за договором дарування житловий будинок є єдиним житлом позивача, позивач продовжує проживати у спірному помешканні, то такі обставини, з урахуванням похилого віку позивача та стану її здоров`я на час укладення оспорюваних договорів, потреби в сторонньому догляді та матеріальній допомозі, дають підстави зробити висновок про те, що позов про визнання договорів дарування недійсними з мотивів помилки дарувальника у правовому мотиві правочину, який має істотне значення, є доведеним.

апеляційний суд не врахував, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, її стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним".

У справі, яка переглядається, суди при прийнятті оскаржених рішень врахували, що лише з`ясування обставин похилого віку позивача, його стану здоров`я, наявності в нього спірного житла як єдиного та продовження проживання у подарованому житлі після укладення договору не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору.

Установивши, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на момент укладення договору дарування він мав волевиявлення саме на укладення договору довічного утримання, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним в порядку статті 229 ЦК України.

При цьому суди обґрунтовано відхилили посилання позивача на консультативний висновок спеціаліста в галузі медицини, зазначивши, що наведені в ньому обставини про стан здоров`я ОСОБА_1 не свідчать про дефект сприйняття позивачем правової природи правочину на момент його укладення, а на обставини неможливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (стаття 225 ЦК України) позивач не посилався, що ним підтверджено й у касаційній скарзі.

Інші аргументи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права щодо суті спору, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

У зв`язку з необхідністю врахування висновків щодо застосування норм права, викладених упостанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 288/1366/21 (провадження № 61-8441св22), відсутні підстави для висновку про те, що оскаржені судові рішення ухвалені без дотримання норм матеріального або процесуального права, у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - залишенню без змін.