755/7063/21 Про встановлення факту проживання однією сім`єю - 23.03.2023 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Денисюка Олега Івановича, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 03 червня 2022 року у складі судді Марфіної Н. В.

та постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року

у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю

без реєстрації шлюбу і поділ спільного майна.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з жовтня 2006 року по січень 2021 року він та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. За цей період у них народилося двоє спільних дітей: дочка - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та син -

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, яких вони виховували спільно, оскільки разом проживали та проводили відпочинок.

Позивач указував, що відносинам, які склалися між ним та ОСОБА_2, притаманні традиційні права та обов`язки членів сім`ї чоловіка та дружини. Разом із ОСОБА_2 він проживав спільно як сім`я по серпень 2018 року у квартирі АДРЕСА_1, а з вересня 2018 року

по січень 2021 року - у квартирі АДРЕСА_2, що також підтверджується штампами в паспортах про реєстрацію їх місця проживання. Його реєстрація у квартирі

АДРЕСА_2 відбулася за згодою ОСОБА_2 .

Факт спільного проживання підтверджується відповідними фотознімками, показаннями свідків. Крім того, він та ОСОБА_2 мали спільний бюджет, він регулярно перераховував останній грошові кошти,

які забезпечували їх утримання (витрати на харчування, одяг, сплату комунальних послуг тощо). Він дбав про побутові умови проживання,

ним особисто було придбано для спільного користування, у тому числі, диван, пральну машину, холодильник, пилосос.

Встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу мало на меті визначення набутої ними 24 липня 2018 року квартири

АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу

як об`єкта права спільної сумісної власності. Право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_2, її ринкова вартість на момент купівлі складала 502 400,00 грн.

Зазначав, що вказана квартира набута ними під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вони однаково понесли витрати на її придбання за рахунок сімейних заощаджень, тому квартира є об`єктом права спільної сумісної власності й має бути поділена на рівні частки

по 1/2 частці кожному.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 із жовтня 2006 року по січень 2021 року, а також визнати квартиру

АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю

та в порядку поділу спільного майна визнати за ним та ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири за кожним.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 03 червня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено факт спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_1

та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу з жовтня 2006 року по січень

Визнано квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

У порядку поділу спільного сумісного майна визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири

АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір

у розмірі 5 932,00 грн.

Вирішуючи питання про встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, районний суд урахував наявність у них двох спільних дітей, дані про реєстрацію їх місця проживання у квартирах:

по АДРЕСА_3 . При цьому реєстрація ОСОБА_1 у належних ОСОБА_2 квартирах відбувалася зі згоди останньої як власниці нерухомого майна, вона не пояснила причини такої реєстрації, його статус як особи, допущеної до спільного проживання

Районний суд надав відповідну правову оцінку поданим сторонами

та витребуваним судом доказам (фотознімки, придбання позивачем меблів, техніки, продуктів харчування, сплата ним комунальних послуг, переказ позивачем на рахунок відповідача грошових коштів, поповнення рахунку мобільного телефону тощо), показанням свідків у їх сукупності й вважав доведеним факт спільного проживання позивача та відповідачки однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Початком спільного проживання є жовтень 2006 року, що підтверджується показаннями свідків, фактично не заперечується самими сторонами. Кінець періоду спільного проживання - січень 2021 року, що підтверджується поясненнями сторін і наявним у матеріалах справи актом від 22 червня

2021 року, затвердженим начальником житлово-експлуатаціної дільниці

№ 406 (далі - ЖЕД-406).

Крім того, підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_1

про визнання квартири АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю сторін та її поділ між сторонами.

Суд першої інстанції встановив, що 04 травня 2018 року ОСОБА_2 відчужила належну їй на праві особистої приватної власності квартиру АДРЕСА_1 за ціною 494 000,00 грн, а майже через два з половиною місяці за договором купівлі-продажу від 24 липня

2018 року на її ім`я було придбано спірну квартиру

АДРЕСА_2 за ціною 502 400,00 грн.

Проте, відповідачем не доведено залучення коштів у сумі 494 000,00 грн

від продажу попередньої квартири для купівлі спірної квартири.

ОСОБА_2 не підтвердила використання своїх особистих коштів

для покриття основної частини вартості спірної квартири.

Разом із цим, за кілька днів до укладення договору купівлі-продажу спірної квартири (17 липня 2018 року) позивачем у позику було отримано грошові кошти у розмірі 16 000,00 доларів США (еквівалент станом на 24 липня

2018 року - 423 200,00 грн). Крім того, дохід позивача з 01 січня 2018 року по 24 липня 2018 року склав 131 096,00 грн. Тобто перед укладенням договору купівлі-продажу спірної квартири у позивача були наявні позичені та власні кошти, які в цілому становили суму більшу ніж вартість квартири - 554 296,00 грн. Тому, з урахуванням відповідних норм СК України (2947-14)

та ЦК України (435-15) , спірне нерухоме майно визнано судом спільною сумісною власністю сторін та в порядку його поділу визнано за кожним із них право власності на 1/2 частину спірної квартири.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 03 червня 2022 року

у частині визнання квартири

АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та її поділу скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення.

У порядку поділу майна визнано за ОСОБА_1 право власності

на 84/10000 частини квартири

АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_2 право власності

на 9916/10000 частини квартири

В іншій частині рішення Дніпровського районного суду м. Києва

від 03 червня 2022 року залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір

у розмірі 7 472,70 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції надав належну правову оцінку доказам і показанням свідків

у їх сукупності й зробив вірний висновок про встановлення факту проживання сторін однією сім`єю з жовтня 2006 року по січень 2021 року, так як за цей період між ними виникли відносини, притаманні сім`ї,

що не спростовано ОСОБА_2 .

Проте, суд апеляційної інстанції не погодився з висновками районного суду у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання

квартири АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю сторін та її поділу між сторонами у рівних частках.

Спростовуючи презумпцію спільності права власності сторін на спірне майно ОСОБА_2 указала, що квартира

АДРЕСА_2 була придбана нею за її особисті кошти, отримані від продажу належної їй на праві власності квартири

АДРЕСА_1 за ціною 494 000,00 грн, надала суду дані про свої доходи на підтвердження наявності у неї коштів для погашення різниці між вартістю проданої та купленої квартири у сумі 8 400,00 грн.

Суд першої інстанції відхилив указані доводи відповідача, вказавши,

що ОСОБА_2 належним чином не довела залучення коштів

у сумі 494 000,00 грн від продажу попередньої квартири для купівлі спірної квартири. При цьому суд уважав доведеним факт купівлі спірної квартири за кошти, отримані позивачем у позику, у розмірі 16 000,00 доларів США.

Проте, такі висновки районного суду суперечать наявним у матеріалах справи доказам та встановленим судом апеляційної інстанції обставинам справи.

Надана позивачем розписка не містить умови отримання позичальником

у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати повернення коштів, районним судом не встановлено справжню правову природу укладеного договору. Вказана розписка не підтверджує передачу коштів за цим правочином саме для придбання квартири, вона була складена 17 липня 2018 року, а спірна квартира фактично була придбана відповідачем лише через 7 днів після цього.

При цьому позивач у поданій позовній заяві не зазначав про отримання ним у позику 16 000,00 доларів США для придбання спірної квартири,

не вказував розписку додатком до позовної заяви. Дохід позивача за період з 01 січня 2018 року по 24 липня 2018 року також не свідчить про те,

що відповідні кошти було витрачено позивачем для придбання спірної квартири.

Попередня квартира ОСОБА_2 - квартира

АДРЕСА_1, була її особистою приватною власністю,

а отже, грошові кошти у розмірі 494 000,00 грн, отримані за її продаж,

є особистими коштами ОСОБА_2 й були витрачені з метою придбання спірної квартири, що складає 98,34 % її вартості (502 400,00 грн). Позивачем не доведо, що відповідач витратила грошові кошти, отримані від продажу квартири АДРЕСА_1 у власних цілях на інші потреби.

Разом із тим, грошові кошти у розмірі 8 400,00 грн (502 400,00 - 494 000,00), витрачені ОСОБА_2 на придбання спірної квартири, є спільними коштами сторін і складають 1,66 % її вартості. Тому висновок суду першої інстанції, що спірна квартира є 100 % спільною власністю сторін,

яка підлягає поділу у рівних частках, тобто по 1/2 кожному, є помилковим.

Оскільки грошові кошти у розмірі 8 400,00 грн є спільною сумісною власністю сторін, вони підлягають поділу між ОСОБА_1

та ОСОБА_2 у рівних частинах, тобто по 4 200,00 грн кожному.

З урахуванням наведеного, частка ОСОБА_1 в спірній квартирі складає 84/10000, частка ОСОБА_2, з урахуванням сплати нею власних коштів за спірну квартиру у розмірі 494 000,00 грн та частини спільних сумісних коштів у розмірі 4 200,00 грн, складає 9916/10000 (84/10000 частин квартири в порядку поділу спільного сумісного майна та 9832/10000 частин її особистої власності).

Суд апеляційної інстанції врахував правові позиції Верховного Суду

у подібних справах.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2022 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Денисюк О. І., просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати, рішення суду першої інстанції залишити

в силі, або скасувати постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року в частині вирішення позовних вимог про поділ майна і передати справу в цій частині на новий апеляційний розгляд.

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування інших норм права

у подібних правовідносинах; суди не дослідили зібрані у справі докази,

необґрунтовано відхилили клопотання про виклик та допит свідків

(пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2022 року клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Денисюка О. І., про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено, поновлено заявнику строк

на касаційне оскарження. Відкрито касаційне провадження в указаній справі, яка є малозначною, проте касаційна скарга містить посилання

на випадки, передбачені підпунктом в) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за яких судові рішення у малозначній справі підлягають касаційному оскарженню. Витребувано дану цивільну справу із суду першої інстанції. Надіслано учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу

та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У грудні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що cторони у справі з жовтня 2006 року по січень 2021 року проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу й набули за цей час у спільну власність квартиру

АДРЕСА_2 . Суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми СК України (2947-14) при вирішенні спору, так як майно, набуте сторонами за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Апеляційний суд безпідставно скасував у цій частині рішення суду першої інстанції, вказавши про помилковість висновків районного суду про те,

що спірна квартира є 100 % спільною власністю сторін, яка підлягає поділу

у рівних частках, тобто по 1/2 кожному. Висновки апеляційного суду

не відповідають фактичним обставинам спору, правовим позиціям Верховного Суду України та Верховного Суду у даній категорії справ,

не ґрунтуються на належній оцінці доказів та доводів сторін.

При цьому відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування інших норм права у подібних правовідносинах.

Вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні його клопотання про допит свідків, які могли підтвердити дійсну вартість спірної квартири, не встановив всі фактичні обставини спору, не надав належної оцінки поданій ним розписці, за якою він отримав у борг

16 000,00 доларів США.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_2 - адвоката Куксюка А. Л., в якому вказується, що рішення суду першої інстанції у нескасованій частині

та постанова суду апеляційної інстанції є законними та обґрунтованими, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно

у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених

частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Денисюка О. І., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,

які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411,

частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного

у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон

або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи,

яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги

такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту,

який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся

до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та поділ спільного майна.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи,

які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 (v005p710-99) у справі

№ 1-8/99 за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої

і п`ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім`ї") вказано, що обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь

у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.

Частиною другою статті 21 СК України встановлено, що проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають

у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення Глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).

Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного

їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними

у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин (спільне проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України), оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Наведене узгоджуються із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі

№ 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19), неодноразово підтриманою Верховним Судом у постановах: від 12 грудня 2019 року у справі

№ 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року

у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18),

від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц (провадження

№ 61-42601св18), від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19

(№ 61-3071св21) та інших.

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 587/302/16 (провадження

№ 61-18522св18) Верховний Суд указав, що закон не визначає,

які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів

є обов`язком суду при їх оцінці.

Суди попередніх інстанцій, надавши належну правову оцінку поданим сторонами доказам і показанням свідків у їх сукупності, зробили вірний висновок про наявність правових підстав для встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з жовтня 2006 року по січень 2021 року, так як за цей період між ними виникли відносин, притаманні сім`ї.

Разом із цим, суд апеляційної інстанції не погодився з висновками районного суду у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1

про визнання квартири

АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю сторін та її поділу між ними

у рівних частках.

Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду у вказаній частині.

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один

із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17

та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року

у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна,

за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені

з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте

у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу

є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність

у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту

(постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року

у справі № 916/1415/19, провадження № 12-80гс20 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, провадження № 14-67цс20 (пункт 82)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження № 12-204гс19 (пункт 63)).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права

на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить

їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

Як роз`яснено судам у пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) , вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих,

які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані

чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу

на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто;

речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі,

а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування

не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку

як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення

або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судами встановлено, що у період спільного проживання сторін із жовтня 2006 року по січень 2021 року згідно з договором купівлі-продажу квартири

від 24 липня 2018 року, укладеного між ОСОБА_5,

ОСОБА_6, як продавцями, та ОСОБА_2, як покупцем, остання придбала квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 73,5 кв. м, яка складається із трьох житлових кімнат, вартість якої станом на 05 липня 2018 року складала 502 400,00 грн (підпункт 2.1 пункту 2 договору). Право власності на квартиру було зареєстровано

за відповідачем.

Позивач указував, що квартира була придбана за кошти, які взяті

ним у позику в розмірі 16 000,00 доларів США від ОСОБА_7,

про що 17 липня 2018 року ним складено відповідну розписку.

Спростовуючи презумпцію спільності права власності сторін на спірне майно, ОСОБА_2 зазначала, що квартира

АДРЕСА_2 була придбана нею за її особисті кошти, отримані від продажу належної їй на праві власності квартири

АДРЕСА_1 за ціною 494 000,00 грн. Вона також надала дані про свої доходи на підтвердження наявності у неї коштів

для погашення різниці між вартістю проданої та купленої квартир

у розмірі 8 400,00 грн.

Суд першої інстанції, вирішуючи спір, виходив із того, що ОСОБА_2 належним чином не доведено залучення коштів у сумі 494 000,00 грн

від продажу попередньої квартири для купівлі спірної квартири. Районний суд уважав доведеним факт купівлі спірної квартири за кошти, отримані позивачем у позику, у розмірі 16 000,00 доларів США.

Проте, суд апеляційної інстанції не погодився з такими висновками, вказавши про те, що надана позивачем розписка не містить умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення

та дати повернення коштів, судом не встановлено справжню правову природу укладеного договору. Тобто розписка, складена 17 липня

2018 року, за сім днів до укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, не підтверджує передачу коштів за цим правочином саме для придбання квартири.

При цьому еквівалент вказаної у розписці суми (423 200,00 грн) є меншим

за вартість спірної квартири згідно з договором купівлі-продажу.

Крім того, апеляційний суд указав, що позивач у поданій позовній заяві

не зазначав про отримання ним у позику 16 000,00 доларів США

на придбання спірної квартири, не вказував розписку додатком до позовної заяви.

Апеляційний суд надав правову оцінку доказам, що підтверджують дохід сторін. Проте, суд урахував, що згідно з договором купівлі-продажу квартири від 04 травня 2018 року ОСОБА_2 відчужила належну

їй на праві власності квартиру

АДРЕСА_1, загальною площею 28,70 кв. м, за ціною 494 000,00 грн. Указана квартира була особистою приватною власністю ОСОБА_2 . Тому грошові кошти у розмірі 494 000,00 грн, отримані за її продаж,

є особистими коштами відповідача.

Суд апеляційної інстанції врахував доводи ОСОБА_2, що зазначена квартира була продана нею з метою придбання іншої квартири, більшої

за розміром, з метою покращення житлових умов.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається

не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Таким чином, апеляційний суд зробив обґрунтовані висновки про те,

що з метою придбання спірної квартири відповідачем було витрачено власні кошти, отримані від продажу належної їй на праві власності

квартири АДРЕСА_1

у розмірі 494 000,00 грн, що складає 98,34 % вартості спірної квартири.

Цей факт позивачем не спростовано.

Крім того, надавши належну правову оцінку доказам у їх сукупності

та взаємозв`язку (стаття 89 ЦПК України), у тому числі, які стосуються вартості спірної квартири, апеляційний суд вірно вважав, що грошові кошти у розмірі 8 400,00 грн (502 400,00 грн - 494 000,00 грн), витрачені

на придбання спірної квартири, є спільними коштами сторін (по 4 200,00 грн кожному).

Вирішуючи питання щодо визначення частки спірної квартири,

яка відноситься до спільної сумісної власності сторін, та її поділу, суд апеляційної інстанції врахував вартість спірної квартири (502 400,00 грн), спільні кошти сторін (по 4 200,00 грн), особисті кошти ОСОБА_2 (494 000,00 грн) й обґрунтовано визначив частку позивача - 84/10000, відповідача - 9916/10000, яка складається з: 84/10000 частин квартири

в порядку поділу спільного сумісного майна та 9832/10000 частин

її особистої власності.

Доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до незгоди позивача

з висновками суду апеляційної інстанції, проте вони спростовуються вищевказаними нормами матеріального права, встановленими апеляційним судом обставинами та дослідженими доказами, а тому відхиляються Верховним Судом.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання представника позивача про допит свідків, які б могли підтвердити дійсну вартість квартири, відхиляються Верховним Судом, так як вони спростовуються матеріалами справи

(а. с .18, т. 3), а в силу положень частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. При цьому суд апеляційної інстанції надав правову оцінку доказам, що підтверджують дійсну вартість квартири.

Колегія суддів звертає увагу заявника касаційної скарги, що висновки суду апеляційної інстанції у цій частині узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), а тому відповідні доводи касаційної скарги є необґрунтованими.

При цьому судова практика у цій категорії справ є сталою, а відмінність залежить лише від доказування.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.