676/5578/19 Про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири - 22.03.2023 Прийняття

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 5 березня 2021 року, ухвалене у складі судді Семенюк В. В., та постанову Хмельницького апеляційного суду від 11 травня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів: Купельського А. В., Янчук Т. О., Ярмолюка О. І.,

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись з позовом до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Кам`янець-Подільського міського нотаріального округу Мартинюк С. О., про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.

Свої вимоги обґрунтовували тим, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 19 серпня 1993 року вони є співвласниками квартири АДРЕСА_1 .

Наприкінці літа 2018 року їм запропонували укласти договір довічного утримання, за умовами якого вони будуть отримувати як фінансову, так і фізичну допомогу протягом їх життя, а взамін отриманій допомозі вони відчужать належну їм квартиру, в якій зможуть проживати довічно.

Маючи потребу у догляді та допомозі, вони вирішили укласти договір довічного утримання.

Про те, що 4 вересня 2018 року у приватного нотаріуса Кам`янець-Подільського міського нотаріального округу Мартинюк С. О. укладено саме договір купівлі-продажу, вони дізнались від свого племінника, який передав їм витяг з Реєстру речових прав на нерухоме майно та повідомив, що в дійсності вони уклали договір купівлі-продажу.

Зазначали, що договір купівлі-продажу вчинили внаслідок помилки, оскільки не мають близьких родичів, а в силу похилого віку - 72 та 69 років, та за станом здоров`я потребують стороннього догляду і допомоги, тому, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу, мали на меті договір довічного утримання. Також наголошували на тому, що кошти за договором купівлі-продажу не отримували.

Посилаючись на зазначені обставини, а також на те, що: укладений договір купівлі-продажу не відповідає їх внутрішній волі; передача квартири у володіння та користування відповідача так і не відбулася; спірна квартира була і продовжує бути їх єдиним житлом, в якому вони продовжують проживати і після відчуження квартири, сплачуючи комунальні послуги, на підставі статей 203, 215, частини першої статті 229 ЦК України просили визнати договір купівлі-продажу недійсним.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 5 березня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що позивачі належними і допустимими доказами не довели ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог, зокрема, що договір купівлі-продажу належної їм квартири вчинено під впливом помилки, тобто помилилися стосовно правової природи правочину, прав та обов`язків сторін, що має істотне значення.

Суд першої інстанції також вказував, що оспорюваний договір купівлі-продажу підписано сторонами в присутності приватного нотаріуса, який перевірив їх дієздатність та волевиявлення; при посвідченні договору купівлі-продажу текст правочину сторонам зачитано вголос; приватний нотаріус неодноразово запитував продавців, чи вони розуміють зміст правочину та роз`яснював правові наслідки укладення саме договору купівлі-продажу; позивачі не заперечували щодо продажу квартири та самостійно підписали оспорюваний договір, підтвердивши факт здійснення повного розрахунку за належне їм нерухоме майно.

Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції вважав позовні вимоги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, і, як наслідок, відмовив у позові.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 11 травня 2021 року рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 5 березня 2021 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У травні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просили рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 5 березня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 11 травня 2021 року скасувати і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права, оскільки суди не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, не надали належної оцінки зібраним у справі доказам, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заявники також вказують на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 676/770/18, від 18 грудня 2020 року у справі № 541/2898/18, від 2 грудня 2020 року у справі № 333/4605/16, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19, від 9 листопада 2020 року у справі № 2-2284/09, від 5 листопада 2020 року у справі № 285/1940/18, від 4 листопада 2020 року у справі № 203/4534/16, від 18 травня 2020 року у справі № 742/2011/17, від 30 березня 2020 року у справі № 686/10251/19, від 4 березня 2020 року у справі № 532/85/19, від 17 липня 2019 року у справі № 750/7334/16, від 19 червня 2019 року у справі № 583/757/16, від 25 лютого 2019 року у справі № 750/1606/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 462/1992/15, від 2 листопада 2020 року у справі № 351/1178/15, від 26 лютого 2020 року у справі № 308/9184/15, від 5 серпня 2019 року у справі № 265/7791/15, від 24 липня 2019 року у справі № 173/1468/16, у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.

Посилаючись на зазначене, заявники просили про задоволення касаційної скарги.

Позиція інших учасників справи

У липні 2021 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому вказував на безпідставність її доводів. Зазначав, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно з`ясували обставини справи, надали належну оцінку зібраним у справі доказам та ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення.

Також зазначав, що 4 вересня 2018 року позивачі з ним уклали саме договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, за умовами якого позивачі продали, а він купив вказану квартиру, сплативши її вартість у порядку, передбаченому договором.

У пункті 5 договору купівлі-продажу зазначено, що продаж квартири вчинено за 281 144 грн, які продавці отримали від покупця до підписання договору. У цьому ж пункті вказано, що сторони підтверджують факт повного розрахунку за цим договором та продавці стверджують про відсутність до покупця жодних претензій фінансового характеру.

ОСОБА_3 вважає, що умови договору купівлі-продажу спростовують твердження позивачів щодо неотримання коштів за належну їм квартиру.

Крім того, на думку ОСОБА_3, позивачі не надали доказів того, що вони потребують постійного стороннього догляду у зв`язку з хворобою.

За таких обставин вимоги про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним не підлягали задоволенню, оскільки основним юридичним фактом є дійсна спрямованість волі сторін на укладення саме договору купівлі-продажу із настанням відповідних наслідків.

Твердження позивачів стосовно того, що фактична передача спірної квартири у володіння та користування відповідача не відбулася, ОСОБА_3 вважає надуманими та безпідставними з огляду на те, що між ним та позивачами існувала домовленість про те, що позивачі продовжують проживати у відчуженій ними квартирі протягом шести місяців, оскільки планували придбати інше житло, після чого звільнити квартиру. Такі умови були прийнятні для нього, оскільки він має у власності іншу квартиру, де проживає разом із сім`єю.

Посилаючись на зазначене, а також на те, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладений з додержанням частини третьої та п`ятої статті 203 ЦК України, ОСОБА_3 просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано з Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області матеріали цивільної справи № 676/5578/19.

Цією ж ухвалу відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 5 березня 2021 року та постанови Хмельницького апеляційного суду від 11 травня 2021 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Відповідно до змісту ухвали Верховного Суду від 31 травня 2021 року підставами відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявників про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 676/770/18, від 18 грудня 2020 року у справі № 541/2898/18, від 2 грудня 2020 року у справі № 333/4605/16, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19, від 9 листопада 2020 року у справі № 2-2284/09, від 5 листопада 2020 року у справі № 285/1940/18, від 4 листопада 2020 року у справі № 203/4534/16, від 18 травня 2020 року у справі № 742/2011/17, від 30 березня 2020 року у справі № 686/10251/19, від 4 березня 2020 року у справі № 532/85/19, від 17 липня 2019 року у справі № 750/7334/16, від 19 червня 2019 року у справі № 583/757/16, від 25 лютого 2019 року у справі № 750/1606/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 462/1992/15, від 2 листопада 2020 року у справі № 351/1178/15, від 26 лютого 2020 року у справі № 308/9184/15, від 5 серпня 2019 року у справі № 265/7791/15, від 24 липня 2019 року у справі № 173/1468/16, у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Оринінським комбінатом комунальних підприємств 19 серпня 1993 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належить квартира АДРЕСА_1 .

4 вересня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу цієї квартири, за умовами якого ОСОБА_1 і ОСОБА_2 передали у власність (продали), а ОСОБА_3 прийняв у власність (купив) вказану квартиру і сплатив її вартість за ціною та у порядку, що передбачені договором.

Відповідно до пункту 2 договору купівлі-продажу квартира складається з двох кімнат площею 9,8 кв.м та 13,9 кв.м, кухні площею 8,5 кв.м, вбиральні площею 1,0 кв.м, ванної площею 2,6 кв.м, коридору площею 7,3 кв.м, лоджії площею 5,9 кв.м, загальна площа квартири - 49,0 кв.м, житлова - 23,7 кв.м.

Відповідно до висновку про вартість об`єкта оцінки, виконаного ТОВ "Перша Кам`янець-Подільська оціночна група", вартість квартири становить 281 144 грн.

У пункті 5 цього ж договору зазначено, що продаж квартири вчинено за 281 144 грн, які продавці отримали від покупця до підписання договору. У цьому ж пункті зазначено, що сторони підтверджують факт повного розрахунку за цим договором та продавці стверджують про відсутність до покупця жодних претензій фінансового характеру.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Звертаючись з відповідним позовом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилались на те, що не мали наміру укладати договір купівлі-продажу квартири, оскільки належна їм квартира є єдиним житлом, де вони зареєстровані та постійно проживають, сплачують житлово-комунальні послуги; крім того, за віком і станом здоров`я вони потребували догляду та сторонньої допомоги.

Договір купівлі-продажу укладено ними замість договору довічного утримання внаслідок помилки стосовно правової природи правочину та прав і обов`язків сторін. Наголошували, що передача права власності на майно не відбулася.

Посилаючись на зазначене, а також на те, що вони продовжують проживати в квартирі, що, на їх думку, вказує на вчинення правочину під впливом помилки, позивачі просили визнати договір купівлі-продажу недійсним.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (частина перша статті 204 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.

У статті 745 ЦК України зазначено, що договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Частина перша статті 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Вирішуючи справу та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з недоведеності того, що, укладаючи договір купівлі-продажу належної позивачам квартири, вони помилилися щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, не розуміючи, що укладають договір купівлі-продажу, а не договір довічного утримання.

Також суди вказували на ненадання позивачами належних і допустимих доказів на підтвердження того, що їх волевиявлення під час укладення договору купівлі-продажу не було вільним і не відповідало їх внутрішній волі.

Встановивши зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 14 вересня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з ОСОБА_3 .

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Обґрунтовуючи незаконність судових рішень, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилались на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 676/770/18, від 18 грудня 2020 року у справі № 541/2898/18, від 2 грудня 2020 року у справі № 333/4605/16, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19, від 9 листопада 2020 року у справі № 2-2284/09, від 5 листопада 2020 року у справі № 285/1940/18, від 4 листопада 2020 року у справі № 203/4534/16, від 18 травня 2020 року у справі № 742/2011/17, від 30 березня 2020 року у справі № 686/10251/19, від 4 березня 2020 року у справі № 532/85/19, від 17 липня 2019 року у справі № 750/7334/16, від 19 червня 2019 року у справі № 583/757/16, від 25 лютого 2019 року у справі № 750/1606/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 462/1992/15, від 2 листопада 2020 року у справі № 351/1178/15, від 26 лютого 2020 року у справі № 308/9184/15, від 5 серпня 2019 року у справі № 265/7791/15, від 24 липня 2019 року у справі № 173/1468/16, у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.

Зазначені підстави касаційного оскарження не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду з огляду на наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначала, що "під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата конкретизувала вказаний висновок та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед, за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Постанова Верховного Суду від 30 вересня 2020 року (справа № 676/770/18), на яку посилаються заявники, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 5 листопада 2018 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 29 січня 2019 року у справі про визнання недійсними договорів купівлі-продажу домоволодіння та земельної ділянки. Ухвалюючи рішення про задоволення позову у вказаній справі, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що після укладення договорів купівлі-продажу позивач продовжила проживати в спірному будинку та сплачувала житлово-комунальні послуги; крім того, даний будинок є єдиним житлом і фактично передача нерухомого майна не відбулась. Також судами встановлено, що під час укладення правочинів позивачу було 87 років і, підписуючи оспорювані правочини, позивач неправильно сприймала фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення під час укладення договору купівлі-продажу замість договору довічного утримання. Встановивши, що під час укладення оспорюваних договорів позивач помилилась, зокрема, щодо юридичної природи цих правочинів, прав та обов`язків сторін, оспорювані договори укладено саме внаслідок помилки щодо його правової природи; волевиявлення позивача не відповідало її внутрішній волі й не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договорами купівлі-продажу, факт передачі коштів не підтверджено належним письмовим доказом, суди визнали ці договори недійсними на підставі частини першої статті 229 ЦК України. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій.

Постанова Верховного Суду від 2 листопада 2020 року (справа № 351/1178/15) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року у справі про визнання недійсними договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки. Задовольняючи позов частково, суд апеляційної інстанції встановив, що позивач є особою похилого віку, за станом здоров`я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги і, укладаючи спірні договори, помилявся щодо їх правової природи, вважаючи, що уклав договір довічного утримання. З такими висновками погодився й касаційний суд.

Постанова Верховного Суду від 26 лютого 2020 року (справа № 308/9184/15) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги позивача на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 25 травня 2017 року у справі про визнання недійсними договорів купівлі-продажу будинку і земельної ділянки та договору про надання утримання та відшкодування моральної шкоди. Направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд вказував на те, що суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи, не надали належної оцінки доводам і доказам сторін та дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Постанова Верховного Суду від 5 серпня 2019 року (справа № 265/7791/15) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2017 року у справі про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Вирішуючи справу та ухвалюючи рішення про задоволення позову, суди попередніх інстанцій встановили, що під час укладення оспорюваного договору позивачу виповнилось 84 роки та за станом здоров`я вона потребувала постійного стороннього догляду; іншого житла не має; позивач продовжила проживати у квартирі після укладення договору купівлі-продажу, сплачувала житлово-комунальні послуги і зазначені обставини відповідач не заперечував. За оспорюваним договором між сторонами не відбулося фактичної передачі спірного нерухомого майна та грошей. З урахуванням цих обставин суди виходили з доведеності того, що позивач мала на меті укладення договору довічного утримання, а вчинений правочин купівлі-продажу не відповідав її внутрішній волі. Касаційний суд вказані судові рішення залишив без змін.

Постанова Верховного Суду від 24 липня 2019 року (справа № 173/1468/16) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року у справі про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, яким у позові відмовлено, та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1, за станом здоров`я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погодилася на передачу частини будинку, який є її єдиним житлом та у якому вона продовжує проживати після укладення договору купівлі-продажу лише за умови довічного утримання; отже помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем, тому дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору. Рішення апеляційного суду залишено без змін судом касаційної інстанції.

Постанови Верховного Суду від 18 грудня 2020 року (справа № 541/2898/18), від 2 грудня 2020 року (справа № 333/4605/16), від 18 листопада 2020 року (справа № 202/2578/19), від 9 листопада 2020 року (справа № 2-2284/09), від 5 листопада 2020 року (справа № 285/1940/18), від 4 листопада 2020 року (справа № 203/4534/16), від 18 травня 2020 року (справа № 742/2011/17), від 30 березня 2020 року (справа № 686/10251/19), від 4 березня 2020 року (справа № 532/85/19), від 17 липня 2019 року (справа № 750/7334/16), від 19 червня 2019 року (справа № 583/757/16), від 25 лютого 2019 року (справа № 750/1606/17), від 20 лютого 2019 року (справа № 462/1992/15) та у постанови Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, на які посилаються заявники, не є релевантними, оскільки за обставинами наведених судових рішень набувач спірне майно набув у власність безоплатно, що не встановлено у справі, яка переглядається.

У постановах Верховного Суду від 2 листопада 2020 року (справа № 351/1178/15), від 5 серпня 2019 року (справа № 265/7791/15), від 24 липня 2019 року (справа № 173/1468/16) та від 30 вересня 2020 року (справа № 676/770/18), на які також посилаються заявники, суди встановили, що продавець як особа похилого віку за станом здоров`я потребував стороннього догляду та матеріальної допомоги, довів наявність обставин, що вказують на помилку.

З урахуванням зазначеного доводи заявників щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 2 листопада 2020 року у справі № 351/1178/15, від 5 серпня 2019 року у справі № 265/7791/15, від 24 липня 2019 року у справі № 173/1468/16 та від 30 вересня 2020 року у справі № 676/770/18, касаційний суд вважає безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин та фактичної-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів і заперечень, оцінюючи їх у сукупності.

Постанова Верховного Суду від 26 лютого 2020 року (справа № 308/9184/15), яка була підставою для відкриття касаційного провадження, перевірці не підлягає, оскільки касаційний суд скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, не викладаючи висновок щодо застосування норм права у цій справі.

Разом з цим, необхідно зазначити, що ухвала Верховного Суду від 30 березня 2020 року у справі 686/10251/19, яка також була підставою для відкриття касаційного провадження, перевірці не підлягає, оскільки висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладаються у постановах Верховного Суду.

Доводи стосовно невстановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, ненадання належної оцінки доказам касаційний суд також вважає безпідставними, оскільки такі доводи спростовуються встановленими обставинами справи і змістом оскаржуваних судових рішень, які містять результати оцінки доказів, що подані сторонами.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Наведені заявниками доводи порушення судами норм процесуального права фактично зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК Українисуд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Таких порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов?язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.