522/4382/21 Про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - 15.03.2023 Прийняття

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Форманюк Олена Миколаївна, на постанову Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 20 вересня 1996 року та на підставі договору дарування від 16 грудня 2008 року.

ОСОБА_2 є його батьком та зареєстрований у вказаній квартирі з 25 жовтня 1993 року.

Позивач зазначав, що ОСОБА_1 не проживає у спірній квартирі понад 10 років без поважних причин, не сплачує витрати за комунальні послуги, в утриманні житла участі не бере, його особистих речей в квартирі немає та взагалі квартирою він не цікавиться.

Також позивач вказував, що перешкод у користуванні жилим приміщенням ні позивач, ні члени його сім`ї відповідачеві не чинили.

Разом з тим, відповідачеві на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_2, в якому він проживає.

З 2018 року спірна квартира була передана в оренду ОСОБА_3 .

Позивач звертав увагу, що у зв`язку зі скрутним матеріальним становищем у нього виникла необхідність продати спірну квартиру, але він не має такої можливості через наявність реєстрації відповідача у ній.

Посилаючись на те, що добровільно вирішити спір неможливо, позивач просив визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Приморський районний суд м. Одеси своїм рішенням від 18 листопада 2021 року у задоволенні позову відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт непроживання відповідача в квартирі близько 10 років. Закон пов`язує місце проживання фізичної особи із фактом реєстрації у такому житлі, і оскільки іншого житла відповідач не має, то його втрата буде найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.

Одеський апеляційний суд своєю постановою від 22 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2021 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач в квартирі не проживає, обрав для проживання інше житло, відтак відсутні ознаки фактичного проживання та користування житлом, тобто існування такого тривалого зв`язку з житлом, яке унеможливлювало б задоволення позову. Формальна реєстрація місця проживання ОСОБА_2, який в квартирі фактично не проживає, обмежує права ОСОБА_1, який позбавлений можливості вільно нею розпорядитися, що є невиправданим обмеженням прав власника. Тому позовні вимоги слід задовольнити.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Форманюк О. М., просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), постановах Верховного Суду від 14 липня у справі № 753/11246/17 (провадження № 61-11292св20), від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, від 09 січня 2020 року у справі № 559/8/18 (провадження № 61-7274св19).

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що апеляційний суд помилково зробив висновок, що починаючи з 01 січня 2018 року він у спірній квартирі не проживає без поважних причин, а обрав місцем свого проживання будинок АДРЕСА_2, а отже втратив право користування спірною квартирою. Такий висновок суду, на думку заявника, є неправильним, оскільки доказів того, що він переїхав до вказаного будинку на постійне місце проживання позивач не надав, а належність йому на праві власності цього будинку не є беззаперечним доказом постійного проживання у ньому, до того ж цей будинок є дачним, де реєстрація місця проживання не передбачена.

Крім того, заявник не погоджується з висновками апеляційного суду, який вказав, що відповідач свій будинок АДРЕСА_2 відчужив добровільно вже під час вирішення спору у суді, тому відсутність іншого житла у нього не може бути підставою для відмови у позові. На спростування такого висновку, заявник зазначає, що свій будинок він відчужив 09 квітня 2021 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підставі договору купівлі?продажу, натомість про відкриття провадження у цій справі він дізнався лише 25 травня 2021 року, отримавши ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2021 року з копією позовної заяви та доданими до неї додатками.

Заявник вважає помилковим висновок апеляційного суду, що спробу вселитись він здійснив після виникнення спору, а тому відсутні ознаки фактичного проживання та користування спірним житлом.

Також заявник у касаційній скарзі наводить аргументи відсутності втрати зв`язку зі спірним житлом, зазначаючи, що він постійно мешкав у цій квартирі, здійснив заміну лічильників, самостійно вносить оплату за комунальні послуги, особовий рахунок відкритий на його ім`я, незважаючи на зміну власника спірної квартири. Крім того, він отримує поштову кореспонденцію за адресою спірної квартири, перебуває на обліку у медичному закладі за цією адресою. Водночас, він наголосив, що у справі є докази того, що позивач чинив йому перешкоди у користуванні житлом, зокрема, змінив замки від вхідної двері та встановив сигналізацію.

Крім того, заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме вказує, що справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду (пункт 1 частини першої статті 411 ЦПК України).

Доводи інших учасників справи

У лютому 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що постанова суду апеляційної інстанції є законною і обґрунтованою, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для її скасування відсутні.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд своєю ухвалою від 20 січня 2023 року відкрив касаційне провадження та витребував матеріали справи з Приморського районного суду м. Одеси.

У лютому 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд своєю ухвалою від 27 лютого 2023 року справу призначив до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі свідоцтва про право власності від 20 вересня 1996 року № НОМЕР_1, виданого Одеським морським торгівельним портом на підставі розпорядження від 20 вересня 1996 року № 54 ОСОБА_2, його дружині - ОСОБА_6 та сину ОСОБА_1 у рівних частках кожному належала квартира АДРЕСА_1 .

13 травня 2008 року після смерті ОСОБА_6 . Друга Одеська державна нотаріальна контора на ім`я ОСОБА_2 видала свідоцтво про право на спадщину на 1/3 частини спірної квартири.

16 грудня 2008 року ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Абусовою Г. Р. та зареєстрованого за реєстраційним № 3211.

18 грудня 2008 року право власності на вказані частки квартири були зареєстровані за позивачем, який є єдиним власником квартири.

У спірній квартирі зареєстрованими є ОСОБА_1, ОСОБА_2 з 25 жовтня 1993 року.

Починаючи з 26 вересня 2008 року (свідоцтво про право на спадщину за законом), та на час укладання договору дарування від 16 грудня 2008 року ОСОБА_2 на праві приватної власності належав будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, проте 09 квітня 2021 року під час розгляду справи судом, відчужений останнім на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_7 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частинами першою, другою, п`ятою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) та статтею 150 Житлового кодексу України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, з урахуванням Закону України від 21 квітня 2022 року № 2215-ІХ "Про дерадянізацію законодавства України", скорочено - ЖК України (5464-10) ) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Відповідно до статті 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

За змістом вказаної норми матеріального права при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У позовній заяві ОСОБА_1, посилаючись на статтю 405 ЦК України, фактично просив визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житлом, як члена його сім`ї. Мотиви, що ОСОБА_2 не є членом його сім`ї, у позовній заяві не викладено.

Суди також не встановили, що ОСОБА_2 не є членом сім`ї ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 405 ЦК України суд має встановити причини, через які ОСОБА_2 не проживав у спірній квартирі.

Верховний Суд зазначає, що суд встановлює причини, через які особа не проживає у житлі, як підстави для визнання її такою, що втратила право користування житлом, з урахуванням конкретних життєвих обставин.

Відповідно до цивільного процесуального закону позивач має довести факт відсутності відповідача у жилому приміщенні без поважних причин.

У справі, яка переглядається, встановлено, що позивач ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 та зареєстрований у ньому.

За цією адресою також зареєстрований відповідач ОСОБА_1 (батько позивача).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що його батько ОСОБА_2 майже 10 років не проживає у цій квартирі, а фактично проживає у власному будинку АДРЕСА_2 .

Судом встановлено, що на час подання до суду цього позову (16 березня 2021 року) відповідачеві на праві власності належав будинок за вказаною адресою.

Проте, 09 квітня 2021 року цей будинок відчужений відповідачем на користь ОСОБА_4 (1/2 частини) та ОСОБА_7 (1/2 частини), відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 14 червня 2021 року (а.с. 44), а також копіями відповідних договорів купівлі продажу (а. с.131-137).

Будь-якого іншого нерухомого майна, власником якого є відповідач, судом не встановлено.

Під час перегляду судового рішення суду першої інстанції апеляційний суд встановив протилежні обставини, ніж ті, якими суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи постанову про задоволення позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідач в спірній квартирі не проживає без поважних причин, обрав для проживання інше житло, добровільно відчужив частку в праві власності у цій квартирі, та починаючи з 2008 року не піддавав сумніву дійсність договору дарування, спробу вселитися здійснив після виникнення спору, відтак відсутні ознаки фактичного проживання та користування житлом, тобто існування такого тривалого зв`язку з житлом, яке унеможливлювало б задоволення позову.

Апеляційний суд вважав доведеним факт проживання у спірній квартирі на умовах оренди ОСОБА_3, з 01 січня 2018 року до червня 2021 року, що підтверджується договорами оренди квартири від 01 січня 2018 року, від 01 січня 2019 року, від 01 січня 2020 року, від 01 січня 2021 року, що свідчить про неможливість користування відповідачем спірною квартирою у вказаний період.

Крім того, суд апеляційної інстанції не встановив, що ОСОБА_2 свідомо втратив інтерес до жилого приміщення, що є обов`язковою підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Також апеляційний суд зазначив, що формальна реєстрація місця проживання ОСОБА_2, який в квартирі фактично не проживає, обмежує права ОСОБА_1, який позбавлений можливості вільно нею розпорядитися, що є невиправданим обмеженням прав власника. Доводи про відсунуть іншого житла у ОСОБА_2 підставою відмови в задоволенні позову бути не можуть, оскільки будинок він відчужив добровільно, вже під час вирішення судом спору. Незважаючи на те, що фактично в квартирі ОСОБА_2 не проживає, в квартиру на час вирішення спору не вселився, і його право на проживання оспорюється, він добровільно позбавив себе житла, що за таких обставин не може бути аргументом на користь доводів про об`єктивність причин відсутності іншого житла для проживання.

Суд першої інстанції під час розгляду справи навів мотивовані обґрунтування протилежних висновків, ніж ті, які встановлені апеляційним судом.

Зі змісту оскарженої постанови вбачається, що підтвердження факту непроживання відповідача у спірній квартирі, апеляційний суд ґрунтував виключно на поясненнях свідків, наданих ними у судових засіданнях у суді першої інстанції, яким була надана належна оцінка під час розгляду справи.

У зв`язку з цим, помилковим є твердження суду апеляційної інстанції, що ОСОБА_2 залишив спірну квартиру добровільно, з 01 січня 2018 року він у спірній квартирі не проживає без поважних причин, обравши місцем свого проживання будинок АДРЕСА_2, а отже втратив право користування спірною квартирою.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14?400цс19)).

У рішенні від 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та інші проти Швеції" Європейський суд з прав людини зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд першої інстанції, встановивши обставини справи та надавши оцінку підставам позову, дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_2 не втратив інтерес до спірного житла, а тому не може вважатися таким, що втратив право користування ним.

Разом з тим, суд першої інстанції, заслухавши пояснення свідків, наданих ними у судових засіданнях, та дослідивши надані сторонами докази у їхній сукупності, обґрунтовано зауважив, що судом не встановлено, а позивачем не доведено факту непроживання відповідача у спірній квартирі понад 10 років без поважних причин, а також наявність підстав для визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою. При цьому суд врахував, що задовольнивши позов ОСОБА_1 відповідач залишиться без житла, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.

Звертаючись до суду з цим позовом 16 березня 2021 року, позивач додав до матеріалів справи акт про непроживання особи за місцем реєстрації від 10 березня 2021 року (а. с. 11), яким засвідчено, що за адресою спірної квартири, відповідач, починаючи з 01 січня 2010 року фактично не проживає. Проте суд першої інстанції вказаний акт не взяв до уваги, вказавши, що цей акт не підтверджує непроживання відповідача протягом останніх 10 років, до того ж один із свідків заперечив факт проставлення його підпису. Суд першої інстанції визнав цей доказ непереконливим, адже предметом позову є позбавлення літньої людини права користування спірною квартирою, яка з 1993 року проживає у цій квартирі і вважає цю квартиру єдиним постійним місцем проживання.

Водночас, суд першої інстанції надав належну оцінку доказам, поданим відповідачем, зокрема, квитанціям на оплату комунальних послуг за період до звернення позивача із цим позовом, довідкам з медичного закладу за місцем реєстрації про перебування на диспансерному обліку у зв`язку із тяжкою хворобою, поясненням відповідача щодо необхідності відчуження дачного будинку, яке було вчинене ним до отримання ухвали про відкриття провадження у справі та копії позовної заяви, а також іншим доказам, які оцінені судом першої інстанції у сукупності.

Фактично ініціювання цього спору позивачем свідчить про наявність між сторонами конфліктної ситуації, про що зазначав як позивач у позовній заяві, зокрема, що його батько чинить йому перешкоди у відчуженні спірної квартири, так і відповідач у відзиві на позовну заяву наголошував на неприязних стосунках між ним і сином, що унеможливлює його нормальне проживання у спірній квартирі.

Отже, встановлені судом першої інстанції обставини вказують на недоведеність заявленого ОСОБА_1 позову про втрату ОСОБА_2 права користування спірним житлом, тому обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову у позові.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, позбавлення особи права на житло можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 47/455/17 (провадження № 14-64цс20).

З огляду на викладене, відсутня правова підстава для втрати права користування ОСОБА_2 належним на праві власності ОСОБА_1 житлом. Отже, відсутній критерій законності втручання в право ОСОБА_2 на користування житлом, тому відсутні підстави надавати оцінку легітимності мети втручання у право на житло та необхідності у демократичному суспільстві.

Посилання в касаційній скарзі на незастосування судом апеляційної інстанції норм права без врахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), постановах Верховного Суду від 14 липня у справі № 753/11246/17 (провадження № 61-11292св20), від 09 січня 2020 року у справі № 559/8/18 (провадження № 61-7274св19), від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18 (провадження № 61-1634св19), які враховані судом першої інстанції, є обґрунтованими щодо застосування висновків про доведеність позивачем непроживання відповідача без поважних причин у спірному житловому приміщенні.

Ураховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що позбавлення у цьому конкретному випадку особи права на користування спірним жилим приміщенням призведе до того, що ця особа буде нести непропорційний та надмірний тягар.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції здійснив переоцінку доказів у справі та скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону.

Щодо клопотання ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Форманюк О. М., про вжиття заходів щодо повороту виконання постанови Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року

У березні 2023 року до Верховного Суду засобами електронного зв`язку з накладенням електронного цифрового підпису від ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Форманюк О. М., надійшло клопотання про поворот виконання постанови Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року.

Клопотання мотивоване тим, що 14 лютого 2023 року ОСОБА_2 отримав довідку Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, відповідно до якої 27 грудня 2022 року його знято з місця реєстрації - квартири АДРЕСА_1, тобто до вжиття судом касаційної інстанції заходів щодо зупинення дії постанови Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року (ухвала Верховного Суду від 20 січня 2023 року).

Заявник у клопотанні зазначає, що у разі, якщо колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду дійде висновку щодо задоволення касаційної скарги відповідно до вимог статті 413 ЦПК України і знайде підстави для скасування постанови апеляційної інстанції повністю із залишенням в силі судового рішення першої інстанції, є необхідність клопотати перед судом про вжиття заходів щодо застосування підпункту "г" частини 3 частини першої статті 416 ЦПК України стосовно повороту виконання у разі скасування рішень судів за наявності відповідної заяви та підстав.

Вказане клопотання не підлягає задоволенню.

Як вбачається з матеріалів касаційного провадження, заявник звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року 10 січня 2023 року.

Верховний Суд своєю ухвалою від 20 січня 2023 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою ОСОБА_2 та зупинив дію постанови апеляційного суду.

Відповідно до підпункту "г" пункту 4 часини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням повороту виконання у разі скасування рішень судів за наявності відповідної заяви та підстав.

Частиною першою, п`ятою статті 444 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення (визнавши його нечинним), він: 1) закриває провадження у справі; 2) залишає позов без розгляду; 3) відмовляє в позові повністю; 4) задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі. Питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони.

Отже питання про поворот виконання судового рішення вирішується судом касаційної інстанції лише за наявності підстав, передбачених частиною першою статті 444 ЦПК України.

У справі, що переглядається, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги заявника, та як наслідок скасування постанови апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, що не є підставою для вирішення судом касаційної інстанції питання про поворот виконання судового рішення.

Незважаючи на те, що заявник надав суду докази виконання судового рішення, яке скасоване судом касаційної інстанції, Верховний Суд позбавлений можливості вирішити це питання.

Разом з цим, заявник не позбавлений права звернутись у встановленому законом порядку до суду першої інстанції, судове рішення якого залишається в силі, з відповідною заявою для вирішення питання про поворот виконання судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Статтею 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права та на підставі повно, всебічно з`ясованих обставин справи, а тому це рішення відповідно до статті 413 ЦПК України у вказаній частині необхідно залишити в силі, а постанову апеляційного суду - скасувати.

Щодо розподілу судових витрат

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України).

Згідно із підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Згідно з положенням пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України у разі відмови в позові судові витрати покладаються на позивача.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Позивачем під час звернення до суду з позовом сплачений судовий збір в розмірі 908,00 грн (позовна вимога немайнового характеру).

Виходячи з того, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, а постанова апеляційного суду - скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, яким у позові ОСОБА_1 відмовлено, отже, судовий збір, сплачений відповідачем за перегляд справи у суді касаційної інстанції підлягає стягненню з позивача в розмірі 1 816 грн (за одну позовну вимоги немайнового характеру (908 грн х 200%)).