490/2667/16-ц Про усунення перешкод шляхом позбавлення права користування нежитловими приміщеннями, зобов`язання звільнити нежитлові приміщення та скасування реєстрації місця проживання - 15.03.2023 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Акціонерного товариства "Укртелеком" на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 грудня 2021 року у складі судді Шолох Л. М. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року у складі колегії суддів: Ямкової О. О., Локтіонової О. В., Колосовського С. Ю.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Укртелеком" (далі - ПАТ "Укртелеком", товариство), правонаступником якого є Акціонерне товариство"Укртелеком" (далі - АТ "Укртелеком"), звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області, про усунення перешкод шляхом позбавлення права користування нежитловим приміщенням,зобов`язання звільнити нежитлові приміщення та скасувати реєстрацію місця проживання.

Позов мотивовано тим, що з 25 березня 2002 року ПАТ "Укртелеком" є власником нежитлової будівлі, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Під час приймання-передачі правовстановлюючих документів на об`єкти нерухомого майна від філії "Дирекція первинної мережі ПАТ "Укртелеком" до Миколаївської філії ПАТ "Укртелеком" на підставі акта від 20 лютого 2015 року було виявлено, що в квартирах АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3, мешкають відповідачі, які там незаконно зареєстровані.

Позивач вказує, що підстави законності проживання у нежитловому приміщенні відповідачами не підтверджено, внаслідок чого вони в них вселилися та проживають там самовільно, без згоди власника. Такі дії відповідачів порушують права та законні інтереси товариства на вільне користування належним йому на праві власності майном.

Оскільки відповідачі без достатніх правових підстав зайняли вищевказані нежитлові приміщення, без дотримання вимог закону здійснили реєстрацію місця свого проживання у нежитловій будівлі та на вимогу власника не звільняють квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 у добровільному порядку, позивач просив суд:

- усунути йому перешкоди в користуванні власністю, шляхом позбавлення відповідачів права користування нежитловим приміщенням, за адресою: АДРЕСА_1, яке належить товариству;

- зобов`язати відповідачів звільнити зазначені приміщення та скасувати їх реєстрацію місця проживання.

28 листопада 2017 року ПАТ "Укртелеком" надав уточнену позовну заяву, де також просив визнати реєстрацію місця проживання відповідачів без достатньої підстави.

Ухвалами Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 лютого та 29 квітня 2021 року до участі у справі в якості третіх осіб залучені Орган опіки та піклування виконкому Миколаївської міської ради та Служба у справах дітей Адміністрації Центрального району м. Миколаєва, проведена заміна Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області на виконавчий комітет Миколаївської міської ради.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 грудня 2021 року у задоволенні позову АТ "Укртелеком" відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено обґрунтованість позовних вимог, за наявністю суперечливих даних стосовно статусу спірних приміщень, які використовуються відповідачами як єдине житло.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, АТ "Укртелеком" подало апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року апеляційну скаргу АТ "Укртелеком" залишено без задоволення, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 грудня 2021 рокузалишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

08 вересня 2022 року на адресу Верховного Суду через засоби поштового зв`язку надійшла касаційна скарга АТ "Укртелеком" на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 грудня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року

В касаційній скарзі заявник просивсуд скасувати оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

25 жовтня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2023 рокусправу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради депутатів трудящих № 932 від 18 травня 1954 року вирішено під будівництво жилого будинку для І району Технічної експлуатації кабельної телефонно-телеграфної лінії № 2 відвести земельну ділянку орієнтованою площею 0,1-0,15 га за адресою: АДРЕСА_5 .

13 липня 1957 року рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради депутатів трудящих затверджено акт держприйомки 4-х квартирного збірно-щитового жилого будинку, загальною площею 84 кв.м. по АДРЕСА_5 для працівників І району Кабельного магістрального зв`язку, зі складанням відповідної технічної документації на жилий будинок.

До лютого 1998 року за паспортизацією технічної документації Технічного вузла міжміських зв`язків і телебачення № НОМЕР_1 міститься вказівка на закріплення за підприємством жилого будинку з прибудовою по АДРЕСА_5 для служб кабельної ділянки.

Надалі рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 21 березня 2002 року № 198 оформлено право власності на цілісний майновий комплекс, розташований по АДРЕСА_1, за ВАТ "Укртелеком" в оперативному управлінні Центру первинної мережі № 10.

Зі змісту цього рішення слідує, що рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради депутатів трудящих першому району технічної експлуатації кабельної телефонно-телеграфної лінії № 2 (в подальшому - кабельна дільниця № 16) відведена земельна ділянка по АДРЕСА_6 (нова адреса: АДРЕСА_1 ) для будівництва житлового будинку. На земельній ділянці побудовані будівлі за літ. А загальною площею 176,5 кв.м, житловою площею 42,5 кв.м, літня кухня літ. Б, гараж літ. З, навіс з підвалом літ. Е, огорожі та споруди.

На підставі вказаного рішення позивачу видано дублікат свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення, відповідно до якого об`єкт, що розташований по АДРЕСА_1, дійсно належить ВАТ "Укртелеком" в оперативному управлінні Центру первинної мережі № 10 на праві колективної власності.

Відповідно до інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22 липня 2015 року ПАТ "Укртелеком" на праві колективної власності належить нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 . Зазначене майно складається з нежитлового будинку літ. А-І, загальною площею 176,5 кв.м, літня кухня-сарай літ Б-І, навіс з погрібом Е-І, гаражі літ З-І, сарай літ. И-І, вбиральня літ. К-І, огорожі № 4-7, покриття № 1.

Із копії технічного паспорта на квартиру АДРЕСА_7, що виконаний ТОВ "Міжрегіональний сервіс-центр технічної інвентаризації", вбачається, що ця квартира є квартирою посімейного, спільного заселення на 1-му поверсі одноповерхового будинку та складається із 3 кімнат житловою площею 30,00 кв.м, у тому числі 1-а кімната 8,5 кв.м, 2-а кімната 12,1 кв.м, 3-я кімната 9,4 кв.м. Загальна площа квартири 34,8 кв.м, висота приміщення 2,67 м. У примітках зазначено, що у користуванні знаходиться літня кухня площею 31, 5 кв.м, вбиральня площею 3,6 кв.м, сарай площею 32,2 кв.м.

Крім того, встановлено, що колишнім членам сім`ї відповідачів у зв`язку з перебуванням їх у трудових відносинах з підприємством надані жилі приміщення у спірному будинку, а саме: у 1965 році вітчиму відповідачки ОСОБА_1 - ОСОБА_6, у 1975 році батьку відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_7 .

Встановлено, що у спірному приміщенні в якості членів сім`ї наймачів зареєстровані: ОСОБА_1 - з 03 лютого 1994 року, ОСОБА_2 - з 27 липня 1998 року, ОСОБА_3 - з 10 січня 2014 року; ОСОБА_8 - з 10 січня 2014 року, ОСОБА_5 - з 19 червня 1975 року.

З цього часу вказані особи є зареєстрованими у спірних приміщеннях та користуються ними як єдиним житлом, що є у їхньому користуванні.

При цьому, відповідачі уклали договори на отримання ними комунальних послуг, сплачують їх споживання на користь відповідних підприємств.

Факт проживання відповідачів за адресою: АДРЕСА_1, підтверджується також актами комісії у складі працівників Миколаївської філії ПАТ "Укртелеком" та старшого лейтенанта поліції Левченко Е. М. від 17 грудня 2015 року та від 11 січня 2016 року.

Відповідно до висновку виконавчого комітету Миколаївської міської ради як органу опіки та піклування визнано недоцільним виселення та зняття з реєстрації малолітнього ОСОБА_3, 2014 року народження, із квартири АДРЕСА_7 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

За змістом статті 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Кожному гарантується недоторканність житла (стаття 30 Конституції України).

Позивач у своєму позові просив суд усунути йому перешкоди в користуванні власністю, шляхом позбавлення відповідачів права користування спірним приміщенням, зобов`язати відповідачів звільнити зазначені приміщення, визнати реєстрацію місця проживання відповідачів без достатньої підстави та скасувати їх реєстрацію місця проживання.

Таким чином, позивачем фактично ставиться питання про позбавлення відповідачів права користування спірним приміщенням та їх виселення.

Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України (5464-10) ) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

У частині третій статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Судами встановлено, що колишнім членам сім`ї відповідачів у зв`язку з перебуванням їх у трудових відносинах з підприємством були надані жилі приміщення у спірному будинку, а саме: у 1965 році вітчиму відповідачки ОСОБА_1 ОСОБА_6, у 1975 році батьку відповідачки ОСОБА_2 ОСОБА_7 .

Встановлено, що у спірному приміщенні в якості членів в якості сім`ї наймачів зареєстровані: ОСОБА_1 - з 03 лютого 1994 року, ОСОБА_2 - з 27 липня 1998 року, ОСОБА_3 - з 10 січня 2014 року; ОСОБА_8 - з 10 січня 2014 року, ОСОБА_5 - з 19 червня 1975 року.

З цього часу зазначені особи є зареєстрованими у спірних приміщеннях та користуються ними, як єдиним житлом, що є у їхньому користуванні, укладають договори на отримання ними комунальних послуг, сплачують їх споживання на користь відповідних підприємств.

За змістом статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи.

Стаття 8 Конвенції закріплює право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" ЄСПЛ визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 30856/03) також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Доказів того, що відповідачі мають інше житло, матеріали справи не містять.

Враховуючи вищевикладене, обґрунтовано прийнявши до уваги що при позбавленні відповідачів права на житло не буде дотримано "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову АТ "Укртелеком".

Посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги її висновків не спростовують, на її законність не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно пункту першого частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.