201/187/21 Про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення - 08.03.2023 Прийняття

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що 03 вересня 2015 року він уклав з ОСОБА_5 оформлений розпискою договір позики, на підставі якого передав у борг останньому 582 464,00 доларів США. Дружина позичальника ОСОБА_3 на зворотному боці розписки надала письмову згоду чоловікові на отримання позики і на передачу в заставу всього спільного рухомого та нерухомого майна подружжя у якості забезпечення виконання зобов`язання з повернення позики.

Оскільки позику у визначені договором строки повернуто не було, то він у жовтні 2016 року звернувся із позовом до суду про стягнення заборгованості.

Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області

від 03 серпня 2018 року у справі № 187/998/16-ц, залишеним без змін поставною Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року та постановою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково та стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на його користь заборгованість за договором позики

від 03 вересня 2015 року у загальному розмірі 576 641,31 доларів США.

Під час розгляду справи № 187/998/16-ц ухвалою суду від 13 червня 2018 року до участі у справі співвідповідачем залучено дружину позичальника

Як з`ясувалося пізніше з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно, наступного дня після винесення ухвали про залучення ОСОБА_3 до участі у справі співвідповідачем, а саме 14 червня 2018 року ОСОБА_3 уклала договір дарування № 456, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Біндюгіною М. О., яким подарувала належне їй на праві власності нежитлове приміщення, реєстраційний номер 1576945712101, загальною площею 443,3 кв. м у житловому будинку літ. А-10 за адресою: АДРЕСА_1 (цокольний поверх 1-3, 1 поверх 4-42 І-ІІ, а4 - у загальному користуванні ганок) своїй матері ОСОБА_4 .

Посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові

від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, позивач вважав, що правочин дарування учинений боржником ОСОБА_3 у період настання у неї зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого вона перестає бути платоспроможною, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. ОСОБА_1, як кредитор ОСОБА_3 за зобов`язаннями ОСОБА_5, строк виконання якого настав 15 жовтня 2016 року і безспірність якого визнано остаточним рішенням, вважав, що договір дарування є фраудаторним правочином, спрямованим на штучне виведення майна боржника та уникнення звернення на нього стягнення. Тому підлягає визнанню недійсним, як фіктивний правочин.

Враховуючи зазначене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір дарування № 456 від 14 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня 2022 року у складі судді Наумової О. С. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування № 456 від 14 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Біндюгіною М. О., зареєстрований у реєстрі за № 456, стосовно нежитлового приміщення, реєстраційний номер 1576945712101, загальною площею 443,3 кв. м, у житловому будинку літера А-10 за адресою: АДРЕСА_1, приміщення № 100 (цокольний поверх 1-3, 1 поверх 4-42 І-ІІ, а4 - у загальному користуванні ганок).

Відповідно до частини першої статті 155 ЦПК України зустрічне забезпечення, застосоване ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська

від 01 березня 2021 року, шляхом внесення ОСОБА_1 на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі 15 000,00 грн за реквізитами: Одержувач ТУ ДСА в ГУ ДКСУ, ЄДРПОУ 26239738, р/р НОМЕР_1, банк: Державна казначейська служба України, м. Київ, згідно з чеком АТ "Укрпошта" ВПЗ 51939 від 04 березня

2021 року, скасовано після набрання законної сили рішенням суду.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що беручи до уваги момент укладення договору - одразу наступного дня після залучення ОСОБА_3 до справи як солідарного боржника за позикою, укладення його у день постановлення ухвали про забезпечення позову шляхом арешту спірного приміщення, контрагента, з яким боржник ОСОБА_3 вчинила оспорюваний договір (її мати), безоплатність договору, суд дійшов висновку, що оспорюваний договір дарування дійсно учинений на шкоду кредиторові ОСОБА_1 і є безоплатним фраудаторним договором.

Суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_3 діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчужила належне їй майно за безоплатним правочином з метою уникнення звернення стягнення кредитором на її майно, як боржника.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня

2022 року скасовано.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Біндюгіна М. О. про визнання правочину недійсним відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що, виходячи з позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня

2020 року у справі №638/18231/15-ц, суд першої інстанції не встановив чи були кошти отримані за борговою розпискою використані в інтересах сім`ї та на її потреби. Таким чином, з урахуванням змісту боргової розписки, яка містить відомості про те, що ОСОБА_3 не заперечувала проти отримання її чоловіком у борг коштів та забезпечення боргового зобов`язання чоловіка за рахунок саме спільного сумісного майна подружжя, та відсутність достовірних відомостей, що отримані у борг кошти були використані в інтересах сім`ї та на її потреби, суд апеляційної інстанції вважав, що висновок суду першої інстанції про те, що спірний договір було укладено саме для уникнення відповідальності за борговим зобов`язанням, що є підставою для визнання правочину недійсним, є помилковим.

Крім того, колегія суддів апеляційної інстанції виходила із того та вважала, що на час укладання спірного правочину ОСОБА_3 хоча й була залучена до участі у справі про стягнення заборгованості з її чоловіка як співвідповідача, але солідарним боржником ОСОБА_1 не була.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У вересні 2022 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі

№ 369/11268/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17,

від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, від 13 квітня 2022 року у справі № 757/62043/18-ц, та не дослідив зібрані у справі докази (пункти 1 та 4 частини другої

статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що фраудаторний характер договору дарування є очевидним, адже жодної реальної мети у раптовому даруванні матері-пенсіонерці, що проживає в с. Курилівка, нежитловаго приміщення площею 443,3 кв. м у м. Дніпро, наступного дня після винесення ухвали про залучення ОСОБА_3 до участі у справі співвідповідачем не було, натомість, єдиною метою цього дарування було фіктивне виведення майна з-під можливого накладення арешту в рамках забезпечення позову у справі

№ 187/998/16-ц та з-під подальшого звернення стягнення на нього.

Крім того, розписка не містить посилань на те, що кошти отримує

ОСОБА_5 не в інтересах сім`ї, а для особистих потреб чи підприємницької діяльності ОСОБА_3, так само дала письмову згоду на отримання позики, так само не заперечувала проти її отримання своїм чоловіком, будь-яких доказів на підтвердження того, що ці кошти було використано не в інтересах сім`ї, матеріали справи не містять.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 17 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У жовтні 2022 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року справу № 201/187/21 призначено до розгляду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_2, у якому вона просила зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

03 вересня 2015 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_5 укладений оформлений розпискою договір позики, на підставі якого ОСОБА_1 передав у борг ОСОБА_5 582 464,00 доларів США. На зворотному боці розписки дружина позичальника ОСОБА_3 надала письмову згоду чоловіку на отримання позики, також підтвердила згоду на передання в заставу у якості забезпечення повернення коштів всього майна, яке перебуває у спільній сумісній власності з чоловіком (а. с. 8, т. 1).

ОСОБА_1 у жовтні 2016 року звернувся до суду із позовом про стягнення боргу.

З Єдиного державного реєстру судових рішень судом перевірено, що рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області

від 03 серпня 2018 року у справі № 187/998/16-ц стягнуто солідарно з

ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 03 вересня 2015 року у загальному розмірі

576 641,31 доларів США, що згідно із офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 12 червня 2018 року еквівалентно

15 045 321,41 грн, що включає: основну суму боргу у розмірі

382 464,00 доларів США, що згідно із офіційним курсом Національного банку України станом на 12 червня 2018 року еквівалентно 9 978 982,96 грн; проценти за користування позикою у розмірі 175 196,94 доларів США, що згідно із офіційним курсом НБУ станом на 12 червня 2018 року еквівалентно 4 571 115,92 грн; три проценти річних у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання у розмірі 18 980,37 доларів США, що згідно із офіційним курсом НБУ станом на 12 червня 2018 року еквівалентно

495 222,52 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та визнання грошового зобов`язання припиненим та зустрічної позовної заяви ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання зобов`язання припиненим - відмовлено у повному обсязі.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області

від 03 серпня 2018 року скасоване лише в частині солідарного стягнення судових витрат та ухвалено в цій частині нове рішення про стягнення судового збору з кожного із відповідачів. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 03 серпня

2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня

2020 року залишено без змін (а. с. 9 - 25, т. 1).

Під час розгляду справи судом першої інстанції у справі № 187/998/16-ц ухвалою суду від 13 червня 2018 року залучено до участі у справі за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики, співвідповідача - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Прийнято до розгляду заяву, подану представником позивача

про збільшення позовних вимог за первісним позовом та про зміну предмету первісного позову від 12 червня 2018 року. Указана ухвала постановлена за участю представника позивача ОСОБА_6 і представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_7 (а. с. 31-35, т. 1).

Судом з Єдиного державного реєстру судових рішень установлено, що ухвалою Петриківського районного суду Дніпропетровської області

від 14 червня 2018 року (тобто наступного дня після залучення ОСОБА_3 співвідповідачем) за заявою представника ОСОБА_1 вжито заходи забезпечення позову до вирішення спору по суті шляхом накладення арешту на спірне нежитлове приміщення, реєстраційний номер майна: 20483473, дата внесення запису: 08 квітня 2009 року, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, згідно із відомостей з Реєстру прав власності на нерухоме майно, технічний опис майна: в житловому будинку літ. А-10 нежитлове приміщення 100, загальною площею: 443,30 кв. м.

Відповідно до копії журналу підготовчого судового засідання за 13 червня 2018 року, розгляд справи відбувався, серед іншого, за участю представників ОСОБА_5 - ОСОБА_7 і ОСОБА_8 (а. с. 9-18, т. 3).

Листом від 18 червня 2018 року ОСОБА_5 і його представнику

ОСОБА_7 направлено копію вказаної ухвали (а. с. 19, т. 3).

Як вказує представник відповідачки ОСОБА_3, про залучення її співвідповідачем у цій справі їй стало відомо лише 07 липня 2018 року.

12 липня 2018 року ОСОБА_3 сплатила судовий збір і 13 липня 2018 року звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання зобов`язання припиненим (а. с. 24, 25, т. 3).

14 червня 2018 року (тобто наступного дня після винесення ухвали

від 13 червня 2018 року про залучення ОСОБА_3 до участі у справі співвідповідачем), ОСОБА_3 укладено договір дарування № 456, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Біндюгіною М. О., за яким вона передала у дар ОСОБА_4 належний їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 25 лютого

2009 року, об`єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення, реєстраційний номер 1576945712101, загальною площею 443,3 кв. м у житловому будинку літ. А-10 за адресою: АДРЕСА_1, приміщення № 100 (цокольний поверх 1-3, 1 поверх 4-42 І-ІІ, а4 - у загальному користуванні ганок) (а. с. 74, т. 1).

Та обставина, що ОСОБА_4 є матір`ю ОСОБА_3 учасниками справи не заперечується.

На виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Селезньова М. О. перебуває виконавче провадження № 63814711 з виконання рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області у справі № 187/998/16-ц (виконавчий лист виданий 09 квітня

2020 року). Постановою приватного виконавця від 16 грудня 2020 року призначено суб`єкта оціночної діяльності (а. с. 93-97, т. 1).

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із частиною першою та другою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя

статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України (254к/96-ВР) , за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).

Згідно із статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі, вироку).

Договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) є недійсними.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 зроблено висновки про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

У постанові Верховний Суд від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21) вказано, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили".

У постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 суд касаційної інстанції вказав, що правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин з третьою особою якому боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

У постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі

№ 910/7547/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18,

від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16 від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 зроблений висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відчужуючи спірне майно, ОСОБА_3 була обізнана про судове провадження щодо стягнення з її чоловіка та з неї заборгованості, а отже могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення, шляхом звернення стягнення на майно. Про фіктивність оспорюваного договору дарування та відсутність наміру у відповідачів створити правові наслідки, обумовлені цим договором, свідчить те, що

ОСОБА_3 користується спірним приміщенням і після дарування його матері, оскільки вона орендує це ж приміщення, при цьому матір ОСОБА_3 - ОСОБА_4 зареєструвалась як фізична особа-підприємець лише 01 вересня 2020 року, тоді як отримала зазначене приміщення у дар

14 червня 2018 року. Суд обґрунтовано вважав, що оспорюваний договір дарування є фіктивним, оскільки дії сторін під час його укладання були направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а з метою приховання цього майна від виконання за його рахунок грошового зобов`язання.

У справі, що переглядається суди встановили, що оспорювані договори дарування укладено між близькими родичами та є безоплатними; суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди); а також правильно врахував, що дарувальник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї матері, маючи грошові зобов`язання перед позивачем-кредитором, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки оспорюваний договір дарування направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника; встановлені судами обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним, тобто вчиненими на шкоду кредитору.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку про відмову у задоволенні позову через відсутність достовірних відомостей, що отримані у борг кошти були використані в інтересах сім`ї та на її потреби. Вказані обставини спростовуються судовим рішенням про стягнення солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики від 03 вересня 2015 року у загальному розмірі 576 641,31 доларів США (справа № 187/998/16-ц).