199/2943/20 Про визнання недійсним договору іпотеки, скасування записів про державну реєстрацію права власності та повернення земельної ділянки у власність територіальної громади міста - 08.03.2023 Прийняття

"ГАЗОК О", треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Деллалов А. О., Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання недійсним договору іпотеки, скасування записів про державну реєстрацію права власності та повернення земельної ділянки у власність територіальної громади м. Дніпра.

Позовні вимоги мотивовано тим, що земельна ділянка, на якій розташовано нерухоме майно, а саме: автозаправна станція по

АДРЕСА_1, належить територіальній громаді міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності.

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, 19 жовтня 2019 року на підставі Декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 18 червня 2011 року, ДП 1211002746 та Дозволу на виконання будівельних робіт від 11 вересня 2010 року № 521/2010-04, які були видані Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області, до Державного реєстру прав власності на нерухоме майно приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О. було внесено запис про право власності

ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна, а саме: автозаправну станцію, загальною площею 9,9 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, номер запису про право власності: 34489035, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1943426612101.

Позивач указував, що 25 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 та ТОВ "ГАЗОК О" було укладено іпотечний договір. Відповідно до Інформаційної довідки,

02 грудня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О. зареєстровано обтяження нерухомого майна, реєстровий № 405, на підставі іпотечного договору від 25 жовтня

2019 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "ГАЗОК О", вид обтяження: заборона на нерухоме майно, реєстраційний номер обтяження 33860634.

02 грудня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис № 34489035 про право власності

ТОВ "ГАЗОК О" на зазначений об`єкт нерухомого майна, як підставу виникнення права власності вказано договір іпотеки від 25 жовтня 2019 року № 469, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1943426612101.

За даними Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції України у Дніпропетровській області, що викладені у листі від 08 квітня 2020 року

№ 3/44, згідно з Єдиним реєстром документів, які дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, станом на час надання відповіді, відсутня інформація щодо реєстрації Декларації про готовність об`єкта до експлуатації № ДП 1211002746 від 18 червня 2011 року.

Тобто, оскільки документ, який би встановлював належність ОСОБА_1 на праві власності вказаного нерухомого майна відсутній, а отже, і право власності у нього не виникло, а тому він не мав права розпоряджатися зазначеним нерухомим майном.

Позивач вказував, що власником земельної ділянки, на якій розташоване спірне нерухоме майно, є територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, саме тому договором іпотеки від 25 жовтня

2019 року № 406, укладений між відповідачами, порушується права та інтереси територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради, суперечить вимогам чинного законодавства і підлягає визнанню недійсними.

Ураховуючи викладене, Дніпровська міська рада, з урахуванням заяви про зміну позову, просила суд:

-визнати недійсним договір іпотеки від 25 жовтня 2019 № 406, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "ГАЗОК О", виданий приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О.,

- припинити право власності на нерухоме майно - автозаправну станцію,

яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

- скасувати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме: державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1, номер запису про право власності 33799944 від 19 жовтня 2019, внесений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О.; державну реєстрацію права власності за ТОВ "ГАЗОК О", номер запису про право власності 34489035 від 02 грудня 2019, внесений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О.; державну реєстрацію договору іпотеки від 25 жовтня 2019 року № 404, виданий приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А .О., номер запису про іпотеку 33860610; державну реєстрацію обтяжень, а саме договору іпотеки від 25 жовтня 2019 року № 404, виданий приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О., номер запису про обтяження 33860634.

Позивач також просив зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення самочинно побудованого

нерухомого майна (автозаправна станція).

У грудні 2020 року ТОВ "ГАЗОК О" звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, Дніпровської міської ради, треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Деллалов А. О., Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання договору іпотеки дійсним та визнання ТОВ "ГАЗОК О" добросовісним набувачем нерухомого майна.

В обґрунтування позовних вимог зазначало, що усі передбачені законом вимоги під час укладання і посвідчення іпотечного договору від 25 жовтня 2019 року з ОСОБА_1 було виконано. Що стосується документів, які дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту автозаправної станції

по АДРЕСА_1, то порядок ведення єдиного реєстру отриманих повідомлень про початок виконання підготовчих і будівельних робіт, зареєстрованих декларацій про початок виконання підготовчих і будівельних робіт, виданих дозволів на виконання будівельних робіт, зареєстрованих декларацій про готовність об`єкта до експлуатації та виданих сертифікатів, відмов у реєстрації таких декларацій й у видачі таких дозволів і сертифікатів, який був затверджений наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 24 червня 2011 року № 92 (z0885-11) , набрав чинності 05 серпня 2011 року. При цьому, дозвільна документація для будівництва автозаправної станції за адресою: АДРЕСА_1 (дозвіл на виконання будівельних робіт

від 11 вересня 2010 року № 521/2010-04) була видана інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області 11 вересня 2010 року, тобто до набрання чинності вказаним Порядком.

Вказувало, що станом на час видачі дозволу на виконання будівельних робіт від 11 вересня 2010 року № 521/2010-04 Єдиного реєстру отриманих повідомлень про початок виконання підготовчих і будівельних робіт, зареєстрованих декларацій про початок виконання підготовчих і будівельних робіт, виданих дозволів на виконання будівельних робіт, зареєстрованих декларацій про готовність об`єкта до експлуатації та виданих сертифікатів, відмов у реєстрації таких декларацій та у видачі таких дозволів і сертифікатів ще не існувало.

Споруди (об`єкти), розташовані за адресою: АДРЕСА_1, були збудовані ще у 2011 році, є нерухомим майном, що підтверджується технічним паспортом по інвентарній справі № 23313 від 08 квітня 2013 року, виготовленим ТОВ "Концепт К" на споруди (об`єкти), розташовані за вказаною адресою.

Товариство зазначало, що рішення про реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 було прийнято на підставі належних документів, право власності на вказане нерухоме майно виникло і було зареєстровано за ОСОБА_1 законно.

Що стосується земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, то ТОВ "ГАЗОК О" зверталося до міського голови Дніпровської міської ради з клопотанням про надання дозволу на розроблення проектів відведення земельних ділянок, зокрема, по об`єкту за адресою:

АДРЕСА_1 з клопотанням від 21 січня 2020 року № вх. 36/295, проте до теперішнього часу відповіді не отримано.

Ураховуючи викладене, ТОВ "ГАЗОК О" просило суд:

- визнати дійсним іпотечний договір, укладений 25 жовтня 2019 року між

ТОВ "ГАЗОК О" як Іпотекодержателем та ОСОБА_1 як Іпотекодавцем, який був посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О. та зареєстрований в реєстрі за № 404;

- визнати ТОВ "ГАЗОК О" добросовісним набувачем об`єкту нерухомого майна (автозаправної станції), яке розташоване за адресою:

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська

від 24 лютого 2021 року прийнято до спільного розгляду з первісним позовом Дніпровської міської ради, зустрічну позовну заяву ТОВ "ГАЗОК О", та об`єднано їх в одне провадження.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська

від 08 червня 2022 року у задоволенні первісного позову Дніпровської

міської ради відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ТОВ "ГАЗОК О"відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Скасовано заходи забезпечення позову, накладені ухвалою

Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 травня 2020 року.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 рокуапеляційну скаргу Дніпровської міської ради залишено без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська

від 08 червня 2022 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що Дніпровською міською радою не зазначено підстави, за наявності яких має бути припинено право власності на об`єкт нерухомого майна - автозаправну станцію й такі обставини не встановлені судом. При цьому, вказали, що зобов`язання ТОВ "ГАЗОК О" в примусовому порядку звільнити земельну ділянку та передати її в натурі Дніпровській міській раді фактично означає знесення належного підприємству на праві власності майна, що є порушенням його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України, статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) .

Суди вказали, що в матеріалах справи відсутні відповідні докази, у чому саме полягає суспільний інтерес, який би виправдовував як заходи позбавлення права власності ТОВ "ГАЗОК О", так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості. Дніпровська міська рада не надала доказів притягнення винних осіб до відповідальності за самовільне будівництво ОСОБА_1 об`єкта на вказаній земельній ділянці, а його знесення є крайнім заходом, яке не може бути застосовано без відповідної компенсації, пославшись при цьому на правову позицію Верховного Суду України.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, районний суд виходив з того, що суду не було надано доказів на підтвердження нікчемності договору іпотеки від 25 жовтня 2019 року, а тому цей правочин є правомірним і без рішення суду.

В апеляційному порядку оскаржувалося рішення суду лише в частині відмови в задоволенні первісного позову Дніпровської міської ради.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2022 року Дніпровська міська рада звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 червня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позову Дніпровської міської ради скасувати й ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким їх позов задовольнити.

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 08 грудня 2022 року касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишено без руху, запропоновано заявникові звернутися до суду касаційної інстанції із заявою про поновлення строку на касаційне оскарження, сплатити судовий збір за подання касаційної скарги та надати документ, що підтверджує його сплату, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону. Зазначено строк виконання ухвали,

а також попереджено про наслідки її невиконання.

У наданий судом строк Дніпровська міська рада надіслала матеріали на усунення недоліків касаційної скарги, а саме надала докази сплати судового збору та клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2022 року клопотання Дніпровської міської ради про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень задоволено, поновлено цей строк, відкрито касаційне провадження

в указаній справі, витребувано цивільну справу № 199/2943/20 із

Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргута надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У січні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга Дніпровської міської ради мотивована тим, що суди належним чином не дослідили додані до позовної заяви докази, не врахували у подібних правовідносинах правові висновки Верховного Суду, викладених

у постановах: від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17 (провадження

№ 61-20491 св 19), від 24 березня 2021 року у справі № 200/2192/18 (провадження № 61-19765 св 19) від 22 лютого 2022 року у справі

№ 203/5561/16-ц(провадження № 61-14898 св 21).

Вказує, що суди не врахували те, що спірне нерухоме майно було побудоване на земельній ділянці, не відведеній для вказаної мети, за відсутності декларації про початок будівельних робіт та декларації про готовність об`єкту до експлуатації, а також те, що спірне нерухоме майно не було в установленому законом порядку введено в експлуатацію, тому відсутні правові підстави вважати, що ОСОБА_1 набув право власності на спірне нерухоме майно.Так як спірний об`єкт нерухомого майна є об`єктом самочинного будівництва, ОСОБА_1 у силу закону не набув права власності на нього, та у останнього були відсутні правові підстави для розпорядження даним об`єктом, оскільки право розпоряджатись майном є складовою частиною права власності, а тому відсутні правові підстави вважати, що

ТОВ "ГАЗОК О" набуло право власності на спірне нерухоме майно шляхом укладення договору іпотеки.

Відзиви на касаційну скаргу від учасників справи до суду не надходили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Земельна ділянка, на якій розташовано нерухоме майно - автозаправна станція по АДРЕСА_1, належить територіальній громаді міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності.

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 19 жовтня 2019 року на підставі Декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 18 червня 2011 року, № ДП1211002746 та Дозволу на виконання будівельних робіт від 11 вересня 2010 року № 521/2010-04, які були видані Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області, до Державного реєстру прав власності на нерухоме майно приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О., було внесено запис про право власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна, а саме: автозаправну станцію, загальною

площею 9,9 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 номер запису про право власності: 33799944, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1943426612101.

25 жовтня 2019 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О. зареєстровано договір іпотеки, серія та номер: 404, укладеним 25 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 та ТОВ "ГАЗОК О". Предметом іпотечного договору є нерухоме майно: автозаправна станція, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, до Державного реєстру Іпотек було внесено запис про іпотеку за № 33860610.

На підставі інформації з Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області на запит від 25 лютого 2020 року Департаменту правового забезпечення Дніпровської міської ради за даними Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції України у Дніпропетровській області, що викладені у листі від 20 березня 2020 року

№ 1004-1.14/731, згідно з Єдиним реєстром документів, які дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, станом на час надання відповіді, відсутня інформація щодо реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації № ДП 1211002746 від 18 червня 2011 року, від 09 серпня 2011 року, а також відповідно до пошуку серед матеріалів архівних справ Інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області відсутня інформація щодо видачі дозволу на виконання будівельних робіт за адресою:

З відповіді від 02 березня 2020 року Головного архітектурно планувального управління Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради (вих. № 3/15-124) про присвоєння адреси встановлено, що відповідно до даних містобудівного кадастру та Адресного плану міста офіційно адреса -

АДРЕСА_1 жодному об`єкту нерухомості на території міста не присвоювалась, відповідний розпорядчий документ, на підставі якого була присвоєна ця адреса, відсутній.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень Дніпровська міська рада посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судами норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга Дніпровської міської ради підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом статей 3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження

№ 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі№ 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження

№ 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63),

від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження

№ 12-140гс19, пункт 98).

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (v018p710-04) (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Предметом цього спору, зокрема, є вимога позивача про визнання договору іпотеки недійсним.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частиною третьою статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсний правочин не створює наслідків, крім пов`язаних з його недійсністю (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України).

За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, але на час розгляду справи судом має право власності чи інше речове право на предмет правочину та/або претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи також може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (постанови від 10 квітня 2019 року

у справі № 587/2135/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц,

від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18, від 23 червня 2020 року

у справі № 680/214/16-ц).

Статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину застосовується у випадках, коли необхідно відновити становище, яке існувало до укладання правочину. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину, тобто має місце двостороння реституція.

Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року № 910/3372/19.

Ураховуючи вищевикладене та фактичні обставини справи, встановлені судами, Верховний Суд приходить до висновку, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсним договору іпотеки є ефективним, суди належним чином не дослідили у матеріалах справи наявні докази того, що спірний правочин не відповідав нормам чинного законодавства, та прийшли до помилкового висновку про те, що позивачем не зазначено підстави, за наявності яких має бути припинено право власності на об`єкт нерухомого майна автозаправну станцію.

Щодо повернення земельної ділянки

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (254к/96-ВР) (частина друга

статті 373 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій

розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта

статті 373 ЦК України). Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ "Землі України" ЗК України (2768-14) ), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності, відносно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки.

Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України). Відповідно до змісту частини четвертої

статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.

Судами встановлено, що земельна ділянка, на якій розташовано нерухоме майно - автозаправна станція по АДРЕСА_1, належить територіальній громаді міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Згідно статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Судами встановлено, що Дніпровською міською радою не приймалось жодних рішень з приводу надання відповідачам вказаної земельної ділянки для будь-яких цілей.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

У справі, яка переглядається, Дніпровська міська рада звернулась до суду з позовом, серед іншого, про повернення земельної ділянки із приведенням цієї земельної ділянки у попередній стан шляхом знесення самочинно збудованих будівель.

Статтею 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга). Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт "б" частина третя).

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правовідносини та правопорушення.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав власника розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Статтею 212 ЗК України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Отже, у разі доведеності факту самовільного зайняття його земельної ділянки та розміщення на ній самочинного будівництва, позивач не позбавлений можливості захищати свої права у спосіб, який відповідатиме положенням статей 376, 391 ЦК України і статей 152, 212 ЗК України, зокрема вимагати усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва, звільнення земельної ділянки та приведення її у попередній стан.

Згідно зі статтею 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Частиною п`ятою статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

Отже, чинним законодавством для спірних правовідносин визначено єдину підставу для набуття права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, яка, як вбачається із встановлених судами обставин справи, не настала.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

Частинами першою-другою статті 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин встановлено, що замовник має право виконувати будівельні роботи після: 1) подання замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю - щодо об`єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта, які не потребують реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт або отримання дозволу на виконання будівельних робіт згідно з переліком об`єктів будівництва, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Форма повідомлення про початок виконання будівельних робіт та порядок його подання визначаються Кабінетом Міністрів України; 2) реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про початок виконання будівельних робіт - щодо об`єктів будівництва, що належать до I-III категорій складності; 3) видачі замовнику органом державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт - щодо об`єктів будівництва, що належать до IV і V категорій складності. Зазначені у частині першій цієї статті документи, що надають право на виконання будівельних робіт, є чинними до завершення будівництва.

Стаття 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

Відтак, визначено, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, провадження № 12-115 гс 19, постанови Верховного Суду: від 20 жовтня 2020 року у справі

№ 569/21350/18, провадження № 61-22552 св 19), від 22 лютого 2022 року у справі № 203/5561/16, провадження № 61-14898св21).

Верховний Суд зазначає, що суди, встановивши зазначені фактичні обставини справи про те, що земельна ділянка, на якій розташовано нерухоме майно - автозаправна станція по АДРЕСА_1, належить територіальній громаді міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності та те, що Дніпровською міською радою не приймалось жодних рішень з приводу надання відповідачам вказаної земельної ділянки для будь-яких цілей, прийшли до передчасного висновку, що зобов`язання ТОВ "ГАЗОК О" в примусовому порядку звільнити земельну ділянку та передати її в натурі Дніпровській міській раді, фактично означає знесення належного підприємству на праві власності майна, що є порушенням його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України, оскільки ОСОБА_1 здійснив самочинне будівництво на земельній ділянці, яка належить до земель Дніпровської міської ради, що не породжує права власності й свідчить про відсутність підстав для реєстрації відомостей про об`єкт нерухомості.

Крім того, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу цієї статті та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга - міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя - міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року

у справі "East/West Alliance Limited" проти України" (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ

у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого

2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ

від 02 листопада 2004 у справі "Трегубенко проти України").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

Право органу місцевого самоврядування, який діє в інтересах територіальної громади звільнити земельну ділянку від самочинно збудованих будівель з огляду на доведену незаконність і безпідставність набуття відповідачами права власності на ці будівлі становить пропорційне втручання у право власності ТОВ "ГАЗОК О"з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання.

Таким чином, суди належним чином не встановили, чи здійснювалося будівництво спірних будівель з порушенням вимог, встановлених законами України, чи набув ОСОБА_1 право власності на ці будівлі у встановленому законом порядку, чи не призвело допорушення справедливого балансу інтересів позивача як власника земельної ділянки.

З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції

у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, то судам при новому розгляді справи слід перевірити вищенаведені обставини.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.