1527/867/12 Про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - 15.02.2023 Прийняття

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Суворовський районний відділ Одеського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області, військова частина НОМЕР_1,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, на постанову Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Комлевої О. С., Сегеди С. М., Гірняк Л. А.,

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2012 року ОСОБА_1, діючи в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, звернулася з позовом до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Суворовський районний відділ Одеського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області, військова частина НОМЕР_1, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

В обґрунтування позову вказувала, що ОСОБА_3 є її колишнім чоловіком, який зареєстрований у квартирі

АДРЕСА_1, проте не проживає в ній з лютого 2007 року та ухиляється від зняття з реєстраційного обліку, що призводить до додаткових витрат з утримання квартири та сплати комунальних послуг.

За таких обставин просила визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 25 липня 2012 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що відповідач після отримання ордеру на вселення та реєстрації місця проживання у цій квартирі залишив її в добровільному порядку, витрати з утримання майна та зі сплати комунальних послуг не здійснює і від зняття з реєстраційного обліку ухиляється.

Місцевий суд вважав вимоги позивача доведеними належними і допустимими доказами та такими, що узгоджуються зі статтями 71 і 72 ЖК України.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 22 січня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі.

Постановою Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року задоволено частково апеляційну скаргу ОСОБА_3, скасовано рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 25 липня 2012 року з ухваленням нового про відмову у позові.

Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про існування підстав для задоволення позову, зазначивши, що цей суд не встановив коло осіб, на права та інтереси яких може вплинути рішення суду, і не залучив до участі у справі Квартирно-експлуатаційний відділ (далі - КЕВ) м. Одеса.

Суд апеляційної інстанції вказав про неврахування місцевим судом того, що саме ОСОБА_3 уклав договір найму з КЕВ м. Одеса і є основним наймачем службового житла.

Також апеляційний суд врахував, що рішенням апеляційного суду Одеської області від 10 листопада 2010 року у справі № 22ц-19108/10 відмовлено у задоволенні позову про визнання за ОСОБА_1 та її сином - ОСОБА_2 права користування квартирою

АДРЕСА_1 з підстав відсутності такого права.

Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про порушення місцевим судом норм процесуального права, яке є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення, зазначивши про розгляд цим судом справи за відсутності відповідача, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду, що є доводом апеляційної скарги.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2020 року здійснено поворот виконання рішення цього ж суду від 25 липня 2012 року у даній справі шляхом поновлення реєстрації місця проживання відповідача у квартирі АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У серпні 2020 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах

ОСОБА_2, подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати ухвалу та постанову Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована помилковістю висновку суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для зупинення провадження у справі за пунктом 6 частини першої статті 251 ЦК України до розгляду Суворовським районним судом м. Одеси справи № 523/15842/18 за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради про скасування розпорядження Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради від 6 грудня 2006 року № 1111р про включення до числа службових квартири

На думку заявника, суд апеляційної інстанції неправильно виходив з того, що квартира є службовою і не врахував існування об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення справи № 523/15842/18, що вказує на обов`язок суду зупинити провадження у справі.

Позиція інших учасників справи

У березні 2021 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, який не підлягає врахуванню Верховним Судом, оскільки в порушення вимог пункту 2 частини п`ятої статті 178 ЦПК України заявник не надав документів, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2020 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в частині оскарження ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, ухвали Одеського апеляційного суду

від 22 січня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи

заявника про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, яке полягає у необґрунтованому відхиленні клопотання про зупинення провадження у справі (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 2 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що квартира

АДРЕСА_1 за актом прийому-передачі від 28 грудня 2006 року передана Південним управлінням капітального будівництва Міністерства Оборони України до КЕВ м. Одеса; розпорядженням Суворовської районної адміністрації виконкому Одеської міської ради

від 6 грудня 2006 року вказана квартира включена до числа службових.

Постановою житлової комісії військової частини НОМЕР_2 (протокол № 20

від 8 грудня 2006 року) вирішено надати квартиру АДРЕСА_1 військовослужбовцю ОСОБА_3 на сім`ю у складі трьох осіб (він, дружина ОСОБА_1 та син ОСОБА_2 ).

27 грудня 2006 року ОСОБА_3 за розпорядженням Приморської районної адміністрації виконкому Одеської міської ради від 29 січня 2007 року отримав ордер серії ПР № 1424 на вселення у вказану службову квартиру із сім`єю у складі трьох осіб. На підставі вказаного ордеру ОСОБА_3,

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вселилися у квартиру і зареєстрували в ній місце проживання.

15 березня 2007 року ОСОБА_3 та члени його сім`ї взяли на себе зобов`язання щодо звільнення займаного житла відповідно до вимог діючого законодавства (а.с. 64).

27 березня 2007 року начальник КЕВ м. Одеса та ОСОБА_3 (зі складом сім`ї - дружина ОСОБА_1, син ОСОБА_3 ) уклали договір найму службового житла.

31 липня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвали шлюб, що підтверджується відповідним свідоцтвом серії НОМЕР_3, виданим Першим відділом реєстрації актів цивільного стану Суворовського районного управління юстиції у м. Одесі (актовий запис № 516).

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 10 листопада 2010 року у справі № 22ц-19108/10 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 до Приморської районної адміністрації виконкому Одеської міської ради, Суворовської районної адміністрації виконкому Одеської міської ради про визнання права користування службовою квартирою.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та додержання норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Апеляційний суд встановив, що судова повістка про виклик в судове засідання, призначене на 25 липня 2012 року, яка направлялася на адресу відповідача, повернулася до суду з відміткою "за закінченням терміну зберігання".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року

у справі № 752/11896/17 (провадження № 14-507цс18) викладено висновок, що "приписи ЦПК України (1618-15) як на момент ухвалення заочного рішення, так і на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду не дозволяють дійти висновку, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи. Окрім того, за змістом висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її незнаходження за адресою, повідомленою суду".

Встановивши, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідача ОСОБА_3, який не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, і обґрунтовував свою апеляційну скаргу такою підставою, апеляційний суд дійшов правильного висновку про скасування рішення місцевого суду та ухвалення нового рішення.

Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо вирішення справи по суті, виходячи з наступного.

Згідно з частиною першою та другою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55 Конституції України).

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи судом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У відповідності до статті 64 Житлового кодексу (далі - ЖК) України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Аналіз приведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім`ї наймача в установленому законом порядку.

Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом; житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України).

Звертаючись позовом, як на підставу позовних вимог ОСОБА_1 посилалась на те, що її чоловік ОСОБА_1 як наймач вона та їх син як члени сім`ї отримали у користування вказану квартиру, а після розірвання шлюбу відповідач виїхав з квартири.

Позивач вказувала, що вона з сином зареєстровані у спірній кімнаті, самі проживають у спірному житлі, несла тягар його повного утримання, сплачувала комунальні послуги, а відповідач не проживав у спірному житлі більше 3 років, витрати на утримання житла не ніс, втратив інтерес до жила, тому є підстави вважати його таким, що втратив право користування житлом.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, серед іншого, зазначив, що відповідач є основним наймачем спірної квартири, а у позивача відсутнє право користування квартирою. Апеляційний суд не звернув уваги на те, що позивач є членом сім`ї наймача, особою, яка правомірно користувалася квартирою, та наголошувала на порушенні її прав й наявності передбачених законом підстав для визнання колишнього чоловіка (наймача) таким, що втратив право користування жилого приміщенням.

Враховуючи вказані обставини, слід дійти висновку, що позивачі не можуть бути обмежені у праві на звернення до суду з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, в якому зареєстроване їх місце проживання.

З урахуванням положень статті 55 Конституції України, статей 15, 16 ЦК України, статей 64, 65, 71, 72 ЖК України, враховуючи те, що особа, яка на законних підставах вселилися в жиле приміщення як член сім`ї наймача та зареєстрована у ньому, набула рівного права із наймачем на користування жилим приміщенням, несе тягар його утримання, така особа має право на звернення до суду захистом своїх прав, зокрема і з позовом про визнання іншої особи (зокрема й наймача) такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 20 вересня

2021 року у справі № 200/17337/17 (провадження № 61-865сво21).

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги,якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою

статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки, викладені після подання касаційної скарги у постанові Верховного Суду від 20 вересня

2021 року у справі № 200/17337/17 (провадження № 61-865сво21), що узгоджується з частиною третьою статті 400 ЦПК України, тому касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Також апеляційний суд помилково вважав підставою для відмови у позові незалучення до участі у справі КЕВ м. Одеса, який укладав з ОСОБА_3 договір найму спірної квартири.

Відповідно до частини першої статті 41 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

На суд покладено обов`язок визначити суб`єктний склад учасників спору залежно від характеру правовідносин і норм матеріального права, які підлягають застосуванню. Суд не має права вирішувати питання про права та обов`язки осіб, не залучених до участі у справі.

Кожен учасник справ позовного провадження має свій унікальний правовий статус, обумовлений характером його юридичного інтересу, який, у свою чергу, безпосередньо залежить від того, чи є ця особа учасником спірних матеріальних правовідносин, що є предметом судового розгляду. Таким чином, процесуальний статус особи безпосередньо залежить від правового статусу цієї особи у матеріальних правовідносинах і впливає на ту процесуальну функцію, яку виконує конкретний процесуальний суб`єкт.

Суть інституту третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, полягає в тому, що його застосування слугує процесуальним забезпеченням права регресу, а умова, що за законом третя особа залучається чи вступає у справу на стороні позивача чи відповідача, передбачає, що участь у процесі третьої особи випливає із тих правовідносин, які пов`язують її з однією зі сторін у процесі.

Судове рішення повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків особи, яка не брала участі у справі, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є така особа, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі

у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на відміну від сторін та третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, не є учасниками спірних матеріальних правовідносин, що є предметом судового розгляду, а отже, рішення суду може на них вплинути побічно у зв`язку з наявністю преюдиційного зв`язку між матеріальними правовідносинами, що є предметом судового розгляду, та іншими матеріальними правовідносинами, учасниками яких є одна зі сторін спору і третя особа.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 365 ЦПК України суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду з`ясовує питання про склад учасників судового процесу. У разі встановлення, що рішення суду першої інстанції може вплинути на права та обов`язки особи, яка не брала участі у справі, залучає таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Зі змісту наведених правових норм вбачається, що суд апеляційної інстанції на стадії підготовки справи до апеляційного розгляду, виявивши порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які виразилися, зокрема, у незалученні до участі у справі особи, якщо суд прийняв рішення про її права, свободи, інтереси та обов`язки, може залучити до участі у справі таку особу як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 7 грудня 2022 року у справі № 212/6877/20 (провадження № 61-4779св22).

Встановивши, що рішення у справі може вплинути на права або обов`язки КЕВ

м. Одеса, який передав у найм ОСОБА_3 спірну квартиру, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність залучення вказаного відділу до участі у справі, однак не врахував наявність у суду права на залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стадії апеляційного провадження.

Крім того, суд апеляційної інстанції помилково вважав преюдиційними обставини, встановлені рішенням апеляційного суду Одеської області

від 10 листопада 2010 року у справі № 22ц-19108/10 про відсутність у

ОСОБА_1 та її сина - ОСОБА_2 права користування квартирою АДРЕСА_1, зазначення у рішенні суду про відсутність права користування є правовою оцінкою, наданою судом певному факту при розгляді іншої справи, і відповідно до частини сьомої статті 82 ЦПК України не є обов`язковою для суду.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд не дослідив доказів щодо підстав визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, передбачених статтями 71, 72 ЖК України. Суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином доводів позивача та відповідача, не встановив обставин, які є необхідними для правильного вирішення спору, дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Зазначаючи про те, що суд першої інстанції помилково не перевірив акти про непроживання ОСОБА_3 у спірній квартирі, не допитав свідків та не перевірив місце їх реєстрації, апеляційний суд не врахував, що після скасування рішення суду першої інстанції з обов`язкових підстав процесуальний закон покладає на суд апеляційної інстанції обов`язок ухвалити нове рішення, тобто перевірити обставини справи, доводи та заперечення сторін, дослідити наявні у справі докази та вирішити спір по суті.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Апеляційний суд, діючи у межах, визначених статтею 367 ЦПК України, зобов`язаний був усунути допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права, повно та всесторонньо перевірити обставини справи, доводи та заперечення сторін, дослідити наявні у справі докази та вирішити спір по суті.

Касаційний суд, з урахуванням встановлених статтею 400 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, процесуальної можливості усунути допущені апеляційним судом недоліки не має, так як не може переоцінювати докази, встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

У відповідності до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази і при цьому застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.

Внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, щодо підстав визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, передбачених статтями 71, 72 ЖК України, не надано оцінка доказам, поданим на підтвердження таких підстав, та не навів у постанові мотивів щодо відхилення або прийняття доводів позивача.

Під час нового розгляду суду належить з урахуванням змісту цієї постанови надати належну оцінку доказам, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог або заперечень, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу й доводів учасників справи; розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Крім того, апеляційному суду слід звернути увагу, що на теперішній час ОСОБА_2 набув повноліття.

Разом з тим колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про необґрунтоване відхилення апеляційним судом клопотання про зупинення провадження у даній справі до розгляду справи № 523/15842/18, оскільки обставини вказаної справи не входять до предмету доказування з урахуванням предмета та підстав позову у справі, яка переглядається.