520/7423/16-ц Про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння - 08.02.2023 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 червня 2019 року у складі судді

Луняченка В. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Дришлюка А. І., Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2016 року Одеська міська рада звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_2 та ОСОБА_3, про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння.

Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням Київського районного суду

м. Одеси від 19 липня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 26 листопада 2014 року, у справі № 520/7568/13ц квартира АДРЕСА_1 визнана власністю Одеської міської ради як відумерла спадщина

та витребувана із чужого незаконного володіння ОСОБА_2, яка незаконно провела відчуження цього майна 08 липня 2013 року ОСОБА_3, яка в свою чергу незаконно 04 жовтня 2016 року продала її ОСОБА_1 .

Ураховуючи викладене з урахуванням уточнень позовних вимог, Одеська міська рада просила суд:

витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради квартиру

встановити порядок виконання рішення суду шляхом визначення, що після набрання рішенням законної сили, воно є підставою для Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради для внесення в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1, яке зареєстроване приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ланським А. В. на підставі рішення про державну реєстрацію прав

та їх обтяжень, індексний номер: 31699217 від 04 жовтня 2016 року, а також підставою для реєстрації за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради права власності на двокімнатну квартиру загальною площею - 48,6 кв. м, житловою площею - 29,2 кв. м, яка розташована

за адресою: квартира

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2018 року замінено неналежного відповідача ОСОБА_3 на належного відповідача ОСОБА_1 . Залучено до участі у цивільній справі ОСОБА_3 як третю особу

на стороні відповідача.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 03 червня 2019 року задоволено позов Одеської міської ради.

Витребувано квартиру АДРЕСА_1 з чужого володіння ОСОБА_4 на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради.

Встановлено порядок виконання рішення суду, відповідно до якого після набрання рішення законної сили, воно є підставою для Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради для внесення в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1, яке зареєстроване приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ланським А. В. на підставі рішення про державну реєстрацію прав

за адресою: квартира

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 липня 2013 року у справі № 520/7568/13-ц спірна квартира визначена відумерлою спадщиною, право власності на яке визнано за територіальною громадою в особі Одеської міської ради.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 08 грудня 2011 року

у справі № 2-3944/11 визнано недійсним правочин (договір дарування)

на підставі якого власником цього об`єкту нерухомості став ОСОБА_9 . Ураховуючи, що ОСОБА_9, не маючи на це право, здійснив відчуження ОСОБА_10, яка відчужила квартиру ОСОБА_3, а остання відчужила ОСОБА_1, а Одеська міська рада (як власник майна), не була стороною у цих правочинах, тому, на думку суду першої інстанції, Одеська міська рада, як власник, спірного майна, яке вибуло з її власності

не за волею власника, має право на витребування цього майна з володіння ОСОБА_4, незважаючи на добросовісність у діях відповідача

по її придбанню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_11 - представника ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 червня 2019 року залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що під час розгляду цієї справи у суді першої інстанції, до цих правовідносин необхідно було застосовувати положення статті 388 ЦК України, за якою якщо майно

за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача у разі, якщо майно вибуло з володіння власника не з його волі іншим шляхом.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог, оскільки спірна квартира вибула з володіння її власника - Одеської міської ради не з її волі.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводи

У касаційних скаргах, поданих у листопаді 2021 року до Верховного Суду ОСОБА_3 та представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 просять скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і закрити провадження у справі.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що судами першої

та апеляційної інстанцій ухвалено судові рішення при неправильному застосуванні норми права, зокрема: пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, а також застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року у справі

№ 344/10382/20, від 11 грудня 2019 року у справі № 639/6984/14-ц,

від 15 листопада 2021 року у справі № 361/716/21, від 04 березня 2020 року у справі № 757/76452/17, від 19 травня 2021 року у справі № 757/31948/18-ц, від 29 червня 2021 року у справі № 953/803/20, від 21 липня 2021 року

у справі № 752/6766/13-ц, від 02 листопада 2021 року у справі № 2-165/09, від 22 серпня 2018 року у справі № 372/2230/17, від 19 червня 2019 року

у справі № 759/488/17, від 14 квітня 2020 року у справі № 133/1967/17,

від 08 травня 2018 року у справі № 800/442/18 та від 08 квітня 2020 року.

ОСОБА_3 зазначає, що у справі № 520/17252/13-ц предметом спору була квартира

АДРЕСА_1, яка також є предметом спору у цій справі.

Підставами позову у справах № 520/17252/13-ц та цій справі є витребування майна з чужого незаконного володіння відповідно до вимог статті 387 ЦК України.

Разом із цим вважає, що сторони у цих справах також тотожні і хоча відповідач у цій справі (№ 520/7423/16) є не ОСОБА_3, а ОСОБА_1, як нова власниця спірної квартири, яка була залучена ухвалою суду як відповідач замість ОСОБА_3, це не змінює сторону у справі в розумінні положень частини третьої статті 255 ЦПК України.

На думку ОСОБА_3, сторони, предмет та підстави позову у справі

№ 520/17252/13-ц, яка вже була розглянута судом, та у справі

№ 520/7423/16 є ідентичними, а тому провадження у цій справі повинно бути закритим.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду

від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц, від 20 червня 2018 року

у справі № 127/2871/16-ц.

Судами попередніх інстанцій не взято до уваги те, що в Київському районному суді м. Одеси вже знаходилася на розгляді цивільна справа

№ 520/17252/13-ц, сторонами в якій були Одеська міська рада та ОСОБА_3, предметом спору - витребування кватири

АДРЕСА_1, підставою позову - витребування майна з чужого незаконного володіння відповідно

до статті 387 ЦК України. У зв`язку із цим, на думку представника

ОСОБА_1 - ОСОБА_5, провадження у справі № 520/7423/16-ц підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

Разом із цим, заявник зазначає, що справу розглянуто з порушенням норм процесуального права, а саме не повідомлено ОСОБА_1 належним чином про дату та час розгляду справи.

На думку представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5, у Одеської міської ради відсутні правові підстави для витребування спірної квартири від добросовісного набувача, оскільки станом на час відчуження цієї квартири (08 липня 2013 року) вона не була у власності Одеської міської ради. Одеська міська рада визнала за собою право власності на цю квартиру лише 19 липня 2013 року рішення Київського районного суду м. Одеси у справі № 520/7568/13-ц.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 червня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року та витребувано матеріали цивільної справи із Київського районного суду м. Одеси.

У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

У грудні 2021року до Верховного Суду надійшов відзив Одеської міської ради на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 у яких зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими.

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 червня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року.

У лютому 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив Одеської міської ради на касаційну скаргу ОСОБА_3 у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими.

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2023 року справу призначено

до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Під час розгляду цивільних справ № 520/7568/13 та № 520/17252/13-ц встановлено, що квартира

АДРЕСА_1 належала ОСОБА_15 на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2009 року.

18 червня 2010 року державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Глуханчук І. В. посвідчено договір дарування, згідно умов якого ОСОБА_15 безоплатно передав у власність, а ОСОБА_9 прийняла в дарунок належну дарувальнику ізольовану квартиру АДРЕСА_1, яка складається в цілому з двох житлових кімнат та підсобних приміщень, загальною площею 48,6 кв. м, у тому числі житловою площею 29,2 кв. м.

07 грудня 2010 року державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Глуханчук І. В. було посвідчено договір дарування, згідно умов якого ОСОБА_9 безоплатно передала у власність,

а ОСОБА_2 прийняла в дарунок належну дарувальнику ізольовану квартиру

АДРЕСА_1, яка складається в цілому з двох житлових кімнат та підсобних приміщень, загальною площею 48,6 кв. м, у тому числі житловою площею 29,2 кв. м.

У квітні 2011 року ОСОБА_16 звернувся до Київського районного суду

м. Одеси з позовом та просив визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1

від 18 червня 2010 року, укладений між ним та ОСОБА_9 недійсним, визнати недійсним договір дарування вказаної квартири, укладений

07 грудня 2010 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 та визнати за ним право власності на вказану квартиру.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 жовтня 2011 року

у справі № 2-3944/11 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_15 відмовлено повністю.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 08 грудня 2011 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 жовтня 2011 року

в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_15 до ОСОБА_9 про визнання договору дарування недійсним скасовано і ухвалено у цій частині нове рішення, яким визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 18 червня 2010 року між ОСОБА_15 та ОСОБА_9

і посвідчений державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори та зареєстрований у реєстрі за № 4-1249. В іншій частині рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 жовтня

2011 року залишено без змін.

10 січня 2012 року ОСОБА_15 звертався до Київського районного суду

м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_9, третя особа - нотаріус Третьої одеської державної нотаріальної контори Глуханчук І. В., про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання

за ним права власності на квартиру

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_15 помер, про що Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції Одеської області в Книзі реєстрації смертей 03 липня 2012 року зроблено відповідний актовий запис № 405.

Відповідно до копії спадкової справи, заведеної до майна померлого

за заявами кредиторів ОСОБА_15, спадкоємців померлого не виявлено.

Листом від 13 березня 2013 року Київський районний суд м. Одеси повідомив Одеську міську раду про вказане пропонуючи визначитись

з участю представника Одеської міської ради у розгляді справи. У зв`язку

із тим, що представник Одеської міської ради у судові засідання

не з`являвся, ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 02 квітня 2013 провадження у справі за позовом ОСОБА_15 до ОСОБА_2

та ОСОБА_9, третя особа - нотаріус Третьої одеської державної нотаріальної контори Глуханчук І. В., про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності на квартиру, закрито.

12 червня 2013 року Одеська міська рада звернулась з позовом

до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_9, про витребування майна

із чужого незаконного володіння та визнання спадщини відумерлою.

На підставі договору купівлі продажу від 08 липня 2013 року, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ланським А. В., ОСОБА_2 відчужила спірну квартиру

ОСОБА_3, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 квітня 2016 року

(а. с. 10, т. 1).

Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 липня

2013 року у справі № 520/7568/13 позов Одеської міської ради задоволено, витребувано квартиру АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_2

на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради. Визнано квартиру АДРЕСА_1 відумерлою спадщиною та визнано за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради право власності

на зазначену квартиру, яка складається в цілому з двох житлових кімнат

та підсобних приміщень загальною площею 48,6 кв. м, у тому числі житловою - 29,2 кв. м (а. с. 8, 9, т. 1).

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 02 липня 2014 року

у справі № 520/7568/13 заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 липня 2013 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким

у задоволенні позовних вимог Одеської міської ради до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_9, про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання спадщини відумерлою, відмовлено (а. с. 64, 65, т. 1).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ від 26 листопада 2014 року у справі № 520/7568/13 рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 липня 2014 року скасовано, а заочне рішення Київського районного суду м. Одеси

від 19 липня 2013 року залишено в силі (а. с. 6, 7, т. 1).

В частині витребування спірної квартири на користь Одеської міської ради заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 липня 2013 року виконано не було.

На підставі договору купівлі-продажу від 04 жовтня 2016 року, який посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ланським А. В., ОСОБА_3 відчужила спірну квартиру ОСОБА_1,

що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 травня 2018 року (а. с. 136, 137, т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду

та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено,

що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 15 ЦК України встановлено, що право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися

до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права

та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які

не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 Цивільного кодексу України).

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності

є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права

чи обмежений у його здійсненні.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як

в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків

чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу

до Конвенції застосовується з огляду на такі принципи: 1) у першому реченні першого абзацу закладається принцип мирного володіння майном, який має загальний характер; 2) принцип, викладений у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплений у другому абзаці принцип визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити

у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява

№ 19336/04), § 166-168).

Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те,

чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також,

чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу

в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно

із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення

статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для

її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати

з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (постанова Великої Палати Верховного Суду

від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження

№ 14-208цс18, пункт 100)).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння

(стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частини перша та третя статті 388 ЦК України).

Якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина п`ята статті 12 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо

не випливає із закону або незаконність набуття права власності

чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

У постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні

з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20).

Згідно із частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному

та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази

не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність

і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним

у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи спір, судом першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, встановлено, що рішенням Апеляційного суду Одеської області від 08 грудня 2011 року у справі № 2-3944/11 визнано недійсним договір дарування на підставі якого власником спірної квартири став ОСОБА_9, а також заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 липня 2013 року у справі № 520/7568/13 спірну квартиру визначено відумерлою спадщиною ОСОБА_15, право власності на яке визнано

за територіальною громадою в особі Одеської міської ради.

Враховуючи, що ОСОБА_9, не маючи на це право, здійснив відчуження ОСОБА_10, яка в свою чергу провела відчуження спірної квартири ОСОБА_3, а остання провела відчуження ОСОБА_1, а Одеська міська рада (як власник майна), не була стороною у цих правочинах, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що Одеська міська рада, як власник, спірного майна, яке вибуло з її власності не за її волею, має право на витребування спірної квартири з володіння ОСОБА_1, незважаючи на добросовісність

у діях відповідача по її придбанню.

При цьому, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно встановив, що у цьому конкретному випадку за обставин цієї справи витребування майна є законним

та пропорційним заходом, є виправданим, переслідує легітимну мету

та є необхідним у демократичному суспільстві, а тому не є таким,

що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) .

Доводи касаційних скарг ОСОБА_3 та представника ОСОБА_1 -

ОСОБА_5 про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема не закриття провадження у справі

на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України

є необґрунтованими, виходячи з наступного.

За обставинами справи № 520/7423/16, яка перебуває на розгляді в суді касаційної інстанції, позивачем є Одеська міська рада, відповідачем

(з врахуванням заміненого судом неналежного відповідача) є ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_3 та ОСОБА_2, предмет - витребування спірного майна.

За обставинами справи № 520/17252/13 позивач - заступник прокурора Київського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3, предмет - витребування спірного майна (зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання її добросовісним набувачем, у задоволенні якого було відмовлено).

Ураховуючи зазначене, склад відповідачів у вказаних справах різний.

Згідно роз`яснень, що містяться у пункті 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" (v0005740-14) застосовуючи положення

статті 387 ЦК, суди повинні виходити із того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться

та є індивідуально визначеним. Позов про витребування майна, пред`явлений до особи, у незаконному володінні якої це майно знаходилось, але на момент розгляду справи в суді у неї відсутнє, не може бути задоволений.

Таким чином, оскільки спірне нерухоме майно на момент розгляду цієї справи було відчужене на користь іншої особи, суд першої інстанції,

з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що підстави для застосування пункту 3 частини першої

статті 255 ЦПК України та закриття провадження у справі відсутні.

Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 про те, що справу розглянуто з порушенням норм процесуального права, а саме

не повідомлено ОСОБА_1 належним чином про дату та час розгляду справи є необґрунтованими, оскільки в суді апеляційної інстанції інтереси

ОСОБА_1 представляв її представник, який був належним чином повідомлений про те, що в суді апеляційної інстанції перебуває на розгляді цивільна справа № 520/7423/16-ц, а також повідомлений належним чином про дату та час розгляду цієї справи, що підтверджується матеріалами справи, зокрема: його розпискою про ознайомлення з матеріалами справи від 30 червня 2021 року та розписка про призначення справи на 30 вересня 2021 року (а. с. 98, 99, т. 2).

Доводи касаційних скарг ОСОБА_3 та представника ОСОБА_1 -

ОСОБА_5 про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду

від 08 травня 2018 року у справі № 800/442/18, від 20 червня 2018 року

у справі № 127/2871/16-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 372/2230/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц, від 19 червня 2019 року

у справі № 759/488/17, від 11 грудня 2019 року у справі № 639/6984/14-ц,

від 14 квітня 2020 року у справі № 133/1967/17, від 04 березня 2020 року

у справі № 757/76452/17, від 19 травня 2021 року у справі № 757/31948/18-ц, від 29 червня 2021 року у справі № 953/803/20, від 21 липня 2021 року

у справі № 752/6766/13-ц, від 05 жовтня 2021 року у справі № 344/10382/20, від 02 листопада 2021 року у справі № 2-165/09 та від 15 листопада

2021 року у справі № 361/716/21, на які заявники посилалися у касаційних скаргах, є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій

не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Інші доводи касаційних скарг не спростовують висновків судів першої

та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальних частинах судових рішень, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо

їх оцінки, що в силу статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший

статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують

у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування,

що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, зокрема, рішення у справах "Пономарьов проти України" повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування

чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишає без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду