815/1808/16 Про визнання неправомірним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язання прийняти рішення - 18.04.2018 Прийняття

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язання прийняти рішення, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду, прийняту 21 вересня 2016 року у складі колегії суддів: головуючого - Градовського Ю.М., суддів: Кравченка К.В., Лук'янчук О.В.,

У грудні 2015 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 12 березня 2016 року № 152-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Обгрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначав, що він ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Іраку, за національністю - араб, має незакінчену вищу освіту, неодружений. Проживав в Іраці (м.Барса) 13 років, але через переслідування у зв'язку з релігійними переконаннями у 2005 році разом із родиною переїхав до Сирії у м. Алеппо, район Аль-Баб.

1 листопада 2011 року він вперше вибув з Сирії в Україну авіарейсом Алеппо (Сирія) - Одеса (Україна), державний кордон перетинав легально на підставі паспорта серії НОМЕР_1 та одноразової візи типу Д №05280112. Останній виїзд з Сирії відбувся 25 липня 2012 року, авіарейсом Алеппо (Сирія) - Одеса (Україна).

9 березня 2016 року за результатами розгляду вище зазначеної заяви та документів, ГУ ДМС України в Одеській області складений висновок щодо відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

12 березня 2016 року рішенням Державної міграційної служби України №152-16, на підставі п.1 та п.13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" підтримано висновок Головного управління ДМС в Одеській області та відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач вважає, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню оскільки при його прийнятті відповідач не звернув уваги на те, що він відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Одеський окружний адміністративний суд постановою від 7 липня 2016 року у задоволенні позову відмовив.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 21 вересня 2016 року скасував постанову Одеського окружного адміністративного суду від 7 липня 2016 року та прийняв нову, якою позовні вимоги задовольнив частково.

Визнав неправомірним та скасував рішення Державної міграційної служби України від 12 березня 2016 року № 152-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язав Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про прийняття рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на те, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції було винесене з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду не відповідають обставинам справи, просив скасувати його рішення, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Аргументуючи вимоги касаційної скарги відповідач зазначав, що у позивача відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважає оскаржуване рішення законним та не вбачає підстав для повторного розгляду заяви позивача. Просив відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (2147а-19) (далі - КАС України (2747-15) ) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Судами встановлено, зазначені обставини підтверджені матеріалами справи та не спростовані сторонами, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянином Іраку, уродженцем м. Барса.

З 2005 року по 2011 рік постійно проживав у Сирії, область Алеппо, м. Аль-Баб за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин-суніт, рідна мова - арабська, володіє російською мовою, неодружений.

ОСОБА_1 має незакінчену вищу освіту, яку здобув в Україні у період з 2011 року по 2013 рік, навчання не закінчив через фінансові проблеми.

ОСОБА_1 проживав в Іраці (м. Барса) 13 років, після чого разом із родиною переїхав до Сирії у м. Алеппо, район Аль-Баб.

1 листопада 2011 року вперше вибув з Сирії в Україну авіарейсом Алеппо (Сирія) - Одеса (Україна). Державний кордон перетинав легально на підставі паспорта серії НОМЕР_1 та одноразової візи типу Д №05280112. Останній виїзд з Сирії відбувся 25 липня 2012 року, авіарейсом Алеппо (Сирія) - Одеса (Україна).

5 лютого 2015 року позивач звернувся до Управління у справах біженців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовуючи причини звернення тим, що позивач з родиною були змушені покинути рідне місто та поїхати у інші міста Іраку з метою уникнення смерті. Потім, позивач з родиною переїхав у Сирію, де був зареєстрований в ООН як біженець та де останній навчався у школі.

З метою подальшого навчання, позивач приїхав в Україну, з 1 листопада 2011 року навчався на підготовчих курсах в м. Одесі, з червня 2012 року переїхав навчатись у м. Івано-Франківськ. Провчившись 1 семестр ОСОБА_1 припинив навчання у зв'язку із фінансовими проблемами, зважаючи на громадянську війну та оскільки довгий час відсутній зв'язок з батьками. Потім позивач повернувся до Одеси в пошуках роботи. У зв'язку із вищенаведеним, позивач просив визнати його біженцем.

Позивач вказує, що повернутись до Сирії він не може через війну в країні, до Іраку також не може повернутися, через те, що країною керують угрупування "Дааш", в м.Барса зараз війна між сунітами та шиїтами.

9 березня 2016 року, за результатами розгляду особової справи заявника №2015ОD0023, ГУ ДМС в Одеській області дійшло висновку про доцільність відмовити громадянину Іраку ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, через відсутність підстав, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Вказаний висновок Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС в Одеській області обґрунтований тим, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду до України та неможливості повернення шукача захисту до Іраку з позиції надання міжнародного захисту в Україні, вбачається, що заявник не зазнав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме: в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

12 березня 2016 року Директор Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства відповідно до статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" прийняв рішення №152-16 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11 квітня 2016 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись із рішенням про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, останній звернувся в суд із вказаним позовом.

Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішення про відмову у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованим, оскільки позивачем не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих ним побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та котрі впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.

Проте, із вказаним висновком суду першої інстанції не погодився суд апеляційної інстанції, який постанову Одеського окружного адміністративного суду скасував, та прийняв нову про часткове задоволення позовних вимог.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції, зазначив, що відповідачем взагалі не взято до уваги інформацію по країні походження позивача. Зокрема, того факту, що на теперішній час в Сирії триває цивільна війна, систематично порушуються права людини та основні свободи, які здійснюються сирійською владою та різними недержавними угрупованнями. Формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправного рішення про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Верховний Суд висновки суду апеляційної інстанції вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) (далі - Закон № 3671-VI (3671-17) ).

Згідно п.13 частини першої статті 1 цього Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Як встановлено у частині п'ятій статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частинами першою та сьомою статті 7 цього Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту", які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45,66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 16 березня 2012 № 3 (v0003760-12) "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" (далі - Постанова) інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

З наведеного можна зробити висновок, що навіть якщо позивач прибув в Україну не через загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження, а з економічних причин, це не може впливати на результат розгляду його заяви, оскільки ситуація в країні суттєво змінилася після його виїзду. Таким чином, заявник може вважатися особою, яка залишилася в Україні внаслідок висловленої ним загрози.

Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно Конституції України (254к/96-ВР) .

Право на життя і заборона катувань також закріплені в наступних ратифікованих Україною міжнародних договорах:

1. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 р., зокрема стаття 3: "Жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань".

2. Конвенція, стаття 2: "Право кожного на життя охороняється законом"; стаття 3: "Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

Норми Конвенції тлумачаться в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ; Суд).

Практика використання рішень ЄСПЛ врегульована Законом України від 23 лютого 2006 року "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (3477-15) , статтею 17 якого визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною другою статті 8 КАС встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач під час співбесіди із співробітниками міграційної служби зазначив, що повернутись до Сирії він не може через війну в країні. До Іраку також не може повернутися, через те, що країною керують угрупування "Дааш", а в м.Барса зараз війна між сунітами та шиїтами.

22 жовтня 2013 року Управління Верхового Комісара ООН опублікувало оновлену редакцію документа "Рекомендації УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку" зі змісту якого вбачається, що після опублікування попередньої редакції вказаних Рекомендацій збройний конфлікт в Сирії продовжує загострюватися, в результаті чого вибухнула масштабна гуманітарна криза. УВКБ ООН, як і раніше наголошує, що більшість громадян Сирії, які звертаються за міжнародним захистом, відповідають критеріям поняття "біженець" за Конвенцією про статус біженців 1951 року (995_011) , інші мають право на додатковий захист. Також, у документі дається перелік вразливих груп осіб, серед яких, зокрема, особи, що ухиляються від військової служби, палестинські біженці, групи національних меншин.

Також, за змістом пп.2, 4 Рекомендацій УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку від 27 жовтня 2014 року (ІІІ редакція) на даний момент майже всі райони країни (Сирії) охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково накладаються один на одного; ця ситуація посилюється внаслідок того, що за всі протиборчі сторони воюють іноземні найманці. Бої між сирійськими урядовими силами і масою антиурядових збройних груп не затихають. За наявними даними, до квітня 2014 року кількість осіб, які загинули в результаті конфлікту, перевищила 191 тисячу осіб.

У п.31 вказаних Рекомендацій УВКБ зазначає, що у світлі розвитку подій і зміни обставин в Сирії, можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці "на місці" (sur place), могли розраховувати на ухвалення відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями.

Відповідно до п.34 вказаних Рекомендацій УВКБ ООН, враховуючи актуальність даного питання на тлі збільшення навантаження на сусідні з Сирією держави і відновлення припливу біженців, УВКБ ООН повторює свій заклик до держав, які не є сусідами Сирії, вивчити конкретні та ефективні способи вираження солідарності.

Таким чином, на теперішній момент в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.

Так, ЄСПЛ у справі "Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства" (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та не вибіркової загрози позивачу зазнати поводження, яке заборонене статтею 2 і 3 Конвенції в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, що є загальновідомим фактом, який визнано Управлінням.

В матеріалах справи наявне посвідчення особи біженця, видане Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, в якому зазначено, що ОСОБА_1 визнаний біженцем в Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців. Як біженець, він підпадає під компетенцію УВКБ ООН та має бути захищений від насильного повернення до країни, де він стикається з претензіями на його свободу та безпеку.

Аналізуючи встановлені судами фактичні обставини справи, враховуючи те що на теперішній час в Сирії триває цивільна війна, систематично порушуються права людини та основні свободи, які здійснюються сирійською владою та різними недержавними угрупованнями, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, що відповідач безпідставно дійшов висновку про відсутність встановлених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржуваного Рішення.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.