199/8001/20 Про зобов`язання не чинити перешкод у здійсненні права користування та розпорядження квартирою - 26.10.2022 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 травня 2022 року у складі колегії суддів: Максюти Ж. І., Свистунової О. В., Пищиди М. М., та додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 червня 2022 року у складі колегії суддів: Максюти Ж. І., Свистунової О. В., Пищиди М. М.,

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, у якому просив зобов`язати ОСОБА_2, ОСОБА_3, неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не чинити йому перешкод у здійсненні права користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 ; усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні позивачем спірною квартирою шляхом виселення відповідачів та неповнолітніх ОСОБА_4 і ОСОБА_5 із зазначеного житла без надання іншого житлового приміщення.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 22 квітня 2005 року, залишеного без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2005 року та постановою Вищого господарського суду України від 01 лютого 2006 року, власником квартири АДРЕСА_1 є держава Україна в особі Головного управління внутрішніх військ МВС України.

25 грудня 2014 року на виконання частини першої статті 12 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", відповідно до рішення центральної житлово-побутової комісії Головного управління внутрішніх військ МВС України від 30 листопада 2011 року та на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 13 квітня 2016 року № 760, йому як військовослужбовцю Національної гвардії України та членам його родини виданий ордер на вселення в квартиру АДРЕСА_1 .

13 червня 2016 року він разом з членами сім'ї на підставі виданого ордеру зареєструвалися у зазначеній квартирі. Однак, фактично вселитися до жилого приміщення не змогли, оскільки у квартирі проживали ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їх неповнолітні діти: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідачі повідомили, що 22 вересня 2004 року між Приватною фірмою "Віктор" (далі - ПФ "Віктор"), правонаступником якої є Приватне підприємство "Приватна фірма "Віктор-13" (далі - ПП "ПФ "Віктор-13"), та ОСОБА_2 укладений договір про інвестування житлового будівництва № 16, за умовами якого ОСОБА_2 бере участь в інвестуванні будівництва житлового будинку на АДРЕСА_2 та зазначили, що за їх позовом щодо права користування зазначеним житловим приміщенням триває судовий процес (справа № 199/3997/16-ц).

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 березня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2018 року та постановою Верховного Суду у складі колегії судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання права користування квартирою АДРЕСА_1, відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди зазначили, що на момент укладення договору про інвестування житлового будівництва між ПФ "Віктор" та ОСОБА_2, ухвалою Господарського суду м Києва від 06 липня 2004 року було вжито заходи забезпечення позову шляхом заборони вчиняти будь-які дії, спрямовані на відчуження нерухомого майна, у тому числі щодо квартири АДРЕСА_1, а тому з моменту накладення такої заборони, ПФ "Віктор" не мало права укладати договір інвестування житлового будівництва щодо цієї квартири.

Зважаючи на те, що на момент звернення до суду з цим позовом, спірна квартира перебуває у фактичному володінні відповідачів, які користуються нею без законних на те правових підстав, що встановлено рішеннями судів у справі № 199/3997/16-ц, зазначене позбавляє позивача права реалізувати своє законне право на володіння та користування спірною квартирою.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у здійсненні ним права користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 .

Усунуто перешкоди у користуванні та розпорядженні ОСОБА_1 квартирою АДРЕСА_1, шляхом виселення відповідачів та неповнолітніх ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, із зазначеного житла без надання іншого житлового приміщення.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що стаття 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі жилого приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень порушень її прав від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права власності на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Установивши, що позивач не має доступу до належної йому квартири АДРЕСА_1 у зв`язку з неправомірними діями відповідачів, які чинять йому перешкоди в реалізації права власності, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимог позивача про зобов`язання відповідачів не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні та розпорядженні спірною квартирою, а також усунення перешкод у користуванні та розпорядженні нею шляхом виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення.

Зазначеного висновку суд дійшов посилавшись на обставини, встановлені рішеннямАмур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 березня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2018 року та постановою Верховного Суду у складі колегії судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року, у справі № 199/3997/16-ц за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ПП "ПФ "Віктор-13", Головного управління Національної гвардії України про визнання права користування жилим приміщенням, а саме, що майнове право ОСОБА_2 на набуття у майбутньому права власності на спірну квартиру припинилося з часу набрання законної сили рішення Господарського суду міста Києва від 22 квітня 2005 рокупро визнання права власності на цю квартиру за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України; вселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 разом з неповнолітніми дітьми у спірну квартиру без згоди її власника - держави Україна в особі Головного управління внутрішніх військ МВС України; правові підстави для визнання за позивачами права користування квартирою, власником якої є держава Україна в особі Головного управління внутрішніх військ МВС України, відсутні.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 травня 2022 року скасовано рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2022 року, ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що аналіз наданих ОСОБА_2 доказів, зокрема договору про інвестування житлового будівництва від 22 вересня 2004 року № 16, укладеного між ОСОБА_2 та ПФ "Віктор", правонаступником якої є ПП "ПФ "Віктор-13", а також першого акта приймання передачі від 27 вересня 2004 року, за умовами якого ПФ "Віктор" передала ОСОБА_2 спірну квартиру у власність у такому стані: стіни, перекриття, зовнішні вікна, вхідні двері, перегородки, стояки опалення, каналізації, холодної та гарячої води, газопостачання, стяжка підлоги, лічильники води та газу, свідчить, що відповідачів не можна вважати такими, що самоправно протиправно зайняли жиле приміщення та виселити їх з неповнолітніми дітьми із спірної квартир без надання іншого жилого приміщення на підставі частини третьої статті 116 Житлового кодексу України (далі - ЖК України (5464-10) ).

Апеляційний суд зауважив, що суд першої інстанції застосував норми матеріального права, які не підлягали застосуванню, а саме положення статей 317, 319, 321, 383 ЦК України, оскільки позивач не є власником квартири, та не звернув увагу, що позивач у заяві від 20 жовтня 2021 року просив повернути йому уточнений позов, а тому безпідставно ухвалив рішення про виселення відповідачів зі спірної квартири разом з неповнолітніми дітьми.

Додатковою постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 червня 2022 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_5 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 500,00 грн. Понесені судові витрати у вигляді сплати судового збору у розмірі 1 260,00 грн за подання апеляційної скарги віднесено на рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, аргументи інших учасників справи

У червні 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 травня 2022 року та додаткову постанову цього ж суду від 09 червня 2022 року, у якій заявник просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 травня 2022 року та залишити в силі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2022 року, а також скасувати додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 червня 2022 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилався на:

- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі

№ 6-2931цс16, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц, від 19 лютого 2020 року у справі 761/21893/18, від 27 лютого 2020 року у справі № 560/898/16-ц, від 20 жовтня 2021 року у справі № 201/11905/19, від 20 січня 2022 року у справі № 760/15616/18, від 16 травня 2022 року у справі № 552/4835/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц;

- пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, а саме суд апеляційної інстанції не дослідив докази, зокрема, преюдиційні рішення у справі № 199/3997/16-ц, якими ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено у задоволенні позову про визнання права користування спірною квартирою;

- пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України - суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення вирішення справи на підставі недопустимих доказів, а саме констатував подання стороною позивача заяви про повернення уточненого позову, що не відповідає дійсності та суперечить матеріалам справи.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, пунктів 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України та витребувано матеріали справи.

Справа надійшла до суду касаційної інстанції у липні 2022 року.

У серпні 2022 року адвокат Довгопола О. О. від імені відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що постанова Дніпровського апеляційного суду від 26 травня 2022 року відповідає критеріям, визначеним статтею 263 ЦПК України. Зауважила, що відповідачі вселилися у житло на підставі інвестиційного договору, що свідчить про законність таких їх дій. Згідно зі статтею 58 ЖК України жиле приміщення, на вселення в яке видається ордер, має бути вільним, натомість на дату видачі ОСОБА_1 ордера на право зайняття спірної квартири, така вільною не була, оскільки матеріалами справи підтверджується факт проживання у ній відповідачів протягом останніх 16 років, починаючи з 2006 року і дотепер, що свідчить про їх значний триваючий зв`язок з цим майном. Факт відсутності державної реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та його родини у спірному жилому помешканні на момент видачі позивачеві ордеру не свідчить, що квартира була вільною.

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Суди встановили, що 22 вересня 2004 року між Приватною фірмою "Віктор" (далі - ПФ "Віктор"), правонаступником якого є Приватне підприємство "Приватна фірма "Віктор-13" (далі - ПП "ПФ "Віктор-13"), та ОСОБА_2 укладений договір про інвестування житлового будівництва № 16, за умовами якого ОСОБА_2 взяв участь в інвестуванні будівництва житлового будинку на АДРЕСА_2, шляхом сплати 58 432,00 грн з метою отримання після введення будинку в експлуатацію у власність квартири АДРЕСА_3 .

На виконання умов договору, ОСОБА_2 повністю сплатив вартість об`єкта інвестування, тобто вчинив дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних для набуття майнових прав на квартиру.

27 вересня 2004 року на виконання умов договору від 22 вересня 2004 року № 16 про участь у будівництві житлового будинку на АДРЕСА_4 між ПФ "Віктор-13" та ОСОБА_2 складений перший акт приймання-передачі квартири АДРЕСА_3 на 10-му поверсі.

З 2004 року ОСОБА_2 уклав договори про надання телекомунікаційних послуг, з газо-, водо-, електропостачання квартири АДРЕСА_3, та протягом всіх років сплачував рахунки згідно з показниками лічильників, а 06 грудня 2009 року став членом ОСББ "Січеслав".

Рішенням Господарського суду місті Києва від 22 квітня 2005 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2005 року та постановою Вищого господарського суду України від 01 лютого 2006 року, визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за державою Україна в особі Головного управління внутрішніх військ МВС України.

17 травня 2012 року будинок АДРЕСА_2 введено в експлуатацію.

25 травня 2012 року на виконання умов договору від 22 вересня 2004 року № 16 про участь у будівництві житлового будинку на АДРЕСА_4 між ПФ "Віктор-13" та ОСОБА_2 складений другий акт приймання-передачі квартири АДРЕСА_3 на 10-му поверсі.

26 червня 2012 року житловий будинок літ. А-10 (секція-1) на АДРЕСА_2 зареєстрований КП "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради за ПП "ПФ "Віктор-13".

11 червня 2013 року ПП "ПФ "Віктор-13" як забудовник звернулося до реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції із заявою про реєстрацію права власності на нерухоме майно згідно зі списком фізичних осіб (інвесторів), які брали участь у будівництві житлового будинку, в тому числі права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_3 .

23 вересня 2013 року ОСОБА_2 отримав технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_5 для реєстрації права власності, згідно з яким її житлова площа склала 37,6 кв. м, загальна площа - 63,5 кв. м, після чого звернувся до реєстраційної служби із заявою про реєстрацію за ним права власності на квартиру, однак 09 листопада 2015 року отримав відмову у зв`язку з тим, що право власності на зазначену квартиру зареєстровано за іншим суб`єктом на підставі іншого правовстановлюючого документа і перебуває під арештом.

Згідно з витягом з Реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07 жовтня 2013 року, власником квартири АДРЕСА_1 є держава Україна в особі Головного управління внутрішніх військ МВС України на підставі рішення Господарського суду місті Києва від 22 квітня 2005 року.

Відповідно до рішення центральної житлово-побутової комісії Головного управління внутрішніх військ МВС України від 30 листопада 2011 року, та на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 13 квітня 2016 року № 760, військовослужбовцю Національної гвардії України ОСОБА_1 виданий ордер на вселення в квартиру АДРЕСА_1 у складі сім'ї: наймач - ОСОБА_1, дружина - ОСОБА_6, син - ОСОБА_7

13 квітня 2016 року ОСОБА_1, на підставі ордеру на вселення у житлове приміщення, разом із членами сім`ї зареєстрували своє місце проживання за адресою: квартира АДРЕСА_1, однак вселитися в зазначену квартиру не змогли у зв`язку з проживанням у ній відповідачів.

Згідно з обліковими даними ОСББ "Січеслав" головним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_5 є ОСОБА_2, у зазначеній квартирі постійно проживають: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_8 .

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 березня 2017 року у справі № 199/3997/16-ц, залишеного без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2018 року та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ПП "ПФ "Віктор-13", Головного управління Національної гвардії України про визнання права користування жилим відмовлено.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України)

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus").

Зважаючи на наведене, висновок апеляційного суду про те, що норми статей 317, 319, 321, 383 ЦК України не регулюють спірні правовідносини, оскільки позивач не є власником спірного жилого приміщення, а лише його наймачем на підставі ордеру на право його зайняття, є помилковим.

Спір з приводу користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 виник між ОСОБА_1, якому надано ордер від 13 квітня 2016 року на право зайняття цього житлового приміщення на сім`ю у складі трьох осіб, власником якої є держава Україна в особі Головного управління внутрішніх військ МВС України, та відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, які вселилися у спірну квартиру на підставі договору про інвестування житлового будівництва від 22 вересня 2004 року № 16 та акта приймання-передачі від 27 вересня 2004 року, укладеного між забудовником та ОСОБА_2, які здійснили у помешканні ремонтні роботи необхідні для проживання у цій квартирі, фактично проживають у ній починаючи з 2006 року та сплачують житлово-комунальні послуги.

ОСОБА_1 обґрунтовував вимоги про усунення перешкод у користуванні ним та членам його сім`ї спірною квартирою, шляхом виселення з неї відповідачів разом з неповнолітніми дітьми, посилаючись на те, що вони самоправно зайняли спірне жиле приміщення, що підтверджується преюдиційними обставинами встановленими судовими рішеннями у справі № 199/3997/16-ц за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ПП "ПФ "Віктор-13", Головного управління Національної гвардії України, треті особи: ОСББ "Січеслав", Орган опіки та піклування виконавчого комітету Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпрі ради про визнання права користування квартирою АДРЕСА_1 .

Перевіряючи аргументи заявника про порушення апеляційним судом норм процесуального права - вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України, а саме ухвалення оскаржуваного судового рішення без урахування правових висновків щодо застосування зазначеної норми, викладених у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 761/21893/18, від 27 лютого 2020 року у справі № 560/898/16-ц, від 16 травня 2022 року у справі № 552/4835/19, колегія суддів вважає їх необґрунтованими, оскільки судовими рішеннями у справі № 199/3997/16-ц не встановлено факту самоправного зайняття відповідачами спірного жилого приміщення. Крім іншого, Верховний Суд вважає необхідним зауважити, що укладений між ПФ "Віктор", правонаступником якого є ПП "ПФ "Віктор-13" та ОСОБА_2 договір про інвестування житлового будівництва від 22 вересня 2004 року № 16, за умовами якого ОСОБА_2 взяв участь в інвестуванні будівництва житлового будинку на АДРЕСА_2, та сплатив на його виконання 58 432,00 грн з метою отримання у власність квартири АДРЕСА_3, не визнаний недійсним.

Вирішуючи спір у справі № 199/3997/16-ц щодо визнання за відповідачами права користування квартирою АДРЕСА_1, суди врахували те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вселилися у спірну квартиру на підставі договору про інвестування житлового будівництва від 22 вересня 2004 року, укладеного між ПФ "Віктор" та ОСОБА_2, зобов`язання за яким останній виконав у повному обсязі та прийняв квартиру у володіння. Відмовляючи у визнанні за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права користування зазначеною квартирою, суди виходили з того, майнове право ОСОБА_2 на набуття в майбутньому права власності на спірну квартиру припинилося з набранням законної сили рішенням Господарського суду міста Києва від 22 квітня 2005 рокупро визнання права власності на цю квартиру за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України.

У зазначеному аспекті, Верховний Суд вважає, що відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_2, ОСОБА_3 права користування квартирою АДРЕСА_1 на дату їх звернення з такими вимогами до суду (червень 2016 року), не дає підстав для висновку про самоправність зайняття ними спірного жилого приміщення, оскільки наведене спростовується як обставинами встановленими у справі № 199/3997/16-ц, так і в оскаржуваному судовому рішенні.

Щодо доводів заявника про неурахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц; у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень права власності в будь-який час, колегія суддів вважає необхідним зазначити таке.

У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з неї відповідачів разом з неповнолітніми дітьми, апеляційний суд правильно вказав на відсутність підстав для виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, оскільки позивач не довів, що вони зайняли спірну квартиру самоправно.

Твердження заявника про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц; у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц не спростовують обґрунтованість висновків суду про неможливість виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення.

Правильно встановивши фактичні обставини у справі, зокрема, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вселилися до спірного жилого приміщення на підставі договору про інвестування житлового будівництва від 22 вересня 2004 року та першого акта приймання-передачі від 27 вересня 2004 року, урахувавши тривалий час їх проживання у зазначеному помешканні (з 2006 року), апеляційний суд помилково не застосував до спірних правовідносин положення Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція), яку як і практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), відповідно статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ", суди застосовують при розгляді справ як джерело права.

Зокрема відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожній особі крім інших прав гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання насамперед має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві. Державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У спірних правовідносинах права ОСОБА_1, як наймача спірного житлового приміщення, та права ОСОБА_2, ОСОБА_3, як фактичних володільців та користувачів спірного житлового приміщення, підлягають захисту з дотриманням вимог статті 8 та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у своїх рішеннях зазначає, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно легітимну мету (виправданість втручання суспільним інтересом; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям та переслідуваною метою. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Аналіз практики ЄСПЛ у контексті встановлених у справі обставин, дає підстави для висновку, що вимога ОСОБА_1, якому на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 13 квітня 2016 року № 760, військовослужбовцю Національної гвардії України ОСОБА_1 виданий ордер на вселення в квартиру АДРЕСА_1 про усунення перешкод у користуванні зазначеним майном грунтується на вимогах закону, та переслідує легітимну мету.

Оцінюючи дотримання третього критерію втручання у мирне володіння майном, а саме пропорційність втручання у право ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на житло, шляхом їх виселення, Верховний Суд ураховує тривалість проживання відповідачів у спірній квартирі (протягом останніх 16 років, починаючи з 2006 року), що дає підстави для висновку про значний триваючий зв`язок з цим майном, які мали справедливе очікування отримати його на підставі договору про інвестування житла, укладеного в 2004 році, на виконання якого ОСОБА_2 сплатив значну суму коштів, а також понесені ними витрати на облаштування житла, що у порівнянні з наданим позивачу правом на вселення у спірну квартиру на підставі ордеру, виданогона підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 13 квітня 2016 року, буде непропорційним втручанням у право на мирне володіння майном відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, оскільки покладатиме на них індивідуальний та надмірний тягар, що призведе до наслідків несумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ, оскільки не буде досягнуто розумного співвідношення (пропорційності) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд вважає, що постанова апеляційного суду підлягає зміні з урахуванням наведених вище мотивів.

Доводи касаційної скарги про невідповідність фактичним обставинам справи висновків апеляційного суду про те, що позивач своєю заявою від 20 жовтня 2021 року просив повернути уточнену позовну заяву, тоді як насправді з таким клопотанням зверталася представник відповідачів - адвокат Довгопола О. О., є обґрунтованими, однак зазначене не вплинуло на правильність висновків суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Ураховуючи, що суд апеляційної інстанцій повно встановив обставини справи, надав наявним у справі доказам належну оцінку та дійшов правильного висновку щодо вирішення спору, однак допустив неправильне застосування норм матеріального прав, оскаржуване судове рішення підлягає зміні в редакції цієї постанови.

Щодо вирішення питання розподілу судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача (пункт 1 частини другої вказаної статті), у разі відмови в позові - на позивача (пункт 2 частини другої вказаної статті).

Ураховуючи, що за результатами перегляду справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення щодо вирішення спору по суті, тому відсутні підстави для нового розподілу витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Зважаючи на викладене, правові підстави для вирішення питання про скасування додаткової постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 червня 2022 року також відсутні.

Щодо заяви ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Довгопола О. О., про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції

Відповідно до частини першої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частиною другою статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з частинами восьмою, дев`ятою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. У випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_2 у зв`язку з підготовкою відзиву на касаційну скаргу, заявник надав: договір про надання правової допомоги від 06 жовтня 2021 року, квитанцію від 25 липня 2022 року № 75 та акт приймання-передачі виконаних юридичних послуг від 25 липня 2022 року вартістю 6 500,00грн

Ураховуючи характер виконаної адвокатом роботи (складання відзиву на касаційну скаргу), принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, та відсутність клопотання ОСОБА_1 про зменшення розмірі витрат на професійну правничу допомогу понесених відповідачем з підстав їх неспівмірності, колегія суддів вважає наявними підстави для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 6 500,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції.