2-95/11/1609 Про звернення стягнення на заставлене майно - трикімнатну квартиру - 21.09.2022 Прийняття

суб`єкт оскарження - головний державний виконавець Київського відділу державної виконавчої служби у м. Полтаві Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Гречківська Юлія Володимирівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського районного суду

м. Полтави від 08 грудня 2021 року у складі судді Шаповал Т. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 24 травня 2022 року у складі колегії суддів: Гальонкіна С. А., Карпушина Г. Л., Хіль Л. М.,

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби у м. Полтаві Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) (далі - Київський ВДВС) Гречківської Ю. В.

Скаргу мотивовано тим, що постановою державного виконавця

від 16 вересня 2021 року було відкрито виконавче провадження № 66828539 з примусового виконання виконавчого листа №2-95/11, виданого Київським районним судом м. Полтави 16 лютого 2012 року про звернення стягнення на заставлене майно - трикімнатну квартиру, загальною площею 77,2 кв.м., житловою площею 53,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за рахунок вартості якої погасити зобов`язання за кредитним договором від 07 жовтня 2008 року у сумі 61 024,14 доларів США, шляхом реалізації предмета іпотеки проведенням прилюдних торгів, з початковою вартістю предмета іпотеки 278 250 грн. Крім того, 05 жовтня 2021 року державний виконавець виніс постанову про опис та арешт майна від 05 жовтня 2021 року у виконавчому провадженні №66828539.

Посилаючись на те, що на час винесення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження від 16 вересня 2021 року був чинним Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , який розповсюджувався на спірні правовідносини, просила визнати неправомірними дії державного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження та опису і арешту майна та скасувати відповідні постанови

від 16 вересня та 05 жовтня 2021 року.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 08 грудня 2021 року, залишеною без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 24 травня 2022 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що не може вважатися порушенням Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) сам факт відкриття виконавчого провадження та подальше вчинення дій, які передують примусовій реалізації майна. При цьому 23 вересня 2021 року цей Закон втратив чинність, тобто подальші дії вчинені виконавцем з метою виконання рішення суду (опис та арешт майна) не суперечать чинному законодавству, та у свою чергу, забезпечують гарантовані Конституцією України (254к/96-ВР) права стягувача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення скарги, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що на час винесення державним виконавцем постанови про відкриття провадження від 16 вересня 2021 року був чинний Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , а тому такі дії виконавця є неправомірними як і дії після відкриття виконавчого провадження про опис та арешт майна боржника. Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові

від 21 липня 2021 року у справі № 2-95/11/1609, щодо обов`язковості застосування у виконавчому провадженні при зверненні стягнення на нерухоме майно гарантій, встановлених зазначеним Законом.

Відзив на касаційну скаргу

У серпні 2022 року від Київського ВДВС надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому виконавча служба посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 14 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 05 грудня 2011 року в справі 2-95/11 звернуто стягнення на заставне майно: належну

ОСОБА_1 трикімнатну квартиру загальною площею 77,2 кв. м, житловою площею 53,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить іпотекодавцю ОСОБА_1, за рахунок вартості якої вирішено погасити зобов`язання по кредитному договору № 805 к-ф від 07 жовтня 2008 року в сумі 61 024,14 доларів США шляхом реалізації предмета іпотеки проведенням прилюдних торгів, з початковою вартістю предмета іпотеки 278 250 грн.

Постановою державного виконавця Київського ВДВС Гречківською Ю. В.

від 16 вересня 2021 року відкрито виконавче провадження №66828539 з примусового виконання зазначеного судового рішення.

Постановою державного виконавця від 05 жовтня 2021 року описано та накладено арешт на зазначену вище квартиру.

Постановою державного виконавця від 11 жовтня 2021 року призначено суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання ПП "Центр незалежної оцінки та експертизи" та визначено надати письмовий висновок з питань визначення точної ринково вартості описаного, арештованого майна.

Відповідно до звіту ПП "Центр незалежної оцінки та експертизи" про незалежну оцінку майна № 924 встановлено, що ринкова вартість квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, становить 999 400 грн.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Статтею 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Європейський суд з прав людини вказує, що "право на суд" було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (рішення у справі "Горнсбі проти Греції", заява № 18357/91, від 19 березня 1997 року).

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (частина третя статті 451 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України (254к/96-ВР) , цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною першою статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей (частина п`ята статті 26 зазначеного Закону).

Тобто, чинним законодавством передбачено обов`язок виконавця відкрити виконавче провадження за заявою стягувача при виконанні останнім відповідних вимог.

Статтею 18 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено обов`язки і права виконавців, в тому числі пунктом 6 частини 3 передбачено право виконавця під час здійснення виконавчого провадження накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Згідно з частиною першою статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" звернення стягнення на майно полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

За приписами частин першої та другої статті 56 Закону України "Про виконавче провадження" арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (кошти) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.

Підпунктами 1, 2 пункту 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18)

від 07 червня 2014 року передбачено, що протягом дії цього Закону:

1) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку;

2) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) інше майно (майнові права), яке відповідно до законодавства або кредитного договору підлягає стягненню з позичальника, зазначеного у підпункті 1 цього пункту, при недостатності коштів, одержаних стягувачем від реалізації (переоцінки) предмета застави (іпотеки). Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) не встановлює обмежень щодо відкриття виконавчого провадження, здійснення опису та накладення арешту на нерухоме майно, а тому дії виконавця щодо відкриття виконавчого провадження, проведення опису та накладення арешту на нерухоме майно є правомірними.

Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 17 лютого 2021 року в справі № 620/705/18-ц, від 30 червня 2021 року в справі

№ 2-8103/10, від 07 жовтня 2021 року у справі № 766/8991/20.

Аналізуючи зазначені норми законодавства та правові позиції Верховного Суду, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що не може вважатися порушенням Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) сам факт відкриття виконавчого провадження та подальше вчинення дій, які передують примусовій реалізації майна.

Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги заявника про те, що виконавчі дії вчинені з порушенням обмежень, встановлених Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , оскільки закон не містить обмежень щодо проведення виконавчих дій з відкриття виконавчого провадження, опису та арешту належного боржнику нерухомого майна,

а лише містить застереження щодо реалізації такого виду майна.

Колегія суддів звертає увагу на те, що дія Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) лише обмежувала в часі примусове стягнення майна до моменту втрати ним чинності.

Згідно з Кодексом України з процедур банкрутства (2597-19) від 18 жовтня 2018 року

№ 2597-VIII, враховуючи зміни, внесені Законом України від 16 вересня 2020 року № 895-IX (895-20) , Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) втратив чинність із 21 квітня 2021 року.

23 квітня 2021 року набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті" від 13 квітня 2021 року № 1381-IX (1381-20) , відповідно до якого Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) (який втратив чинність 21 квітня 2021 року) поновлює свою дію на п`ять місяців з дня набрання чинності Законом № 1381-IX (1381-20) , тобто діє з 23 квітня 2021 року

до 23 вересня 2021 року.

Слід зазначити, що постанова про відкриття виконавчого провадження була винесена 16 вересня 2021 року, а 23 вересня 2021 року Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) втратив чинність. Тобто подальші дії вчинені виконавцем з метою виконання рішення суду (зокрема опис та арешт майна боржника) не суперечать чинному законодавству. Такі дії державного виконавця забезпечують гарантовані Конституцією України (254к/96-ВР) права стягувача, який протягом більш як десять років з часу ухвалення судового рішення не може домогтися його виконання.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що вона не може скористатися гарантіями, передбаченими Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , є помилковими, оскільки державний виконавець неодноразово, зокрема 29 червня 2017 року та 27 серпня 2021 року повертав виконавчий документ стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 37 Законом України "Про виконавче провадження" (законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно боржника), що свідчить про користування заявником гарантіями, передбаченими наведеним Законом.

Безпідставними є доводи касаційної скарги щодо незаконного відкриття виконавчого провадження та обов`язку виконавця повернути виконавчий документ стягувачу у зв`язку з дією Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , оскільки законодавство, що було чинне на момент подачі стягувачем заяви про примусове виконання рішення суду не передбачало такої підстави повернення виконавчого документу.

Так, відповідно до норм Закону України "Про виконавче провадження" (1404-19) виконавець відкриває виконавче провадження на підставі заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Статтею 37 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено підстави повернення виконавчого документа стягувачу. Однією з підстав є встановлення законом заборони щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Однак, як слідує з даної статті застосування даного положення передбачає відкриття виконавчого провадження та подальше встановлення наявності чи відсутності обставин, визначних статтею 37 Закону України "Про виконавче провадження", в тому числі пунктом 9 частиною 1 цієї статті.

За вказаних обставин сам факт відкриття виконавчого провадження не є порушення прав ОСОБА_1 та чинного на той час законодавства.

При цьому матеріали справи не містять доказів того, що з 16 вересня

2021 року до 23 вересня 2021 року виконавцем було встановлено наявність підстав для повернення виконавчого документу, однак в результаті проведеної перевірки дані дії не були ним вчинені.

Отже, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні скарги, оскільки дії державного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження та опису і арешту належного боржнику майна вчинені в межах його повноважень і право заявника порушено не було.

Відповідно до змісту пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц сформульовано такий висновок: під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного, зокрема, у постанові від 21 липня 2021 року у справі № 2-95/11/1609 є помилковими, оскільки у цій справі, порівняно зі справою, яка переглядається, заявником оскаржувалися дії державного виконавця щодо передачі на реалізацію нерухомого майна під час дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) . Отже у зазначеній справі та у справі, яка переглядається, є різними, не тотожними, предмет скарги та, відповідно, й встановлені судами фактичні обставини, отже правовідносини не є подібними.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи по суті, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суди попередніх інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.