645/5557/16-ц Про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - 21.09.2022 Прийняття

У листопаді 2016 року ОСОБА_5, ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Фрунзенський районний відділ у м. Харкові Головного управління державної міграційної служби в Харківській області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позов обґрунтовано тим, що вони є наймачами квартири АДРЕСА_1, у якій, окрім них, зареєстровані також відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Посилаючись на те, що з 1998 року ОСОБА_2 виїхала із квартири, а ОСОБА_3 взагалі не проживав за зазначеною адресою, комунальні послуги відповідачі не сплачують, у квартирі не проживають, але до теперішнього часу з реєстраційного обліку не зняті, чим здійснюють їм перешкоди у користуванні зазначеним нерухомим майном, позивачі просили визнати їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 30 січня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_5 та ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із доведеності позивачами обставин непроживання відповідачів понад п`ятнадцять років у спірній квартирі, не зацікавленості їх щодо долі квартири, та відсутності будь-яких перешкод у користуванні квартирою.

У листопаді 2019 року ОСОБА_2 подала до суду заяву про перегляд заочного рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 30 січня 2017 року.

Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 21 січня 2020 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 30 січня 2017 року залишено без задоволення.

Не погоджуючись із заочним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просила заочне рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 27 квітня 2020 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 30 січня 2017 року відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, ухвалу Харківського апеляційного суду від 27 квітня 2020 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Ухвалами Харківського апеляційного суду від 09 квітня 2021 року поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження заочного рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 30 січня 2017 року, відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року у зв`язку зі смертю позивача ОСОБА_5 заочне рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 30 січня 2017 року в частині її позовних вимог скасовано. Закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Фрунзенський районний відділ у м. Харкові Головного управління державної міграційної служби в Харківській області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Постановою Харківського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Заочне рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 30 січня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Фрунзенський районний відділ у м. Харкові Головного управління державної міграційної служби в Харківській області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Фрунзенський районний відділ у м. Харкові Головного управління державної міграційної служби в Харківській області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 826,80 грн судового збору за подачу апеляційної скарги.

Апеляційний суд скасував заочне рішення суду першої інстанції та постановив нове рішення про відмову у задоволенні позову у відповідній частині, оскільки дійшов висновку, що непроживання відповідачів у спірній квартирі без поважних причин понад шість місяців не доведено, тому вважати їх такими, що втратили зв`язок із квартирою, неможливо.

Висновки апеляційного суду обґрунтовані таким:

- матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що відповідачі без поважних причин більше ніж півроку не проживають у квартирі АДРЕСА_1 . Зокрема, не надано будь-якої інформації щодо місця проживання, перебування чи роботи відповідачів, щодо відсутності звернень з їхнього боку до правоохоронних органів стосовно усунення перешкод у користуванні квартирою, щодо їх неперебування у місцях позбавлення волі, за кордоном, щодо звернення до закладів охорони здоров`я за місцем реєстрації тощо;

- показання свідків, допитаних судом першої інстанції, не є беззаперечними доказами, на яких може ґрунтуватися рішення суду, оскільки свідок ОСОБА_7 є чоловіком позивача, тобто заінтересованою особою, а свідок ОСОБА_8 - сусідкою, яка постійно у спірній квартирі не мешкає та не може бути достовірно обізнана щодо факту постійного не проживання відповідачів у цій квартирі та причин цього;

- акт, складений сусідами, щодо непроживання відповідачів у спірній квартирі також не свідчить про наявність підстав для задоволення позову, адже такий акт міг підтвердити лише обставини на день його складання, а не з 1998 року. Крім того, саме по собі непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням. Причини непроживання відповідачів у квартирі з цього акта встановити неможливо;

- посилання у позовній заяві на те, що ОСОБА_2 уклала шлюб із громадянином Бельгії та тривалий час мешкає за кордоном разом із сином, не знайшли свого підтвердження, оскільки з матеріалів справи вбачається, що відповідач уклала шлюб із громадянином Латвії, проте на території України, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, виданим Ленінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції.

Окремо апеляційний суд вказав, що у матеріалах справи відсутні докази належного повідомлення відповідачів про час, дату та місце розгляду справи. Судові повістки, які були направленні їм, фактично не вручені і повернуті суду поштовим відділенням у зв`язку із закінченням строку зберігання та з приміткою "за не запитом", що не вважається належним повідомленням сторони у справі.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У листопаді 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Харківського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року та залишити без змін заочне суду першої інстанції. Матеріали касаційної скарги містили також клопотання про поновлення строку на касаційну оскарження постанови Харківського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що судом апеляційної інстанції застосовано норми статей 71, 72 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР, тут і далі - назва цього Кодексу у редакції, чинній на дату розгляду справи судами) без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, постановах Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 635/9536/14-ц та від 15 квітня 2020 року у справі № 623/2055/18. Також заявник посилається на те, що суд порушив норми процесуального права, оскільки не дослідив зібрані у справі докази.

Заявник у своїй касаційній скарзі також зазначає, що відповідач не надала взагалі жодних доказів того, що вона разом із своїм сином мешкали у спірній квартирі, вели із позивачами спільне господарство та хоча б якось її утримували (сплачували комунальні послуги, робили ремонт тощо), та поважність причини відсутності в спірній квартирі понад шість місяців. Оскільки відповідачі в апеляційній скарзі не заперечували і не спростували факт перетинання державного кордону у період з 03 грудня 2015 року по 31 травня 2016 року, тому позивачі і не надавали інших доказів знаходження відповідачів поза межами країни та не витребували інформацію щодо перетинання ними державного кордону. Позивач належними і обґрунтованими доказами довів дві умови, передбачені статтями 71, 72 ЖК Української РСР щодо втрати відповідачами права користування жилим приміщенням: непроживання цих осіб в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин, що відповідачі не спростували.

У грудні 2021 року від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 до Верховного Суду надійшло клопотання про витребування доказів, а саме: витребування із цивільної справи № 645/5737/19, яка перебуває у провадженні Фрунзенського районного суду м. Харкова у судді Іващенко С. О., відповіді Адміністрації Державної прикордонної служби України, яка була витребувана за ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2020 року в межах справи № 645/5737/19, щодо перетинання державного кордону ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, за період з 19 грудня 2015 року по 11 вересня 2019 року; а у випадку відмови у задоволенні клопотання - не вирішувати питання щодо розгляду касаційної скарги, оскільки заявник бажає намір надати до суду касаційної інстанції докази перетинання державного кордону ОСОБА_2 після розгляду його заяви про залучення третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог, у справі № 645/5737/19.

У лютому 2022 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 до Верховного Суду надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових доказів, а саме:

- копії заяви про залучення третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог, у справі № 645/5737/19;

- копії ухвали Фрунзенського районного суду м. Харкова від 15 лютого 2022 року у справі № 645/5737/19;

- копії відповіді Державної прикордонної служби України від 03 березня 2020 року № 0.184-7222/0/15-20-Вих щодо перетинання державного кордону ОСОБА_2 за період з 2015 рік по 2019 рік;

- оригіналу посвідки ОСОБА_2 на проживання члена родини громадянами ЄС (Бельгія), дійсної з 29 січня 2016 року по 29 січня 2021 року, яка в належний спосіб була перекладена на українську мову і нотаріально посвідчена, з проханням задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1 у повному обсязі.

У липні 2022 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 засобами електронної пошти надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових доказів, а саме: копії рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 21 липня 2022 року у справі № 645/5737/19 (за позовом ОСОБА_2 до Харківської міської ради, треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Ништяк Л. О., ОСОБА_1, про визначення додаткового строку для прийняття спадщини) з "Електронного суду".

З огляду на норму частини першої статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) щодо компетенції та повноважень суду касаційної інстанції, який є судом права, а не факту, три клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про витребування доказів та долучення до матеріалів справи додаткових доказів, отримані Верховним Судом у грудні 2021 року, лютому 2022 року, липні 2022 року, не підлягають задоволенню.

Із зазначених підстав Верховний Суд не бере до уваги документи, додані заявником до касаційної скарги та клопотань, на підтвердження її доводів, що не були предметом розгляду судами попередніх інстанцій, та здійснює розгляд справи за наявними у справі матеріалами.

Станом на час розгляду справи Верховним Судом відзиви на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2021 року поновлено представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_4 строк на касаційне оскарження постанови Харківського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано з Фрунзенського районного суду м. Харкова матеріали цивільної справи № 645/5557/16-ц та надано іншим учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У грудні 2021 року матеріали справи № 645/5557/16-ц надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що квартира АДРЕСА_1 не приватизована.

09 лютого 1987 року видано ордер № НОМЕР_1 на зайняття цього житлового приміщення на ім`я ОСОБА_5 з дочкою ОСОБА_2

20 лютого 1998 року ОСОБА_2 уклала шлюб із ОСОБА_13 10 лютого 2010 року їхній шлюб розірвано.

16 липня 2015 року ОСОБА_2 уклала шлюб із громадянином Латвії ОСОБА_14, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, виданим Ленінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції.

З 03 грудня 2015 року до 31 травня 2016 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 мали візу для виїзду до Бельгії.

28 жовтня 2016 року мешканцями квартир АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4 складено акт про те, що дійсно ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_2 з 20 лютого 1998 року і дотепер не проживають за місцем реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 . Підписи сусідів засвідчені директором Об`єднання житлових кооперативів "Екран" (далі - ОЖК "Екран").

За адресою: квартира АДРЕСА_1, зареєстроване місце проживання ОСОБА_5, її дочок ОСОБА_1, ОСОБА_2 та онука ОСОБА_3, що підтверджується довідкою ОЖК "Екран" від 28 жовтня 2016 року № 752, відомостями адресно-довідкового відділу ГУДМС, УДМС України в Харківській області від 09 грудня 2016 року та 16 грудня 2016 року.

Допитані судом першої інстанції свідки ОСОБА_16 та ОСОБА_8 підтвердили, що відповідачі не проживають за місцем реєстрації тривалий час.

ІНФОРМАЦІЯ_2 позивач ОСОБА_5 померла.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Фрунзенський районний відділ у м. Харкові Головного управління державної міграційної служби в Харківській області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звертаючись до суду з позовом у листопаді 2016 року, позивачі, посилаючись на статті 71, 72 ЖК Української РСР, постанову Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 "Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру" (207-2016-п) (постанова втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265), просили визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1, оскільки, як вказували у позові, спілкування з ними припинено, відповідач ОСОБА_2 в 2015 році уклала другий шлюб та разом із сином переїхала жити до Бельгії. Із 1998 року, залишаючись зареєстрованими за адресою зазначеної квартири та відмовляючись це змінити ще за часів попереднього спілкування, відповідачі не беруть участі в утриманні спірної квартири, її ремонті, сплаті поточних комунальних платежів, позивачі вимушені робити це самостійно, за власні кошти. Крім того, позивачі вказували, що вони позбавлені можливості приватизувати квартиру, оскільки відповідачі не бажали цього і не брали участі в приватизації житла, а на цей час зв`язок із ними припинено. Отже оскільки відповідачі за адресою спірної квартири не проживають більше 18 років за власної ініціативи і без поважних причин, позивачі наполягали, що квартира за ОСОБА_2 та її сином не повинна зберігатися.

Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою, посилаючись на показання свідків ОСОБА_8 (сусідка родини) та ОСОБА_7 (чоловік позивача), норми статей 71, 72 ЖК Української РСР та статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".

Апеляційний суд скасував заочне рішення суду першої інстанції, яким позов задоволено, та прийняв нове судове рішення, оскільки дійшов висновку, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що відповідачі без поважних причин більше ніж півроку не проживають у квартирі АДРЕСА_1, у свою чергу наявні в матеріалах справи докази не є достатніми для задоволення позову. Окрім цього, суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що у матеріалах справи відсутні докази належного повідомлення відповідачів про час, дату та місце розгляду справи у суді першої інстанції.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується із зазначеними висновками судів попередніх інстанцій та вважає їх передчасними з огляду на таке.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК Української РСР).

Верховний Суд виходить із того, що вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Верховний Суд зазначає, що втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення у справі "Савіни проти України" від 18 грудня 2008 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" від 13 травня 2008 року пункт 50, "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року).

Статтею 71 ЖК Української РСР визначено умови, відповідно до яких особу може бути визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Аналіз статті 71 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутністю поважних причин для такого непроживання.

Отже, на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні, а на відповідача - спростувати довготривалу відсутність чи довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.

Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.

Окрім цього, на необхідності оцінки позбавлення осіб права користування житлом на предмет пропорційності в контексті передбачених статтею 8 Конвенції принципів у спорах щодо визнання осіб такими, що втратили право користування неприватизованим житловим фондом, наголошено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 липня 2021 року у справі № 227/1044/20 (провадження № 61-15632св20), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року у справі № 356/815/19 (провадження № 61-15893св20), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 569/5435/16-ц (провадження № 61-13080св21), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2022 року у справі № 643/12730/18 (провадження № 61-10733св20), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року у справі № 356/815/19 (провадження № 61-15893св20).

У справі, що переглядається:

квартира надана на підставі ордера померлій ОСОБА_5 (мати) та відповідачу ОСОБА_2 (старша дочка),

за твердженням позивачів, відповідачі не проживали у спірній квартирі з 1998 року (відповідач ОСОБА_3 взагалі ніколи там не проживав), проте до подачі позову у листопаді 2016 року позивачі не порушували питання щодо припинення права відповідачів на користування житлом, тобто визнавали за ними таке право,

відповідачі у свою чергу стверджували, що проживають у квартирі, тримають там свої речі, а також мешкають і в інших приміщеннях у зв`язку з сімейними обставинами, відповідач ОСОБА_3 отримує медичні послуги в поліклініці відповідно до місця реєстрації в квартирі.

Суд першої інстанції при задоволенні позову обмежився посиланням на те, що відповідачі не проживають у спірній квартирі за власним бажанням згідно з показаннями свідків близько 15-19 років, долею квартири не цікавились, проте не встановив причини їх непроживання в квартирі протягом шести місяців, що передували зверненню до суду з цим позовом. У свою чергу суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції на підставі того, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що відповідачі без поважних причин більше ніж півроку не проживають у квартирі АДРЕСА_1 . Окремо апеляційний суд надав оцінку акту від 28 жовтня 2016 року, складеному сусідами та засвідченому директором ОЖК "Екран", про непроживання відповідачів за адресою спірної квартири із 20 лютого 1998 року.

Посилання апеляційного суду на те, що наявні в матеріалах справи докази не є достатніми для задоволення позову, не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції з огляду на норми статей 367 та 376 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду, а тому перегляд рішення апеляційним судом не повинен зводитися до перегляду справи заново, адже вирішення справи по суті повинно відбуватися в суді першої інстанції. Суду апеляційної інстанції надано право оцінки доказів, однак з дотриманням загальних правил про це та обов`язковим наведенням мотивів і порушень, які були допущені судом при дослідженні доказів та вирішенні справи в разі висновку про необґрунтованість судового рішення. Невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи вважається у тому разі, якщо останні встановлені судом повно та правильно, проте висновки з установлених обставин зроблено неправильно. Водночас апеляційний суд має належним чином мотивувати, в чому полягає неправильність, помилковість висновків суду першої інстанції з установлених обставин.

Матеріали справи свідчать, що суд першої інстанції при прийнятті свого рішення лише аналізував надані стороною позивача докази на підтвердження відсутності проживання відповідачів у спірній квартирі, у свою чергу суд апеляційної інстанції по суті вдався до переоцінки та зосередився лише на дослідженні обставин, що спростовують позовні вимоги. Проте суди попередніх інстанцій загалом не дослідили, чи дійсно відповідачі були відсутні понад шість місяців у спірній квартирі, а якщо так - чи існували для цього поважні причини, не забезпечивши тим самим повноту дослідження обставин справи, необхідних для вирішення спору. Окрім цього, суд першої інстанції при задоволенні позову не надав оцінки позбавленню відповідачів права користування квартирою на предмет пропорційності в контексті передбачених статтею 8 Конвенції принципів, не перевірив дотримання балансу інтересів сторін спору та не встановив наявність або відсутність у відповідачів іншого житла.

Суд касаційної інстанції в силу статті 400 ЦПК України не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Разом з тим суд касаційної інстанції погоджується із слушним зауваженням апеляційного суду про те, що у матеріалах справи відсутні докази належного повідомлення відповідачів про час, дату та місце розгляду справи, оскільки в порушення частини четвертої статті 169 ЦПК України (в редакції, чинній станом на дату розгляду справи судом першої інстанції), згідно з якою у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення), суд першої інстанції не повідомив відповідачів належним чином про розгляд справи та розглянув справу за їх відсутності, про що ОСОБА_2 зазначала в своїй апеляційній скарзі.

Відповідно до частини другої статті 6 ЦПК України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи.

Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями (частини перша та друга статті 74 ЦПК України 2004 року).

Згідно з частиною п`ятою статті 74 ЦПК України 2004 року судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу.

Відповідно до статті 76 ЦПК України 2004 року судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім`ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності - відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. У разі відсутності адресата особа, що доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.

Отже, під час розгляду справи в суді першої інстанції належним доказом вручення судової повістки, надісланої засобами поштового зв`язку, було, зокрема повідомлення про вручення рекомендованого листа.

У свою чергу направлена судом першої інстанції відповідачам кореспонденція про судові засідання за вказаною позивачами у позовній заяві адресою ( АДРЕСА_1 ) повернута суду поштовим відділенням із приміткою "за не запитом" (а. с. 38-41, 43-46 т. 1).

За змістом частини п`ятої статті 74 ЦПК України 2004 року лише у разі відсутності відповідача за зареєстрованою адресою його проживання (перебування), вважалося, що судовий виклик або судове повідомлення вручені належним чином.

Частиною дев`ятою статті 74 ЦПК України 2004 року передбачено, що відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення у пресі.

Отже, суд першої інстанції розглянув справу, не повідомивши належним чином відповідачів про час та місце судового засідання, на що справедливо звернув увагу суд апеляційної інстанції. Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки-повідомлення, є порушенням статті 6 Конвенції, а також порушенням вимог зазначених статей ЦПК України (1618-15) 2004 року.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

У силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Згідно з пунктами 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме недослідження судами наявних у справі доказів, та суд необґрунтовано відхилив клопотання про дослідження доказів щодо встановлення обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи судами не встановлені, судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими та в силу положень статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд, з метою процесуальної економії, до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, надати аналіз наявним у справі доказам, на які посилаються сторони щодо таких фактів, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, встановити усі підстави заявлених позовних вимог, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141- 142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат".