199/544/20 Про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення із службового житла без надання іншого житлового приміщення - 20.09.2022 Прийняття

треті особи: відділ формування та ведення реєстру територіальної громади Департаменту адміністративних прав та дозвільних процедур Дніпровської місткої ради та управління-служба у справах дітей адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 серпня 2021 року в складі судді Якименко Л. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 червня 2022 року в складі колегії суддів: Макарова М. О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року Університет митної справи та фінансів звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, яка діє у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4, треті особи: відділ формування та ведення реєстру територіальної громади Департаменту адміністративних прав та дозвільних процедур Дніпровської місткої ради та служба у справах дітей адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення із службового житла без надання іншого житлового приміщення.

Позовна заява мотивована тим, що наказом Академії митної служби України від 05 грудня 2007 року № 564 ОСОБА_5 надано службове житло - квартиру за адресою: АДРЕСА_1, на сім`ю із трьох осіб. На підставі цього наказу між Академією митної служби України та ОСОБА_5 укладено договір найму службової квартири від 11 грудня 2007 року та 21 січня 2008 року останньому видано ордер на вказане жиле приміщення.

Академію митної служби України реорганізовано шляхом приєднання до Університету митної справи та фінансів (далі -Університет).

31 серпня 2016 року ОСОБА_5 звільнено з Університету та 01 лютого 2017 року направлено повідомлення про необхідність звільнити службове житло, а також пропозицію про узгодження питання стосовно надання іншого житлового приміщення. Вказаний лист ОСОБА_5 не отримав і він повернувся до адресата у зв`язку із закінченням терміну зберігання на пошті. З метою вручення вищевказаного листа комісія Університету неодноразово виїжджала за адресою службової квартири, проте безрезультатно.

Оскільки ОСОБА_5 ухилявся від вирішення питання щодо звільнення службового житла, Університет звернувся до суду з позовом до суду про його виселення. На момент звернення до суду з вказаним позовом у цьому житлі було зареєстроване місце проживання лише ОСОБА_5 . Після відкриття провадження по справі № 199/2487/17 у спірному житлі зареєструвала своє місце проживання ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2018 року ОСОБА_5 виселено із спірної службової квартири. На виконання цього судового рішення 25 травня 2018 року та 13 червня 2018 року державний виконавець здійснив виїзди за адресою спірного житла, у ході яких з`ясував, що у ньому замість ОСОБА_5 проживають відповідачі.

У апеляційній скарзі на рішення суду у справі № 199/2487/17 ОСОБА_5 зазначив, що крім нього у вказаному житлі проживають відповідачі. Жодних відомостей про ступінь споріднення цих осіб із ним не надав. Вищевказані особи не є працівниками Університету та не отримували дозвіл на проживання у службовому житлі.

Із метою вирішення питання щодо добровільного звільнення службового житла Університет направив відповідачам лист від 10 грудня 2019 року із пропозицією добровільно звільнити вказане житло, але відповіді не отримав.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просив суд усунути перешкоди Університету у здійсненні права користування й розпорядження майном, шляхом виселення відповідачів із службового приміщення без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 червня 2022 року, позов Університету митної справи та фінансів задоволено.

Усунуто перешкоди Університету митної справи та фінансів у здійсненні права користування й розпорядження майном шляхом виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із службового приміщення - квартири АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення.

Судові рішення мотивовані тим, що відповідачі не довели факт їх вселення у спірну квартиру на законних підставах, тому є такими, що самоправно займають вказане жиле приміщення. Оскільки добровільно відповідачі відмовляються звільнити самоправно зайняте житло, то вони підлягають виселенню без надання іншого житла.

При цьому суд апеляційної інстанції надав оцінку пропорційності втручання у права відповідачів на повагу до житла та доводам останніх про порушення прав малолітніх дітей, врахувавши, що відповідачі вселилися у спірне житло без належної правової підстави, тоді як право дітей на це житло є похідним від права особи, яка користувалась службовим житлом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У липні 2022 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2020 року справа № 357/13061/16-ц, від 04 липня 2018 року справа № 653/1096/16-ц, від 14 листопада 2018 року справа № 299/941/17.

Касаційна скарга мотивована тим, що родина ОСОБА_2 вселилась у спірну квартиру на правах членів сім`ї наймача, відповідачі постійно проживали разом із ОСОБА_5 у вказаному житлі однією сім`єю, вели спільне господарство, іншого житла не мають.

Суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності ОСОБА_2, безпідставно відхиливши її заяву про відкладення розгляду справи.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

У вересні 2022 року від Університету надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень. Разом із тим позивач вказав про те, що відповідачі не є членами сім`ї ОСОБА_5, якому було надане спірне житлове приміщення, отже на цих осіб не поширюються гарантії статті 64 ЖК України. Права неповнолітніх дітей на користування спірним житловим приміщенням не порушені, оскільки є похідними від прав їх батьків, які неправомірно вселились у вказане житло.

Фактичні обставини справи, установлені судами

Наказом Академії митної служби України від 05 грудня 2007 року № 564 ОСОБА_5 надано службове житло - квартиру за адресою: АДРЕСА_1, на сім`ю із трьох осіб.

На підставі цього наказу між Академією митної служби України та ОСОБА_5 укладено договір найму службової квартири від 11 грудня 2007 року та 21 січня 2008 року останньому видано ордер на вказане жиле приміщення.

Академію митної служби України реорганізовано шляхом приєднання до Університету.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року, ОСОБА_5 виселено із спірної службової квартири.

На виконання цього судового рішення 25 травня 2018 року та 13 червня 2018 року державний виконавець здійснив виїзди за адресою спірного житла, у ході яких з`ясував, що у ньому замість ОСОБА_5 проживають ОСОБА_1, а також його дружина ОСОБА_2 разом із малолітньою дитиною.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є працівниками Університету та не отримували дозвіл на проживання у службовому житлі.

Відповідно до листа Департаменту адміністративних прав та дозвільних процедур Дніпровської місткої ради від 11 серпня 2020 року № 4/5-140 та згідно із даними картотеки з питань реєстрації місця проживання осіб за адресою: АДРЕСА_1, з цією адресою зареєстроване місце проживання таких осіб: ОСОБА_5 - з 08 лютого 2008 року; ОСОБА_2 - з 24 лютого 2017 року; ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, - з 25 травня 2018 року; ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, - з 05 листопада 2019 року.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із статтею 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.

Таким чином, відносини, які виникають у зв`язку з наймом житла, що перебуває у державній або комунальній власності, регулюються Житловим кодексом Української РСР (5464-10) та іншими нормативними актами житлового законодавства (частина перша статті 3 ЖК України).

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Статтею 124 ЖК України передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

У частині третій статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення.

Проживання у службовому житлі після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

Такий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс 18).

Згідно з положеннями статей 386, 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Верховний Суд звертає увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв`язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі "Каракуця проти України" ("Karakutsya v. Ukraine"), заява № 18986/06, § 71).

Установивши, що у відповідачів на законних підставах не виникло право користування спірною квартирою і протилежного ними не доведено, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для їх виселення із вказаного житла та необхідність захисту прав позивача на використання житла за його цільовим призначенням - для проживання осіб, які перебувають у трудових відносинах із позивачем та не мають власного житла.

Водночас матеріали справи не містять відомостей, що спірна квартира є єдиними житлом відповідачів і внаслідок виселення їх з цієї квартири відбудеться непропорційне втручання у право на повагу до житла.

При розгляді цього спору суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку доводам відповідачів про порушення прав малолітніх дітей, місце проживання яких зареєстровано у спірному житлі, підставно врахувавши, що їх батьки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вселилися у спірне житло без будь-якої правової підстави після виселення ОСОБА_5 із вказаної квартири, тоді як право дітей на це житло є похідним від прав їх батьків.

Даних про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є членами сім'ї ОСОБА_5, якого виселили із спірного житлового приміщення, матеріали справи не містять. Навпаки, апеляційний суд при розгляді справи № 199/2487/17, установив, що вказані особи не є членами сім'ї ОСОБА_5 .

Колегія суддів вважає також безпідставними аргументи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права у зв`язку із безпідставною, на переконання заявника, відмовою у задоволенні її клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 14 червня 2022 року.

Так, з матеріалів справи вбачається, що розгляд апеляційної скарги ОСОБА_2 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 серпня 2021 року був призначений на 14 год. 30 хв. 14 червня 2022 року.

13 червня 2022 року на адресу апеляційного суду надійшли заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Бакумова О. С. про відкладення розгляду справи у зв`язку із введенням на території України воєнного стану та особисто ОСОБА_2 - у зв`язку з неможливістю прибуття у судове засідання. При цьому заява ОСОБА_2 не містить будь-яких доказів на підтвердження заявленого клопотання.

За таких обставин суд апеляційної інстанції не мав передбачених частиною другою статті 223 ЦПК України підстав для відкладення розгляду справи та правильно залишив без задоволення подані стороною відповідача заяви про відкладення розгляду справи, врахувавши необхідність розгляду справи упродовж розумного строку.

При цьому колегія суддів враховує, що стороні відповідача було забезпечено доступ до правосуддя та можливість реалізувати свої процесуальні права на стадії апеляційного перегляду справи.

Крім того, колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 10 квітня 2020 року у справі № 357/13061/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц та від 14 листопада 2018 року у справі № 299/941/17, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведених справах відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 серпня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 червня 2022 року - без змін.