522/13218/19 Про скасування реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації, витребування майна з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні шляхом виселення та скасування державної реєстрації права власності - 07.09.2022 Прийняття

позивач - Департамент комунальної власності Одеської міської ради, відповідач - ОСОБА_1, ОСОБА_2, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Одеська міська рада,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду міста Одеси

від 08 грудня 2020 року у складі судді Донцова Д. Ю. та постанову Одеського апеляційного суду від 19 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області (далі - Департамент ДАБІ в Одеській області), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Одеська міська рада, про скасування реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації, витребування майна з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні шляхом виселення та скасування державної реєстрації права власності.

Позовна заява мотивована тим, що нежитлове приміщення першого поверху НОМЕР_1, загальною площею 32 кв. м, що розташоване на АДРЕСА_1, перебуває у комунальній власності та належить територіальній громаді міста Одеси. Підставою для набуття права комунальної власності на зазначене нежитлове приміщення стала передачадержавою майна безоплатно територіальним громадам в порядку, встановленому законодавством.

Згідно з розпорядженням Одеського міського голови від 28 січня 2003 року № 97-01р нежитлові приміщення, розташовані на АДРЕСА_1, знаходяться у повному господарському віданні Комунального підприємства "Житлово-комунальний сервіс Порто Франківський" (далі - КП "ЖКС Порто-Франківський") та використовуються для зберігання будівельних матеріалів.

Разом з тим, 04 квітня 2019 року позивачу стало відомо, що нежитлове приміщення першого поверху НОМЕР_1, загальною площею 32 кв. м, знаходиться у власності ОСОБА_1 .

В ході проведеної перевірки було з`ясовано, що нежитлове приміщення першого поверху НОМЕР_1, загальною площею 32 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1, вибуло з комунальної власності територіальної громади міста Одеси поза їх волею та увійшло до складу нежитлового приміщення гаража, загальною площею 79,9 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 .

Посилаючись на вищевказане, Департамент комунальної власності Одеської міської ради просив суд:

- скасувати реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації серія та номер ОД 142142390560, зареєстровану 27 серпня 2014 року Департаментом ДАБІ в Одеській області щодо реконструкції гаража без зміни зовнішніх геометричних розмірів фундаменту у плані за адресою: АДРЕСА_1 ;

- витребувати від ОСОБА_1 нежитлове приміщення першого поверху НОМЕР_1, загальною площею 32 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради;

- виселити ОСОБА_1 із нежитлового приміщення першого поверху НОМЕР_1, загальною площею 32 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради;

- визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою для скасування органами державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна у вигляді гаража, загальною площею 79,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси, реєстраційний номер: 964835851101.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 08 грудня 2020 року у задоволенні позову Департаменту комунальної власності Одеської міської ради відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на підставі належних та допустимих доказів позивач довів факт збільшення ОСОБА_2, яка згодом відчужила гараж ОСОБА_1, площі гаражу, однак не довів факт включення нежитлового приміщення, загальною площею 32 кв. м, до нежитлового приміщення (гаражу), загальною площею 79,9 кв. м.

Встановивши внесення ОСОБА_2 недостовірних даних до декларації про готовність об`єкта до експлуатації, яка стала підставою для реєстрації права власності на гараж, загальною площею 79,9 кв. м., суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування такої декларації, але не з тих підстав, які зазначені позивачем, оскільки позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що у ОСОБА_2 відсутні правовстановлюючі документи на нежитлове приміщення НОМЕР_1, загальною площею 32 кв. м, за рахунок якого, на думку позивача, відбулась реконструкція гаража.

Позовні вимоги Департаменту комунальної власності Одеської міської ради є недоведеними.

Департамент ДАБІ в Одеській області заявив про застосування позовної давності, початок перебігу якої розпочався 27 серпня 2014 року.

Оскільки позовна давність застосовується лише за наявності порушення прав особи, а позивач не довів порушення прав, за захистом яких він звернувся до суду, тому сплив позовної давності, про застосування якої заявлено Департаментом ДАБІ в Одеській області, не є підставою для відмови у позові.

ОСОБА_2 також подала заяву про застосування позовної давності, зазначаючи, що перебіг позовної давності починається з часу, коли майно вибуло з комунальної власності.

Оскільки суд не встановив факт вибуття спірного нерухомого майна із комунальної власності, тому немає підстав для задоволення заяви ОСОБА_2 .

Ураховуючи, що позивач не довів вибуття майна з комунальної власності та проведення ОСОБА_2 реконструкції гаража за рахунок нежитлового приміщення, яке є власністю територіальної громади міста Одеси, немає підстав і для задоволення інших позовних вимог, а саме витребування нежитлового приміщення та виселення ОСОБА_1 із цього приміщення.

Постановою Одеського апеляційного суду від 19 серпня 2021 року рішення Приморського районного суду міста Одеси від 08 грудня 2020 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішення суду першої інстанції є справедливим, законним та обґрунтованим. Підстави для скасування або зміни судового рішення в межах доводів апеляційної скарги Департаменту комунальної власності Одеської міської ради відсутні.

При цьому апеляційний суд зазначив, що після реєстрації права власності на реконструйований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкту до експлуатації, остання вичерпує свою дію фактом виконання, та виключає можливість віднесення такого об`єкту до самочинного в силу його узаконення.

Таким чином, після реєстрації права власності ОСОБА_2 на реконструйований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкту до експлуатації, остання вичерпала свою дію фактом виконання, у зв`язку з чим скасування реєстрації такої декларації не буде нести будь-яких правових наслідків.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконного позбавлений, проте на час розгляду справитериторіальна громада міста Одеси є власником нежитлового приміщення НОМЕР_1, загальною площею 32 кв. м., розташованого на АДРЕСА_1, і це право власності не скасовано.

Позивач довів на підставі належних та допустимих доказів факт збільшення площі гаражу,розташованого на АДРЕСА_1, до 79,9 кв. м.

Проте неможливо встановити, що збільшення приміщення гаражу відбулося за рахунок об`єкта комунальної власності, оскільки наявними в матеріалах доказами не підтверджується факт включення приміщення, яке перебуває у комунальній власності, загальною площею 32 кв. м, до приміщення гаража, власником якого є ОСОБА_1, загальною площею 79, 9 кв. м.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2021 року, Департамент комунальної власності Одеської міської ради просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає:

- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15, Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18), а також Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/14144/16-ц (провадження № 61-14738св19), від 24 березня 2021 року у справі № 495/10972/17 (провадження № 61-6894св20);

- пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України - судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою

статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що суд не дослідив зібрані

у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених

пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу й не надав належної оцінки доводам позивача, що реконструкція спірного об`єкта нерухомості відбулася зі значною зміною розмірів без надання документів, що засвідчують право власності чи користування земельною ділянкою, розташованою під об`єктом реконструкції та перевищує межі відведеної земельної ділянки, що свідчить про самочинне будівництво та є підставою для скасування реєстрації декларації про готовність об`єкту до експлуатації.

Суд помилково послався на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 19 вересня 2018 року у справі № 804/1510/16 (провадження № К/9901/23411/18) та від 02 жовтня 2018 року у справі № 465/1461/16-а (провадження № К/9901/12645/18), оскільки ці висновки стосуються позовних вимог про визнання неправомірною та скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації за відсутності додаткових позовних вимог.

Натомість у цій справі позивач просив скасувати реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації, витребувати майно з чужого незаконного володіння, усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення та скасувати державну реєстрацію права власності.

На час реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та до теперішнього часу територіальна громада міста Одеси не позбавлена титулу власника майна, тобто є законним власником, тому відповідач ОСОБА_1 не є законним власником нежитлового приміщення НОМЕР_1, загальною площею 32 кв. м., розташованого на АДРЕСА_1, яке увійшло до складу нежитлового приміщення, загальною площею 79,9 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 . Зазначене позбавляє територіальну громаду міста Одеси як власника майна користуватися та розпоряджатися нежитловим приміщенням першого поверху НОМЕР_1.

Тотожність спірного об`єкта нерухомості та нерухомого майна, яке перебуває у комунальній власності, встановлено, тому спірне майно підлягає витребуванню на підставі статті 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Доводи інших учасників справи

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди установили, що рішенням Виконавчого комітету Приморського району депутатів працівників від 5 червня 1973 року № 363 ОСОБА_3 надано дозвіл на влаштування гаража на території двору на АДРЕСА_1 .

04 липня 1994 року ОСОБА_3 зареєстрував право власності на гараж, загальною площею 39,9 кв. м, розташований на АДРЕСА_1 .

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 02 вересня 2005 року ОСОБА_4 є спадкоємцем майна ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкове майно, на яке видано свідоцтво, складається з гаражу, загальною площею 39,9 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1, що належав ОСОБА_3 на підставі рішення Виконавчого комітету Приморської районної ради депутатів трудящих від 15 червня 1973 року № 363, зареєстрованого в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації 04 липня 1994 року за № 13.

10 жовтня 2005 року за ОСОБА_4 зареєстровано право приватної власності на гараж.

31 січня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу гаражу, за умовами якого ОСОБА_4 передала у власність, а ОСОБА_2 прийняла у власність гараж, загальною площею 39,9 кв. м, розташований на АДРЕСА_1 . При цьому, вказано, що гараж знаходиться на земельній ділянці площею 0,0046 га, що належить

ОСОБА_4 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 954448, виданого Одеським міським управлінням земельних ресурсів 11 квітня 2007 року та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі № 010750500467, кадастровий номер земельної ділянки 5110137500:41:005:0015.

27 серпня 2014 року Інспекцією ДАБК в Одеській області зареєстровано декларацію № ОД142142390560 про готовність об`єкта до експлуатації (реконструкція гаражу без зміни зовнішніх геометричних розмірів фундаментів у плані, розташованого на АДРЕСА_1 ), згідно з яким площа гаража становить 79,9 кв. м.

01 вересня 2014 року на підставі вказаної декларації внесені зміни до загальної площі об`єкта нерухомості у вигляді гаражу, розташованого на АДРЕСА_1, а саме змінено площу об`єкта нерухомості з 39,9 кв. м на 79,9 кв. м.

03 квітня 2017 року між ОСОБА_5, яка діяла від імені та в інтересах ОСОБА_2, та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу гаражу, за яким ОСОБА_2 передала у власність ОСОБА_1 гараж, розташований на АДРЕСА_1 . Гараж має площу 79,9 кв. м, розташований на земельній ділянці площею 0,0046 га, кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:41:005:0015.

03 квітня 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності за ОСОБА_1 .

Відповідно до листа Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради" (далі - КП "БТІ" ОМР) від 25 липня 2019 року № 4581-12/113 на підставі проведеного зовнішнього обстеження, матеріалів технічної інвентаризації, які є у архіві КП "БТІ Одеської міської ради" та копії технічного паспорту, виготовленого ПП "Діжен" 15 серпня 2014 року на нежитлове приміщення гаража в будинку АДРЕСА_1, загальною площею 79,9 кв. м, встановлено, що станом на день проведення зовнішнього обстеження (24 липня 2019 року) нежитлове приміщення гаражу в будинку АДРЕСА_1, загальною площею 79,9 кв. м, яке зображено у копії технічного паспорту, виготовленого ПП "Діжен", зображено помилково.

Згідно з технічним паспортом, виготовленим КП "ОМБТІ та РОН" 14 липня 2005 року, гараж, який розташований на АДРЕСА_1, мав загальну площу 39,9 кв. м, внутрішні розміри 5,70 м х 7,00 м, оглядову яму.

У технічному паспорті, виготовленому ПП "Діжен" 15 серпня 2014 року, внутрішні розміри приміщення не визначені. Виходячи з поверхового плану приміщення, збільшення площі повинно було відбутись за рахунок нового будівництва з правої частини відносно до розташування в`їзних воріт гаражу, на яке була надана декларація про готовність об`єкта до експлуатації від 27 серпня 2014 року № ОД 142142390560. Єдиною можливістю збільшення загальної площі гаражу, площею з 39,9 кв. м до 79,9 кв. м, є знесення перегородки між приміщенням гаражу площею 39,9 кв. м, та нежитловим приміщенням першого поверху НОМЕР_1, загальною площею 32,0 кв. м, що розташоване на АДРЕСА_1, з їх об`єднанням.

Також суди встановили, що на підставі рішення Одеської міської ради від 26 листопада 2015 року № 368 за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради зареєстровано право комунальної власності на нежитлове приміщення НОМЕР_1, загальною площею 32 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 .

Відповідно до листа Відділу самоврядного контролю за використанням і охороною земель та дотриманням земельного законодавства від 24 липня 2019 року перевіркою встановлено, що площа об`єкта нерухомого майна була збільшена без оформлення відповідних правовстановлюючих документів на зайняту частину земельної ділянки.

Згідно з копією технічного паспорту, виготовленого 15 серпня 2014 року ПП "Діжен", наявність відмітки про самочинне збільшення площі гаражу на 40 кв. м.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, четвертої та сьомої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною другою статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно з частиною другою статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об`єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об`єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

Статтею 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" визначено порядок прийняття до експлуатації закінчених будівництвом об`єктів.

Датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта є дата реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації або видачі сертифіката (частина п`ята статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Відповідно до частини дев`ятої статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" зареєстрована декларація про готовність об`єкта до експлуатації або сертифікат є підставою, зокрема, для оформлення права власності на нього.

Замовник відповідно до закону несе відповідальність за повноту та достовірність даних, зазначених у поданій ним декларації про готовність об`єкта до експлуатації, та за експлуатацію об`єкта без зареєстрованої декларації або сертифіката (частина десята статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Відповідно до частини другої статті 39-1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у разі виявлення відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю факту подання недостовірних даних, наведених у надісланому повідомленні чи зареєстрованій декларації, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи без належно затвердженого проекту або будівельного паспорта, а також у разі скасування містобудівних умов та обмежень реєстрація такої декларації, право на початок виконання підготовчих або будівельних робіт, набуте на підставі поданого повідомлення, підлягають скасуванню відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За правилами статті 26 цього Закону завершальним етапом будівництва об`єкту містобудування є реєстрація права власності на такий об`єкт.

Аналіз положень законодавства свідчить про те, що реєстрація декларації про початок будівництва є обов`язковою умовою для початку виконання будівельних робіт. Відповідальність за повноту та достовірність інформації, наведеної в декларації, несе замовник будівництва (особа, яка подає декларацію), орган державного архітектурно-будівельного контролю здійснює перевірку повноти інформації та вносить її до єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів.

З моменту реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації, з якою пов`язується закінчення будівництва об`єкта містобудування, реєстрація повідомлення про початок виконання будівельних робіт вважається такою, що вичерпала свою дію. При цьому реєстрація права власності є підставою вважати, що декларація про введення до експлуатації закінченого будівництвом об`єкта також вичерпала свою дію.

Отже, скасування реєстрації декларації про введення до експлуатації закінченого будівництвом об`єкта не буде нести будь-яких правових наслідків.

Аналогічні за змістом правові висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 19 вересня 2018 року у справі № 804/1510/16 (провадження № К/9901/23411/18), від 02 жовтня 2018 року у справі № 465/1461/16-а (провадження № К/9901/12645/18), від 22 січня 2021 року у справі № 640/11869/20 (провадження № К/9901/30126/20), від 23 лютого 2022 року у справі № 712/12338/18 (провадження № 61-7516св21).

Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вирішення позову про скасування реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації, дійшов правильного висновку, що після реєстрації права власності на реконструйований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкта до експлуатації, остання вичерпує свою дію фактом виконання, та виключає можливість віднесення такого об`єкта до самочинного в силу його узаконення.

Оскільки після реєстрації права власності ОСОБА_2 на реконструйований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкта до експлуатації, остання вичерпала свою дію фактом виконання, тому скасування реєстрації такої декларації не буде нести будь-яких правових наслідків.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21).

Встановивши, що за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради зареєстровано право власності на нежитлове приміщення НОМЕР_1, загальною площею 32 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1, така реєстрація права не скасована, тобто територіальна громада є власником (титульним володільцем), суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вирішення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння, дійшов правильного висновку, що такі вимоги є недоведеними.

Не є належним способом захисту витребування власником майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця), у особи, яка чинить перешкоди в користуванні його майном.

Погоджуючись з рішенням суд першої інстанції в частині вирішення інших позовних вимог, апеляційний суд правильно виходив з того, що позивач довів факт збільшення площі гаражу. Разом з тим, на підставі належних та допустимих доказів неможливо встановити збільшення спірного нерухомого майна за рахунок об`єкта комунальної власності.

Таким чином, суди попередніх інстанцій, врахувавши усі обставини справи, принцип справедливості рішення суду, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивач не довів на підставі належних та допустимих доказів обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що апеляційний суд помилково послався на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 19 вересня 2018 року у справі № 804/1510/16 (провадження № К/9901/23411/18) та від 02 жовтня 2018 року у справі № 465/1461/16-а (провадження № К/9901/12645/18), оскільки ці висновки стосуються позовних вимог про визнання неправомірною та скасування декларації про готовність до експлуатації за відсутності додаткових позовних вимог.

Натомість у цій справі позивач просив скасувати реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації, витребування майна з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та скасування державної реєстрації права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) виклала висновок щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини" та вказала, що задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), є необхідною конкретизація такого поняття.

Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У справі, яка переглядається, та у справах № 804/1510/16, № 465/1461/16-а суди перевіряли правомірність реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації та додержання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності.

Відмінність у предметах і підставах позовів означає, що спірні правовідносини не є тотожними. Однак це не спростовує їх змістовну подібність, зумовлену, зокрема, подібним матеріально-правовим регулюванням прав і обов`язків учасників спірних правовідносин.

Отже відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, безпідставно послався на висновки Верховного Суду, викладені у справах, які не є аналогічними.

Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що висновком КП "БТІ" ОМР від 25 липня 2019 року № 4581-12/113 встановлено тотожність спірного об`єкта нерухомості з об`єктом права власності територіальної громади міста Одеси, оскільки суди надали оцінку такому висновку, а такі доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, тобто виходять за межі касаційного оскарження, оскільки касаційний суд не може вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Порушення порядку дослідження та оцінки доказів не встановлено.

При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладені у постановах: Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15, Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18), а також Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/14144/16-ц (провадження № 61-14738св19), від 24 березня 2021 року у справі № 495/10972/17 (провадження № 61-6894св20), з огляду на таке.

У постановах Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі, викладені висновки щодо застосування статей 387, 388 ЦК України.

Висновок судів попередніх інстанцій не суперечить висновкам, викладеним у вищевказаних постановах Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті без додержання норм процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04).