483/1257/20 Про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки - 30.06.2022 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником - ОСОБА_3, на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 08 липня 2021 року у складі судді Шевиріної Т. Д. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 вересня 2021 рокуу складі колегії суддів: Темнікової В. І., Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до

ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що між нею та її онукою - ОСОБА_2 27 листопада 2014 року було укладено договір дарування житлового будинку та земельної ділянки, площею 0,0423 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Очаківського міського нотаріального округу Туровським В. А. та зареєстровано у реєстрі за № 454.

При укладанні договору вона вважала, що укладає договір довічного утримання, оскільки вона похилого віку та потребувала стороннього догляду враховуючи те, що її дочка проживає у м. Миколаїв, а онука проживала разом з нею, вважала, що саме відповідач її буде доглядати. Але наприкінці 2019 року онука покинула її та поїхала проживати до Туреччини, допомогу не надавала взагалі. У серпні 2020 року відповідач повернулась до України та почала вимагати від неї, щоб вона знялася з реєстрації житлового будинку, так як будинок виставлено на продаж, тоді вона дізналася, що у 2014 році було укладено не договір довічного утримання, а договір дарування.

Зазначала, що укладаючи оспорюваний договір дарування, вона діяла під впливом помилки відносно правової природи угоди, прав та обов`язків сторін, оскільки не мала на меті відчужувати та передавати житловий будинок шляхом підписання договору дарування, оскільки договір дарування не передбачає обов`язок обдаровуваного вчинити дію майнового чи немайнового характеру на користь дарувальника, вона мала на меті укласти договір довічного утримання, оскільки потребувала стороннього догляду та допомоги, а не договір дарування, оскільки є особою похилого віку, житловий будинок є її єдиним житлом, у якому вона зареєстрована та продовжує проживати, іншого житла немає.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір дарування житлового будинку та земельної ділянки, площею 0,0423 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, які розташовані в АДРЕСА_1, від 27 листопада 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та посвідчений приватним нотаріусом Очаківського міського нотаріального округу Туровським В. А., та зареєстровано у реєстрі за № 454, а також скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірний житловий будинок та земельну ділянку.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 08 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку та земельної ділянки, що розташовані по АДРЕСА_1, укладений 27 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Очаківського міського нотаріального округу Туровським В. А., зареєстрований в реєстрі за № 454.

Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 .

Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,0423 га за цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована по АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивач під час укладення спірного договору дарування була введена в оману відповідачем.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3, подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Аргументи учасників справ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 750/5751/20-ц, постанові Верховного Суду від 18 грудня 2020 року в справі № 520/9320/17, постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року в справі № 756/6516/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відзив на касаційну скаргу не подано.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга ОСОБА_2, подана представником - ОСОБА_3, не підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Встановлено, що 27 листопада 2014 року між ОСОБА_1, як дарувальником, та ОСОБА_2, як обдарованою, було укладено договір дарування належних ОСОБА_1 житлового будинку та земельної ділянки, що розташовані по АДРЕСА_1 .

За умовами договору дарувальником підтверджено, що її не визнано недієздатною чи обмежено дієздатною, її волевиявлення є вільним, усвідомленим та відповідає внутрішній волі. В договорі також зазначено, що нотаріусом перевірено дієздатність сторін за договором та встановлено їх волевиявлення та дійсні наміри. Право власності відповідачки зареєстровано того ж дня у встановленому законом порядку.

З пункту 12 оспорюваного договору також слідує, що його складено у трьох примірниках, один з яких зберігається у справах нотаріуса, а інші видані обдарованому, тобто відповідачці.

Також встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрована у спірному будинку з 06 жовтня 1995 року до теперішнього часу. За змістом Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта ОСОБА_1, позивачка не має у власності об`єктів нерухомості.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статей 229- 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість заповіту чи договору довічного утримання, суд визначає за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Встановивши, що ОСОБА_1 є особою похилого віку, у силу якого потребувала сторонньої допомоги, погодилася на передачу спірної нерухомості, яка є її єдиним житлом, у власність ОСОБА_2 лише за умови піклування про неї, забезпечення її допомогою, продовжувала проживати у вказаному будинку, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що позивач, укладаючи оспорюваний правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов`язків сторін за цим договором, та правильно задовольнив її позов на підставі статті 229 ЦК України та статей 203 і 717 ЦК України.

Висновок судів попередніх інстанцій відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 758/463/15-ц (провадження 61-48695св18), від 20 травня 2020 року у справі

№ 591/7117/17 (провадження № 61-47082св18), та від 13 травня 2020 року в справі № 638/4764/16-ц (провадження № 61-11421св18).

Доводи касаційної скарги щодо пропуску строку позовної давності колегією суддів відхиляються, оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач дізналася про порушення її права у 2020 році після вимоги відповідача про зняття її з реєстрації та публікації оголошення про продаж спірного нерухомого майна.

Колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування судами висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, оскільки указаною постановою, за результатами скасування судового рішення, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі.

Посилання на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 750/5751/20-ц, постанові Верховного Суду від 18 грудня 2020 року в справі № 520/9320/17, постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року в справі № 756/6516/16-ц, як на підставу касаційного оскарження, також не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 08 липня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо зупинення виконання рішення

Відповідно до частини 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2021 року зупинено дію рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 08 липня 2021 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року до закінчення касаційного провадження, тому виконання рішення на підставі частини 3 статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.