646/2950/20 Про видачу обмежувального припису - 23.06.2022 Прийняття

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису, посилаючись на те, що з 2014 року вона проживала з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу. За час спільного проживання в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_4, а крім того, в неї є інша дитина. 17 липня 2018 року вони набули у власність (придбали) в рівних частках квартиру АДРЕСА_2, в якій стали проживати разом із дітьми. Проте з часом стосунки між ними погіршилися, ОСОБА_2 почав застосовувати до неї психологічне насильство. Намагаючись зберегти сім`ю, вона терпіла всі його образи. Однак 29 квітня 2020 року заінтересована особа, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, в присутності дітей погрожував їй розправою, ображав нецензурною лайкою, після чого наніс побої. Наступного дня вона звернулася до фахівців відділу судово-медичної експертизи Комунального закладу охорони здоров`я Харківського обласного бюро судово-медичної експертизи, які констатували в неї тілесні ушкодження у вигляді синців на спинці носа, слизовій оболонці нижньої губи, лівій верхній кінцівці та правій нижній кінцівці, садна на тлі синця на червоній каймі верхньої губи. В подальшому за вказаним фактом працівниками Основ`янського відділу поліції Головного управління Національної поліції України в Харківській області (далі - Основ`янський ВП ГУНП) було розпочате досудове розслідування кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 12020220060000844. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила видати щодо ОСОБА_2 обмежувальний припис на строк шість місяців з покладенням на нього таких обов`язків: заборонити ОСОБА_2 перебувати за місцем її проживання за адресою: АДРЕСА_2 ; заборонити ОСОБА_2 вести з нею листування, телефонні переговориабо контактувати через інші засоби зв`язку та третіх осіб; обмежити спілкування ОСОБА_2 з постраждалою дитиною ОСОБА_4 ; заборонити ОСОБА_2 наближатися на відстань 200 метрів до місця її постійного проживання ( АДРЕСА_2 ) і можливого тимчасового перебування ( АДРЕСА_3 ); заборонити ОСОБА_2 наближатися до неї на відстань 200 метрів у громадських місцях.

Рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 26 червня 2020 року заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Видано обмежувальний припис щодо ОСОБА_2 терміном на 6 (шість) місяців з дня ухвалення цього рішення. Встановлено такі заходи тимчасового обмеження прав ОСОБА_2 та покладено на нього такі обов`язки: 1) заборонено перебувати в місці проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 ; 2) заборонено вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_1, контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб; 3) заборонено наближатися ближче ніж на 200 (двісті) метрів до місця постійного проживання заявниці ( АДРЕСА_2 ) і місця можливого тимчасового її перебування ( АДРЕСА_3 ); 4) заборонено наближатися до ОСОБА_1 у громадських місцях на відстань 200 (двісті) метрів. У задоволенні вимог про встановлення ОСОБА_2 обмеження у спілкуванні з сином ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 надала належні та допустимі докази на підтвердження вчинення ОСОБА_2 щодо неї домашнього насильства, що є підставою для видачі обмежувального припису. Разом з тимрешта заявлених вимог не підлягає задоволенню, оскільки матеріали справи не містять доказів вчинення заінтересованою особою психологічного чи фізичного насилля щодо неповнолітнього сина ОСОБА_4 .

Постановою Харківського апеляційного суду від 14 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 26 червня 2020 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У липні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 26 червня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 червня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким закрити провадження у справі, а в разі відсутності підстав для закриття - відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), заявник вказав, що суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального права, а саме: частину третю статті 4, частину десяту статті 26 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" у подібних правовідносинах, щодо застосування яких відсутній висновок Верховного Суду; висновки судів не відповідають обставинам справи і наданим доказам. Крім того, ОСОБА_2 зазначав, що у справі, яка переглядається, заява про видачу обмежувального припису не підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в разі порушення кримінального провадження у зв`язку з вчиненням домашнього насильства порядок застосування заходів щодо тимчасового обмеження прав або покладення обов`язків на особу, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, визначаються Кримінальним кодексом України (2341-14) (далі - КК України (2341-14) ) та Кримінальним процесуальним кодексом України (4651-17) (далі - КПК України (4651-17) ). Сам факт звернення заявника до органів поліції та внесення відомостей про кримінальне провадження до ЄРДР не підтверджує факт вчинення ним насильства, що є необхідною умовою застосування судом спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" (2229-19) .

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Червонозаводського районного суду міста Харкова.

15 квітня 2021 року справа № 646/2950/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 3 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що з 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. За час спільного проживання в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_4 .

ОСОБА_1 має іншого малолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У липні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбали у спільну часткову власність квартиру АДРЕСА_2, в якій стали проживати разом з дітьми.

Учасники справи не заперечували факту погіршення між ними стосунків.

Висновком фахівця з питань судово-медичної експертизи від 30 квітня 2020 року № 414-2020 у ОСОБА_1 зафіксовані тілесні ушкодження на спинці носа, слизовій оболонці нижньої губи, лівій верхній кінцівці та правій верхній кінцівці, садно на тлі синця на червоній каймі верхньої губи, які могли бути отримані протягом доби до моменту огляду 30 квітня 2020 року. За ступенем тяжкості зазначені ушкодження відносяться до легких тілесних.

01 травня 2020 року працівниками Основ`янського ВП ГУНП були внесенні відомості до ЄРДР за № 12020220060000844 за фактом нанесення ОСОБА_1 29 квітня 2020 року малознайомою особою тілесних ушкоджень в ході конфлікту.

04 травня 2020 року в медичному кабінеті "Сімейний ЛОР" заявниці виконані репозиція і редресація на усунення перелому кісток носа зі зміщенням.

25 травня 2020 року старший слідчий Слідчого відділу Основ`янського ВП ГУНП Жихарева Я. В. вручила ОСОБА_2 повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 125 КК України, - умисне нанесення ОСОБА_1 29 квітня 2020 року легких тілесних ушкоджень, що спричинило короткочасний розлад здоров`я.

В подальшому 01 червня 2020 року старший слідчий Слідчого відділу Основ`янського ВП ГУНП Жихарева Я. В. вручила ОСОБА_2 повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри в частині викладення обставин.

Розглядаючи справу по суті,місцевий суд також дослідив в судовому засіданні наданий заявником аудіозапис подій, які відбувалися 29 квітня 2020 року у квартирі АДРЕСА_2, і встановив, що вказаний запис підтверджує факт застосування щодо ОСОБА_1 фізичного та психологічного насильства з боку заінтересованої особи.

Основним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" (2229-19) . Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.

Згідно з пунктами 3, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь. Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи. Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.

Обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов`язків: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; 2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; 3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною; 4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; 5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; 6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб (частина друга статті 26 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству").

Пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" визначено, що обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 26 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців.

У пункті 9 частини першої статті 1 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" передбачено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).

Відповідно до частини першої статті 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.

З урахуванням змісту вищевказаних правових норм видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних обставин і наявності ризиків.

Під час вирішення заяви про видачу обмежувального припису суди мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження прав у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви.

Також суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.

Обмежувальний припис використовується як ефективний спосіб захисту від вчинення дій з домашнього насильства, однією з характеристик якого є повторюваність.

В постанові Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі № 756/3859/19 (провадження № 61-11564св19) зроблено висновок, що обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у Кодексі України про адміністративні правопорушення (80731-10) та КК України (2341-14) ), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях.

В постанові Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 754/11171/19 (провадження № 61-21971св19) вказано, що тимчасове обмеження права власності кривдника з метою забезпечення безпеки постраждалої особи при видачі обмежувального припису у порядку, визначеному Законом України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" (2229-19) , є легітимним заходом втручання у права та свободи особи. При вирішенні питання щодо застосування такого заходу суд на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства має оцінити пропорційність вручання у права і свободи особи враховуючи, що ці заходи пов`язані із протиправною поведінкою такої особи.

В постанові Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 165/3472/21 (провадження № 61-441св22) зазначено, що саме по собі звернення заявника до органів поліції та внесення відомостей про кримінальні провадження до ЄРДР не підтверджує факт вчинення заінтересованою особою відносно неї насильства, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" (2229-19) .

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Здійснивши системний аналіз вищенаведених норм матеріального права та встановивши, що надані ОСОБА_1 докази підтверджують обставини застосування відносно неї заінтересованою особою у справі фізичного та психологічного насильства в розумінні Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" (2229-19) , визначають ризики продовження чи повторного вчинення насильства та чинники і умови, які створюють або можуть створювати небезпеку для цієї особи, що є необхідною умовою для застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для видачі обмежувального припису щодо ОСОБА_2 .

Посилання ОСОБА_2 на те, що сам факт звернення заявника до органів поліції та внесення відомостей про кримінальне провадження до ЄРДР не підтверджує факт вчинення ним насильства, не є доказом вини у вчиненні кримінального правопорушення, враховуючи, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, не заслуговують на увагу, оскількиусправі, яка переглядається, наявність підстав для видачі обмежувального припису суди встановили на підставі досліджених доказів у їх сукупності (висновку фахівця з питань судово-медичної експертизи та аудіозапису) та оцінки ризиків вчинення в майбутньому заінтересованою особою домашнього насильства стосовно заявника. Враховуючи положення Закону України "Про запобігання та протидію домашнього насильству" (2229-19) , обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у Кодексі України про адміністративні правопорушення (80731-10) та КК України (2341-14) ), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію, направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій особи та прийняття стосовно неї рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях.

Доводи касаційної скарги заявника про те, що суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального права, а саме: частину третю статті 4, частину десяту статті 26 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" у подібних правовідносинах, щодо застосування яких відсутній висновок Верховного Суду, з огляду на те, що з часу оголошення особі - кривднику - підозри у зв`язку з вчиненням домашнього насильства питання про застосування обмежувальних заходів має вирішувати суд кримінальної юрисдикції, не заслуговують на увагу.

Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству здійснюються без дискримінації за будь-якою ознакою.

Порядок видачі судом обмежувального припису визначається ЦПК України (1618-15) (частина восьма статті 26 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству").

Згідно з частиною десятою статті 26 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" у разі порушення кримінального провадження у зв`язку з вчиненням домашнього насильства перелік заходів щодо тимчасового обмеження прав або покладення обов`язків на особу, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, пов`язаного з домашнім насильством, або визнана винною у його вчиненні, а також порядок застосування таких заходів визначаються КК України (2341-14) та КПК України (4651-17) .

11 січня 2019 року набув чинності Закон України від 06 грудня 2017 року № 2227-VIII "Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами" (2227-19) (далі - Закон № 2227-VIII (2227-19) ) щодо імплементації у кримінальне законодавство норм Стамбульської конвенції про протидію домашньому насильству.

Зазначеним Законом домашнє насильство віднесено до кримінальних правопорушень проти життя і здоров`я особи, КК України (2341-14) доповнено, зокрема статтею 126-1, згідно з якою домашнє насильство, тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров`я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи, - карається громадськими роботами на строк від ста п`ятдесяти до двохсот сорока годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п`яти років, або позбавленням волі на строк до двох років.

Також Законом № 2227-VIII (2227-19) КК України (2341-14) доповнено новими статтями (наприклад стаття 151-2 КК України) та змінено редакцію чинних статей (наприклад статті 152- 153 КК України), що дає можливість застосовувати їх у сукупності із статтею 126-1 КК України.

Тлумачення поняття "злочин, пов`язаний із домашнім насильством" надав Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду в постанові від 12 лютого 2020 року в справі № 453/225/19 (провадження № 51-4000км19).

Згідно з частиною четвертою статті 194 КПК України, якщо при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу прокурор доведе обставини, передбачені пунктами 1 та 2 частини першої цієї статті, але не доведе обставини, передбачені пунктом 3 частини першої цієї статті, слідчий суддя, суд має право застосувати більш м`який запобіжний захід, ніж той, який зазначений у клопотанні, а також покласти на підозрюваного, обвинуваченого обов`язки, передбачені частинами п`ятою та шостою цієї статті, необхідність покладення яких встановлена з наведеного прокурором обґрунтування клопотання.

На підставі частини шостої статті 194 КПК України (в редакції чинній на час звернення заявниці до суду) в інтересах потерпілого від злочину, пов`язаного з домашнім насильством, крім обов`язків, передбачених частиною п`ятою цієї статті, суд може застосувати до особи, яка підозрюється у вчиненні такого кримінального правопорушення, один або декілька таких обмежувальних заходів: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства; 2) обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності; 3) заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв`язку із роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин; 4) заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв`язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб; 5) направлення для проходження лікування від алкогольної, наркотичної або іншої залежності, від хвороб, що становлять небезпеку для оточуючих, направлення для проходження програми для кривдників.

Стаття 91-1 КК України визначає обмежувальні заходи, що застосовуються до осіб, які вчинили домашнє насильство. Зокрема, в інтересах потерпілого від злочину, пов`язаного з домашнім насильством, одночасно з призначенням покарання, не пов`язаного з позбавленням волі, або звільненням з підстав, передбачених цим Кодексом, від кримінальної відповідальності чи покарання, суд може застосувати до особи, яка вчинила домашнє насильство, один або декілька обмежувальних заходів, відповідно до якого (яких) на засудженого можуть бути покладені такі обов`язки: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства; 2) обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності; 3) заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв`язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин; 4) заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв`язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб; 5) направлення для проходження програми для кривдників або пробаційної програми.

Таким чином, КК України (2341-14) та КПК України (4651-17) врегульовано як порядок застосування заходів тимчасового обмеження прав та покладення обов`язків, так і їх перелік, у разі порушення кримінального провадження у зв`язку із вчиненням домашнього насильства.

Якщо за заявами особи порушені кримінальні провадження у зв`язку із вчиненням домашнього насильства, то передбачені частиною шостою статті 194 КПК України та/або статтею 91-1 КК України заходи тимчасового обмеження прав або покладення обов`язків на особу, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні такого кримінального правопорушення або визнана винною у його вчиненні, у разі встановлення підстав для їх застосування, можуть бути застосовані судом або слідчим суддею в межах відповідних кримінальних проваджень.

Разом з тим повідомлення особи про підозру у вчиненні кримінального правопорушення не є підставою для закриття провадження у цивільній справі, оскільки сама по собі наявність кримінального провадження не може свідчити про те, що слідчий суддя або суд обере підозрюваному запобіжний захід, в тому числі застосує до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, пов`язаного з домашнім насильством, передбачені частиною шостою статті 194 КПК України обов`язки. Тому порушення кримінального провадження у зв`язку з вчиненням домашнього насильства не замінює розгляд заяви про видачу обмежувального припису в порядку ЦПК України (1618-15) з огляду на встановленні частиною другою статті 350-5 цього Кодексу максимально стислі строки розгляду заяв такої категорії (не пізніше 72 годин після надходження заяви).

Водночас, як вбачається з наявного в цій справі реєстру матеріалів у кримінальному провадженні № 12020220060000844, ОСОБА_2 не обирався будь-який запобіжний західпід час досудового розслідування, а отже, не встановлювалися обмежувальні заходи, передбачені частиною шостою статті 194 КПК України.

Крім того, згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень (https://reestr.court.gov.ua/Review/97105987) ухвалою Червонозаводського районного суду міста Харкова від 24 травня 2021 року у справі № 646/3959/20, яка постановлена після ухвалення оскаржуваних судових рішень, кримінальне провадження № 12020220060000844 від 02 травня 2020 року стосовно ОСОБА_2 за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 125 КК України, закрите у зв`язку з примиренням обвинуваченого з потерпілою та звільнено ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності. При цьому таке звільнення відбулося без застосування судом до ОСОБА_2 обмежувальних заходів, передбачених статтею 91-1 КК України.

Разом з тим Верховний Суд зауважує, що провадження в цій справі не може бути закрите з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України, як про це просив заявник, ще й з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Згідно з частиною першою статті 256 ЦПК України, якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.

За змістом наведених норм процесуального права закриття провадження в цивільній справі з тієї підстави, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, можливе у випадку, коли ця справа має бути розглянута в порядку іншого судочинства, і при цьому на стадії апеляційного або касаційного перегляду судових рішень суд відповідної інстанції повинен за заявою позивача направити справу на розгляд суду іншої відповідної юрисдикції.

Однак розгляд справ про видачу обмежувального припису віднесено ЦПК України (1618-15) виключно до юрисдикції цивільних судів, а їх вирішення в порядку іншого (в тому числі кримінального) судочинства законодавством не передбачено.

Наявність кримінального провадження у зв`язку із вчиненням домашнього насильства не є перешкодою і не позбавляє потерпілу особу права звернутися до суду в порядку цивільного судочинства із заявою про видачу обмежувального припису, так само, як і розгляд відповідної цивільної справи не є перешкодою для здійснення кримінального провадження щодо кривдника.

Наведене жодним чином не суперечить положенням вищенаведеної частини десятої статті 26 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству", так як застосування заходів щодо тимчасового обмеження прав або покладення обов`язків на особу під час кримінального провадження на підставі положень КПК України (4651-17) не виключає і не забороняє розгляд та вирішення заяви про видачу обмежувального припису в порядку цивільного судочинства.

Оскільки подана ОСОБА_1 в порядку ЦПК Українизаява (1618-15) про видачу обмежувального припису не може бути предметом розгляду суду кримінальної чи будь-якої іншої, крім цивільної, юрисдикції, то відсутні підстави для закриття провадження у справі за пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації виниклих відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.