520/17221/18 Про визнання неправомірним запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру, та скасування державної реєстрації права власності на зазначене майно - 11.05.2022 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 та касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2020 року, постановлене суддею Луняченком В. О., та постанову Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Дрішлюка А. І., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М.,

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у листопаді 2018 року звернувся до суду з позовом про визнання неправомірним запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1, та скасування державної реєстрації права власності на зазначене майно.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 07 вересня 2006 року він та Акціонерний поштово-пенсійний банк "Аваль" (далі - АППБ "Аваль") уклали кредитний договір № 014/0014/82/62326 (далі - кредитний договір). З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 08 вересня 2006 року сторони уклали договір іпотеки (далі - іпотечний договір), за умовами якого предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 (далі - предмет іпотеки, спірна квартира).

04 жовтня 2018 року позивачу стало відомо, що власником спірної квартири є ОСОБА_2

ОСОБА_1 вважав, що у державного реєстратораКомунального підприємства Новоселівської сільської ради "Регіональне бюро державної реєстрації" Рубан М. О. (далі - державний реєстратор) не було підстав для реєстрації права власності на зазначене іпотечне майно, оскільки відповідно до Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) заставлене майно, на яке поширюються вимоги цього Закону, не може бути примусово звернене стягнення без згоди власника. Крім того, при здійснені реєстрації права власності не дотримано процедури належного повідомлення іпотекодавця, оскільки він не отримував ані вимогу про усунення порушень, ані повідомлення про наслідки невиконання зобов`язань.

Із урахуванням наведених обставин, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд визнати неправомірним запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на спірне нерухоме майно (номер запису про право власності 28112400 від 21 вересня 2018 року); скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на це майно; поновити відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про його права спірне майно.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та недоведеним належними та допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 04 лютого 2020 року Київський районний суд м. Одеси частково задовольнив позов.

Суд визнав протиправним та скасував запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1, номер запису про право власності 28112400 від 21 вересня 2018 року, о 18:30:08, державного реєстратора Рубан М. О. Комунального підприємства Новоселівської сільської ради "Регіональне бюро державної реєстрації".

Визначив порядок виконання рішення шляхом зазначення, що скасування запису про права власності на квартиру АДРЕСА_1, є підставою для поновлення відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що передували скасованому запису.

В іншій частині вимог позову відмовлено.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що тимчасовий мораторій поширюється й на момент звернення стягнення на іпотечне майно у позасудовому порядку шляхом перереєстрації права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем, що узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а. Спірне нерухоме майно використовується позивачем як єдине місце постійного проживання, оскільки у нього немає іншого майна, а місцем реєстрації проживання позивача є нежитлове приміщення, яке не може бути визнане місцем проживання у розумінні законодавства України. Відповідачі не спростували факт проживання позивача у спірній квартирі протягом більш ніж шести місяців на рік, а тому ця квартира може вважатися місцем постійного проживання та відповідає й іншим ознакам майна, яке підпадає під дію Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) . Також суд першої інстанції визначив, що наявність відомостей про направлення повідомлення за місцем реєстрації іпотекодавця та факт отримання повідомлення за цією адресою, навіть без зазначення особи, яка отримала повідомлення, свідчить про дотримання процедури повідомлення іпотекодавця.

Постановою від 25 березня 2021 року Одеський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2, провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 закрив, рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2020 року залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спірне нерухоме майно відповідає критеріям нерухомого майна, визначеним у Законі України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , а тому на спірне майно поширюється дія цього Закону. Також апеляційний суд врахував, що постановою від 07 квітня 2020 року у справі № 520/175/14-ц Одеський апеляційний суд відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_2 про заміну кредитора Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" його правонаступником ОСОБА_2 у виконавчому провадженні з виконання виконавчого листа щодо солідарного стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором в розмірі 469 440,37 дол. США з посиланням на те, що відступлення права вимоги за кредитним договором суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 514 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Зазначені обставини, на переконання суду апеляційної інстанції, мають істотне значення для цієї справи в контексті правового статусу відповідача щодо спірного нерухомого майна та наявності в нього права на спірне майно.

Закриваючи провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спірне нерухоме майно набуто за окремою цивільно-правовою угодою (про уступку права вимоги), дійсність якої хоч і не оспорена, проте частково правова оцінка цій угоді надана судом апеляційної інстанції в постанові Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у справі № 520/175/14-ц. Набуття певних прав в межах спірних правовідносин іншим з подружжя залежить від підстави та мети набуття майна. В справі, що переглядається, один з подружжя не міг набути більше прав, аніж інший, при тому що в матеріалах справи немає доказів набуття спірного майна в інтересах сім`ї.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційних скарг

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у травні 2021 року подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

ОСОБА_3 у червні 2021 року подала ще одну касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційні скарги обґрунтовуються тим, що суд першої інстанції, застосовуючи положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , встановив, що спірна квартира є єдиним місцем постійного проживання позивача. Суд апеляційної інстанції констатував, що передання позивачем зазначеного житлового приміщення в оренду не виключає факту проживання ОСОБА_1 у цій квартирі. Зазначений висновок суду апеляційної інстанції суперечить висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 755/17990/19, відповідно до якого суд касаційної інстанції врахував, що квартиру передано в оренду іншій сім`ї, а це свідчить, що боржник спірне нерухоме житлове майно не використовує як місце постійного проживання.

Суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 756/9904/15, відповідно до яких дія Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) не поширюється на осіб, які є суб`єктами Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції" як керівники юридичних осіб. ОСОБА_1 є засновником Товариства з обмеженою відповідальністю "Хілтонгруп"

(далі - ТОВ "Хілтонгруп") та керівником Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіті Драйв" (далі - ТОВ "Сіті Драйв").

При цьому суд апеляційної інстанції безпідставно врахував висновки, викладені у постанові Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у справі № 520/175/14-ц, оскільки договори про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки не визнано недійсними.

Також суд апеляційної інстанції безпідставно закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3, яка є співвласником спірної квартири, за правилом статті 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ), тому рішення суду першої інстанції порушує її майнові права.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційні скарги від позивача та державного реєстратора до Верховного Суду не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 09 липня 2021 року Верховного Суду відкрив касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_3, а ухвалою від 03 травня 2022 року справу призначив до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Касаційна скарга ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і касаційна скарга ОСОБА_3 в частині щодо ОСОБА_3 якособи, яка не брала участі у справі, розглядаються в межах доводів, що стосуються оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року в частині закриття апеляційного провадження за її апеляційною скаргою.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України

(далі - ЦПК України (1618-15) ), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційних скарг та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 08 серпня 2006 року між АППБ "Аваль" та ОСОБА_1 на забезпечення виконання кредитного договору № 014/0014/82/62326 від 07 серпня 2006 року про надання кредиту в сумі 50 000, 00 дол. США на будівництво власного житла укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

24 липня 2018 року між Акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль", який є правонаступником АППБ "Аваль", та Публічним акціонерним товариством "Оксі Банк" (далі - ПАТ "Оксі банк") укладено договір відступлення прав за договором іпотеки.

24 липня 2018 року ПАТ "Оксі Банк" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Укрфінанс Груп" (далі - ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінанс Груп") уклали договір відступлення прав за договором іпотеки.

26 липня 2018 року ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінанс Груп" та ОСОБА_2 уклали договір про відступлення прав за договором іпотеки.

21 вересня 2018 року о 18:30:08 державний реєстратор здійснив запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1, номер запису про право власності 28112400, на підставі договору іпотеки від 08 серпня 2006 року, договорів про відступлення права вимоги, вимоги ОСОБА_2 про усунення порушень від 09 серпня 2018 року, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (дублікат) № 6507806231966, виданого 21 серпня 2018 року Одеською дирекцією Публічного акціонерного товариства "Укрпошта".

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України (435-15) . За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Відповідно до статті 629 цього Кодексу договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (1127-2015-п) (далі - Порядок № 1127), визначено процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Згідно з пунктом 61 Порядку № 1127 (у редакції, чинній на час проведення реєстрації права власності) для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення

30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Отже, у пункті 61 Порядку № 1127 визначено вичерпний перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і державний реєстратор під час її проведення приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

Суди встановили, що на момент вчинення оскаржуваної реєстраційної дії державному реєстратору надано всі необхідні документи, передбачені у пункті 61 Порядку № 1127.

Водночас, 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Поняття "мораторій" у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов`язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Тому встановлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника).

Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

У справі, що переглядається, кредитні кошти надавалися позичальнику на будівництво власного житла, що свідчить про споживчий характер кредитних коштів.

У пункті 4 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) викладений правовий висновок, за змістом якого у Законі України "Про іпотеку" (898-15) зазначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) введено тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.

У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про неможливість звернення стягнення на предмет іпотеки, площа якого не перевищує 140 кв. м для квартири і 250 кв. м для житлового будинку та який використовується іпотекодавцем як місце постійного проживання, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателемяк забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.

Для застосування мораторію (заборона) на примусове відчуження майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, який є державною гарантією захисту конституційних прав та інтересів громадян, які отримали кредити саме в іноземній валюті, обов`язковою є сукупність обставин зазначених у пункті 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) .

У свою чергу, в пункті 6 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) зазначено, що дія цього Закону не поширюється на осіб, які є суб`єктами Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції".

Оцінка аргументів, викладених у касаційних скаргах

У спільній касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначив, що ОСОБА_1 є засновником ТОВ "Хілтонгруп" та керівником ТОВ "Сіті Драйв", а відповідно до пункту 6 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) дія цього Закону не поширюється на осіб, які є суб`єктами Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції".

Відповідно до пункту 6 зазначеного Закону, редакція якого діяла до 20 березня 2020 року, дія цього Закону не поширюється на осіб, які є суб`єктами Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції".

У статті 4 Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції" було визначено, що суб`єктами відповідальності за корупційні правопорушення є, зокрема, особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов`язків, або спеціально уповноважені на виконання таких обов`язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, відповідно до закону (пункт 3 цитованої статті).

У зв`язку із прийняттям 14 жовтня 2014 року Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) , який введений у дію 26 квітня 2015 року, Закон України "Про засади запобігання і протидії корупції" втратив чинність 01 вересня 2016 року.

У пункті 3 Прикінцевих положень Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) визначено, що до приведення у відповідність із цим Законом законодавчі та інші нормативно-правові акти застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 Закону України "Про запобігання корупції" визначено, що суб`єктами, на яких поширюється дія цього Закону, є особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов`язків, або спеціально уповноважені на виконання таких обов`язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, а також інші особи, які не є службовими особами та які виконують роботу або надають послуги відповідно до договору з підприємством, установою, організацією, -у випадках, передбачених цим Законом (у редакції із змінами, внесеними згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції" від 12 лютого 2015 року (198-19) ).

04 березня 2020 року прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) , який набрав чинності 20 березня 2020 року, і яким у пункті 6 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) слова "Про засади запобігання і протидії корупції" замінені словами "Про запобігання корупції".

Отже, зазначення у пункті 6 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) про непоширення цього Закону на осіб, які є суб`єктами Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції", не суперечить положенням Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) .

Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 756/9904/15 (провадження

№ 61-10066св20), від 10 лютого 2021 року у справі № 755/17990/19 (провадження № 61-7240св20), від 19 січня 2022 року у справі № 755/17656/18 (провадження № № 61-14687св21).

Суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили, чи поширюється на позивача дія Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) з урахуванням пункту 6 цього Закону.

Верховний Суд враховує, що відповідач не посилався на цю обставину в суді першої інстанції та відповідні докази не подавав. В апеляційній скарзі також не викладено доводи про непоширення на позивача як засновника та керівника юридичних осіб приватного права дії зазначеного Закону. Проте ОСОБА_2 подав додаткові пояснення до апеляційної скарги, в яких послався на те, що ОСОБА_5 є суб`єктом Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції" та надав витяги з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань

(далі - ЄДРПОУ) на підтвердження цієї обставини.

При цьому витяги з ЄДРПОУ не можуть вважатися новим доказом, оскільки інформація про те, чи є особа суб`єктом Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції", є загальнодоступною. Тож суди, вирішуючи питання про застосуванняЗакону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" до спірних правовідносин, мали самостійно з`ясувати, чи є позивач суб`єктом Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції", якщо про таке повідомила інша сторона.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20) звернула увагу на те, що у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу "jura novit curia".

ОСОБА_1 є засновником і керівником ТОВ "Хілтонгруп", зареєстрованого 12 березня 2016 року, та керівником ТОВ "Сіті Драйв", зареєстрованого 23 грудня 2016 року, тому є суб`єктом Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції", а відтак на нього не поширюється дія Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) .

Суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не застосували пункт 6 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , яким встановлені обмеження дії цього Закону та помилково застосували наведений Закон до спірних правовідносин.

Зазначена обставина є підставою для скасування оскаржуваних рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, з урахуванням того, що суд першої інстанції встановив, що на момент вчинення оскаржуваної реєстраційної дії державному реєстратору надано всі необхідні документи, передбачені у пункті 61 Порядку № 1127, і рішення суду першої інстанції в цій частині позивачем в апеляційному порядку не оскаржувалося.

Оскільки Верховним Судом зроблено висновок про незастосування до спірних правовідносин Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , тому висновок судів про те, що спірна квартира - предмет іпотеки - є єдиним місцем проживання позивача не має жодного правового значення та не впливає на висновок суду касаційної інстанції про брак підстав для задоволення позову.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2021 року у справі № 300/2557/20 сформулював висновок про те, що, виходячи з приписів статті 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", місце проживання підлягає обов`язковій реєстрації, тобто цей Закон пов`язує місце проживання особи насамперед із зареєстрованим місцем проживання. Отже, факт реєстрації особою свого місця проживання безумовно свідчить про те, що особа обрала певну адресу місцем свого проживання. Законом не заборонено особі мати декілька місць проживання, але у будь-якому випадку адреса, зареєстрована особою у встановленому порядку, виходячи з положень частини десятої статті 6 Закону, є офіційною адресою її проживання, а відтак, особа правомірно очікує, що за цією адресою з нею буде вестися офіційне листування, а також вчинятимуться й інші юридичні дії, що пов`язані з місцем її проживання. Тож законодавець, оперуючи поняттям "місце проживання особи", передбачає, що таке місце проживання має бути особою зареєстровано і суб`єкти владних повноважень зобов`язані враховувати таку інформацію при здійсненні ними владно-управлінських функцій.

Отже, у разі реєстрації місця проживання особи діє презумпція дійсності такого місця проживання, що фактично резюмує проживання особи саме за зареєстрованим місцем її проживання. У випадку проживання особи за адресою, відмінною від адреси реєстрації місця проживання, така особа має довести ці обставини належними, достатніми та достовірними доказами.

Суди попередніх інстанцій встановили, що місцем реєстрації проживання позивача є нежитлове приміщення - будівля управління е/з АРПТР, яка є державною власністю та належить Державній службі морського та річкового транспорту України (Морська адміністрація).

Предмет іпотеки не є зареєстрованим місцем проживання позивача, та він не надав доказів на підтвердження факту використання спірної квартири як місця його постійного проживання, також ОСОБА_1 має місце реєстрації за іншою адресою.

Апеляційний суд також наголосив на тому, що обставини, встановлені в постанові Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у справі № 520/175/14-ц, якою відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_2 про заміну кредитора у виконавчому провадженні, мають юридичне значення для цієї справи в контексті визначення правового статусу відповідача щодо спірного нерухомого майна та наявності в нього права на спірне майно.

У частинах четвертій та п`ятій статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

При цьому преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає потреби встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У частині сьомій статті 82 ЦПК України зазначено, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Поза увагою суду апеляційної інстанції залишилося те, що в постанові Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у справі № 520/175/14-ц вирішувалося питання про наявність правових підстав для заміни сторони виконавчого провадження щодо стягнення боргу та відмовлено з тих підстав, що для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа, тому відступлення права вимоги за кредитним договором суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 514 ЦК України.

Водночас предметом справи, що переглядається є вимога про визнання неправомірним запису про державну реєстрацію права власності, скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 та поновлення відомостей у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно.

Підставою для прийняття державним реєстратором рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за відповідачем були, зокрема, договір про відступлення прав вимоги від 26 липня 2018 року № 26-07/18/1 та договір про відступлення прав за договором іпотеки від 26 липня 2018 року, які є оспорюваними правочинами, проте як станом на час здійснення реєстрації права власності на спірну квартиру за відповідачем, так і на час ухвалення оскаржуваних рішень зазначені правочини судом не визнані недійсними.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

З огляду на презумпцію правомірності правочину, обставини, встановлені при вирішенні питання про заміну сторони виконавчого провадження у іншій справі щодо стягнення боргу, не є преюдиційними та не можуть впливати на висновки у цій справі, яка стосується оцінки правомірності вчинення державним реєстратором реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, що не враховано судом апеляційної інстанції.

Щодо висновків апеляційного суду про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 варто зазначити про таке.

У статті 17 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

У зазначеній статті визначено коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.

Підстави для закриття апеляційного провадження визначені у статті 362 ЦПК України.

Відповідно до пункту 3 частини першої наведеної статті суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження у справі, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Системний аналіз наведених процесуальних норм дає підстави для висновку, що суд апеляційної інстанції в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу. При цьому якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті.

Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18).

У частині третій статті 61 СК України зазначено, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з правилами сімейного законодавства умовою визначення належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, є згадана законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

У матеріалах справи немає доказів набуття спірного майна в інтересах сім`ї. ОСОБА_3, звернувшись до суду із апеляційною скаргою, не навела достатніх та обґрунтованих доводів, підтверджених належними та допустимими доказами, що рішення у цій справі стосується її прав та інтересів. Крім того, з подібною апеляційною скаргою звернувся і ОСОБА_2 .

Апеляційний суд на виконання вимог процесуального закону відкрив апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_3, яка не брала участі у справі, належно дослідив доводи апеляційної скарги та встановив, що обставини про вирішення місцевим судом питання про права, інтереси, свободи та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердилися, оскількиправа другого з подружжя, тобто заявниці, не порушені.

Верховний Суд погоджується з таким висновком, оскільки суд апеляційної інстанції відповідно до норм цивільного процесуального законодавства в межах відкритого апеляційного провадження дослідив питання щодо вирішення чи невирішення місцевим судом питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, але подала апеляційну скаргу на рішення суду. Оскільки такі обставини не підтвердилися, апеляційний суд обґрунтовано закрив апеляційне провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.

Втім, встановлюючи наявність підстав для закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції також послався на обставини, встановлені в постанові Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у справі № 520/175/14-ц. Верховний Суд у цій постанові вже зробив висновок, що обставини, встановлені у справі № 520/175/14-ц, не мають преюдиційного значення при розгляді цієї справи.

Також Верховний Суд звертає увагу на те, що суди, частково задовольняючи позов, залишили поза увагою, який саме спосіб захисту прав позивача є правомірним та ефективним, тобто приведе до відновлення порушеного права позивача, враховуючи, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" (340-20) , який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції. Суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду з цього приводу, викладені в постановах від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19 та від 21 липня 2021 року у справі № 686/19656/19 (провадження № 61-9418св20), згідно з якими правомірними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є скасування саме рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19), від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц (провадження № 14-445цс19), постановах Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 569/15704/18 (провадження № 61-871св21), від 07 липня 2021 року у справі № 369/5589/19 (провадження № 61-5097св21), від 21 липня 2021 року у справі № 686/19656/19 (провадження № 61-9418св20), за змістом яких спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та стосовно якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі.

У спільній касаційній скарзі відсутні доводи ОСОБА_2 щодо порушень під час застосування способу захисту та встановлення кола належних відповідачів, допущених судом першої інстанції та не виправлених судом апеляційної інстанції, а Верховний Суд не має правових підстав, передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України, для виходу за межі доводів ОСОБА_2 у цій касаційній скарзі, проте, постановляючи нове рішення, Верховний Суд зобов`язаний врахувати такі вимоги чинного законодавства. Оскільки Верховний Суд зробив висновок про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень в частині задоволення позовних вимог з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову до ОСОБА_2, тому вважає можливим відмовити в задоволенні позову, пред`явленого до державного реєстратора як неналежного відповідача.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Верховний Суд встановив, що суди безпідставно застосували Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) до спірних правовідносин та частково задовольнили позовні вимоги, що не відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним в постановах від 16 вересня 2020 року у справі № 756/9904/15 (провадження № 61-10066св20), від 10 лютого 2021 року у справі № 755/17990/19 (провадження

№ 61-7240св20), від 19 січня 2022 року у справі № 755/17656/18 (провадження № 61-14687св21).

Верховний Суд встановив, що суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок, що обставини, встановлені в постанові Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у справі № 520/175/14-ц, мають юридичне значення в контексті правового статусу відповідача щодо спірного нерухомого майна та наявності в нього права на спірне майно у цій справі.

Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, проте не погодився з врахуванням обставин, встановлених у постанові Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у справі № 520/175/14-ц, під час закриття апеляційного провадження.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані рішення підлягають скасуванню в частині задоволених позовних вимог. Постанова суду апеляційної інстанції в частині закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 підлягає зміні шляхом виключення посилань на обставини, встановлені у постанові Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у справі № 520/175/14-ц.

За приписами пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. (частини перша - четверта статті 412 ЦПК України).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд розглянув справу в межах доводів касаційних скарг щодо оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року в частині закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 та зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_2, а також касаційної скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_3 в частині, що стосуються ОСОБА_3, якособи, яка не брала участі у справі, та про зміну мотивувальної частини постанови апеляційного суду в оскаржуваній частині, втім правовий результат вирішення питання про закриття апеляційного провадження за скаргою ОСОБА_3 залишився без змін, тому судові витати, понесені у зв`язку із розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, покладаються на ОСОБА_3 .

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення спільної касаційної скарги в межах решти доводів ОСОБА_2 щодо незаконності оскаржуваних судових рішень, ухвалених за результатами вирішення спору ОСОБА_1, та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .