185/4831/17 Про встановлення факту сумісного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його розподіл - 11.05.2022 Прийняття

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту сумісного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його розподіл, мотивуючи його тим, що вони з відповідачем познайомилися в м. Павлограді приблизно в 1990 році, з 2003 року стали мати близькі стосунки, зустрічалися, оскільки обидва на той час були вже розлучені, 01 січня 2006 року вони стали проживати сумісно в квартирі її брата по АДРЕСА_1 . З того часу вони стали проживати однією сім`єю, мали спільний бюджет, матеріально та морально підтримували один одного.

Указувала, що згідно з договором купівлі-продажу від 11 квітня 2006 року ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_2 . За пунктом 3 цього договору продаж квартири вчинено за 55 550 грн, які покупець (відповідач) зобов`язався сплатити продавцю після підписання цього договору, державної його реєстрації, укладання покупцем (відповідачем) договору іпотеки на придбану квартиру з Павлоградським філіалом ЗАТ КБ "ПриватБанк" та отримання кредиту на ім`я ОСОБА_2, тобто в строк до 12 квітня 2006 року. Згідно з кредитним договором від 07 квітня 2006 року, укладеного між банком та відповідачем, ОСОБА_2 отримав кредит на купівлю спірної квартири та оформлення відповідного договору страхування на неї. Строк дії кредитного договору становив з 07 квітня 2006 року по 07 квітня 2016 року. На забезпечення виконання кредитних зобов`язань відповідачем 11 квітня 2006 року укладено відповідний договір на цю квартиру.

Зазначала, що неохоплену кредитними коштами суму за купівлю спірної квартири (19 550 грн) вони з відповідачем додали зі спільного сімейного бюджету, оскільки разом збирали ці кошти для придбання квартири, починаючи з січня 2006 року.

16 грудня 2006 року вони офіційно зареєстрували шлюб.

Посилаючись на те, що спірна квартира є їх з відповідачем спільною сумісною власністю, оскільки придбана в період спільного проживання однією сім`єю без офіційної реєстрації шлюбу за спільні кошти, а тому просила суд встановити факт проживання її та відповідача однією сім`єю як чоловіка та жінки, які не перебували у шлюбі між собою, в період 0 01 січня 2006 року по 16 грудня 2006 року; визнати спільною сумісною власністю сторін квартиру АДРЕСА_2 та провести розподіл майна, визнавши за кожним із сторін право власності на Ѕ частину квартири.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 липня 2018 року позов задоволено. Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю як жінки та чоловіка, які перебувають у шлюбі між собою у період з 01 січня 2006 року по 16 грудня 2006 року. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 та поділено її, визнавши за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2, на іншу Ѕ частину цієї квартири визнано право власності ОСОБА_2 . Вирішено питання про судовий збір.

Задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд першої інстанції виходив із законності та обґрунтованості позовних вимог.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 липня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову. Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю як жінки та чоловіка, які перебувають у шлюбі між собою у період з січня 2006 року по 16 грудня 2006 року. У решті позовних вимог відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачкою не доведено належними та допустимими доказами того, що спільно проживаючи з січня 2006 року у неї з відповідачем був спільний бюджет та що саме за рахунок спільних грошових коштів була придбана спірна квартира.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи вимог касаційної скарги

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася засобами поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 липня 2021 року, яку оскаржує в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_2 та її поділу, та в цій частині залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду: від 17 квітня 2019 року в справі № 490/6060/16-ц, від 07 листопада 2018 року в справі № 641/4323/15-ц та від 14 липня 2020 року в справі № 552/5692/18 та постанові Верховного Суду від 23 вересня 2015 року в справі № 6-1026цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Судові рішення в частині задоволення позову до суду касаційної інстанції не оскаржено та предметом перегляду не є (стаття 400 ЦПК України).

Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу

У жовтні 2021 року ОСОБА_2 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду із відзивом на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просить зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін. Зазначає, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позивачкою не було доведено факту придбання спірної квартири.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 185/4831/17 з Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 травня 2022 року зазначену справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що сторони по справі мешкали сумісно в період часу з 01 січня 2006 року в квартирі, розташованої в АДРЕСА_1 . Після купівлі квартири АДРЕСА_2 стали проживати в ній однією сім`єю.

16 грудня 2006 року сторони зареєстрували шлюб.

Згідно договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, укладеного 11 квітня 2006 року та посвідченого приватним нотаріусом Павлоградського міського нотаріального округу Гущиною О. І., ОСОБА_2 придбав її за 55 550 грн за рахунок кредитних коштів, отриманих від ЗАТ КБ "ПриватБанк".

Згідно із кредитним договором від 07 квітня 2006 року, який укладено між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та відповідачем, останній отримав кредит на купівлю квартири. На забезпечення виконання кредитних зобов`язань відповідачем перед банком 11 квітня 2006 року було укладено відповідний договір іпотеки на дану квартиру. Строк дії кредитного договору складав з 07 квітня 2006 року по 07 квітня 2016 року.

2.Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено та вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2006 року по 16 грудня 2006 року, відповідач до суду апеляційної та касаційної інстанції не оскаржував, погодився з висновком суду про те, що вони з позивачкою проживали однією сім`єю.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.

За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

У справі, яка переглядається, презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період спільного проживання сторін (спірну квартиру) не спростована.

Апеляційний суд, за наявності висновку про те, що сторони перебували у шлюбних відносинах з 01 січня 2006 року по 16 грудня 2006 року, презумпція спільності права власності подружжя на спірну квартиру не спростована, визнав спірну квартиру особистою власністю відповідача, що суперечить положенням статей 60, 74 СК України.

Суд першої інстанції правильно врахував, що спірна квартира придбана під час проживання сторонами однією сім`єю до реєстрації шлюбу, а саме 11 квітня 2006 року, письмовий договір між сторонами щодо майна не укладався, що відповідно до статті 74 СК України надає підстави для висновку про виникнення права спільної сумісної власності на квартиру.

Апеляційний суд не врахував наведених положень законодавства та обставин справи, унаслідок чого помилково скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання квартири спільним сумісним майном подружжя та визначення часток, яке відповідає закону. Відповідач належних і допустимих доказів на спростування факту набуття майна під час спільного проживання із позивачем та, відповідно, презумпції спільності права власності на майно, набуте під час спільного проживання, не надав.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 липня 2021 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири спільною сумісною власністю та визначення часток у спільному майні скасувати, та залишити в цій частині в силі рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 липня 2018 року.