950/569/20 Про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів на неповнолітню дитину - 03.05.2022 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Лебединського районного суду Сумської області від 12 липня 2021 року у складі судді Чхайло О. В. та постанову Сумського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Криворотенка В. І., Кононенко О. Ю., Левченко Т. А.,

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів на неповнолітню дитину.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що з березня 2020 року сторони разом не проживають, шлюбних стосунків не підтримують. Донька мешкає з ним, і саме він займається її вихованням. За час подружнього життя відповідачка неналежним чином виконувала свої батьківські обов`язки, він самостійно здійснював утримання сім`ї. Дитина знаходиться на його повному утриманні, забезпечена всім необхідним, відвідує дитячий навчальний заклад, за місцем проживання має багато друзів. Він має постійне місце роботи та житлове приміщенням з усіма зручностями на відміну від матері дитини, яка забезпечити дитину житлом не має можливості, проживає в орендованій квартирі, в якій не створено умов для проживання дочки, відсутнє окреме місце чи кімната для проживання, виховання та підготовки дитини до школи. Заявник вважає, що стан психічного здоров`я відповідачки та її ставлення до дочки, а також незадовільне матеріальне становище унеможливлює проживання дитини з матір`ю.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визначити місця проживання малолітньої доньки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом із ним за адресою: АДРЕСА_1 ; стягнути на його користь аліменти на утримання дитини у розмірі 1/4 частини заробітку (доходу) відповідачки щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до досягнення дитиною повноліття, починаючи стягнення з дня подачі позову.

У травні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, третя особа - Служба у справах дітей Лебединської міської ради, про визначення місця проживання дитини разом з матір`ю.

Позов обґрунтовано постійними погрозами батька дитини, що він забере доньку, тому вона була змушена лишатися проживати у будинку своїх свекрів щоб бути поруч з дитиною. 20 березня 2020 року її вигнали з помешкання, пообіцявши віддати дитину вранці, проте дочка залишається проживати з батьком, який чинить перешкоди у спілкуванні з дитиною. Вона працює педагогом, має самостійний заробіток, відмінний стан здоров`я, у лікарів психіатра та нарколога ніколи не лікувалася та на обліку не перебувала. За місцем роботи та проживання характеризується позитивно, не судима, батьківських прав не позбавлялася. Проживає в орендованій квартирі з усіма зручностями. Вважає, що дитина, проживаючи разом з нею, буде забезпечена всім необхідним для фізичного, духовного та розумового розвитку, вона створила всі необхідні умови для проживання, навчання та відпочинку дитини. Між нею та дочкою дуже тісний зв`язок, дочка прихильна до неї та хоче проживати з матір`ю, проте боїться батька у зв`язку з тим, що той чинить на неї тиск.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_2 просила визначити місце проживання малолітньої доньки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з нею.

Рішенням Лебединського районного суду Сумської області від 12 липня 2021року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено. Позов ОСОБА_2 задоволено. Визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір`ю ОСОБА_2 . Вирішено питання розподілу судових витрат.

Вирішуючи спір між сторонами, суд першої інстанції виходив із того, що саме мати в найбільшій мірі може сприяти більш гармонійному розвитку своєї малолітньої дитини, а тому відсутні правові підстави для розлучення доньки зі своєю матір`ю.

Постановою Сумського апеляційного суду від 12 жовтня 2021року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не навів обставин, які б були достатніми для прийняття рішення про розлучення дитини зі своєю матір`ю. Зокрема, позивачем не доведено неналежне виконання матір`ю дитини батьківських обов`язків, судом встановлено небайдуже ставлення ОСОБА_2 до своєї дитини та бажання бути разом з донькою. Таким чином, саме мати в найбільшій мірі може сприяти більш гармонійному розвитку малолітньої дитини.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Лебединського районного суду Сумської області від 12 липня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року, в якій просить скасувати судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц (провадження № 61-1145св19).

Також, у касаційній скарзі як на підставу для оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України(якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме: апеляційний суд розглянув справу за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України); суди не дослідили зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частина третя статті 411 ЦПК України); апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частина третя статті 411 ЦПК України); суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частина третя статті 411 ЦПК України).

У грудні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що рішення суді є законними та обґрунтованими. ОСОБА_1 застосовує різні методи, щоб вона не мала можливості бачитися з дитиною.

У січні 2022 року ОСОБА_1 подав відповідь на відзив у якому зазначив, що він не перешкоджає матері спілкуватися з дитиною. Відповідачка з листопада 2021 року не працює та не має самостійного заробітку.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - зміні, шляхом виключення з мотивувальних частин посилання на Декларацію прав дитини.

Обставини, встановлені судами

З 21 вересня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Лебединського районного суду Сумської області від 04 серпня 2020 року.

Від шлюбу у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_3 .

Сторони визнають, що з березня 2020 року їхня дочка проживає з батьком, дідом ОСОБА_4 і бабою ОСОБА_5 на АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 проживає зі своїм співмешканцем на АДРЕСА_2 .

Судами також встановлено, після того як ОСОБА_2 примусово розлучено з дитиною, ОСОБА_1 та його батьки чинили перешкоди у спілкуванні матері з донькою, безпідставно не надавали можливості з нею бачитися та спілкуватися, а тому вона неодноразово зверталася до Лебединської РДА та Лебединського відділу поліції з проханням вирішити питання щодо її безперешкодного спілкування з донькою.

ОСОБА_2 притягувалася до відповідальності за частиною першою статті 173-2 КУпАП за фактом домашньої сварки, яка мала місце о 21 год 00 год 20 березня 2021 року, але постановою Лебединського районного суду Сумської області від 15 травня 2020 року провадження у справі закрито у зв`язку з відсутністю в її діях складу адміністративного правопорушення. Зокрема судом встановлено, що відносно ОСОБА_2 вчинені протиправні дії з боку ОСОБА_4, її колишнього свекра, який того вечора виганяв невістку з будинку та погрожував їй фізичною розправою.

Рішень про встановлення вини ОСОБА_2 з приводу нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_7 не приймалось.

ОСОБА_2 на обліку у лікаря-психіатра при КНП "Лебединська центральна районна лікарня імені лікаря К. О. Зільберника" не перебуває.

Характеристиками з місця роботи ОСОБА_2 у комунальному закладі Сумської обласної ради Штепівська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат Лебединського району підтверджується, що за час роботи з 2013 по 2017 роки на посаді вихователя працівниця зарекомендувала себе позитивно, за характером спокійна та врівноважена, скарги на педагога не надходили.

З 11 березня 2019 року ОСОБА_2 працює у Павленківському НВК на посаді педагога-організатора, характеризується позитивно, відзначається загальною культурою, високими моральними якостями.

ОСОБА_2 має самостійний заробіток за постійним місцем роботи у Павленківському НВК.

Актом обстеження умов проживання сім`ї ОСОБА_2 підтверджується, що житлово-побутові умови є добрими, для дочки у квартирі облаштоване окреме спальне місце, стіл для навчання, є ноутбук, шафа для одягу, продукти харчування сім`я забезпечена у достатній кількості.

Житлово-побутові умови проживання та матеріальне становище ОСОБА_1 є задовільними, останній забезпечений житлом, має постійний та достатній заробіток, характеризується позитивно.

Практичними психологами ОСОБА_8 та ОСОБА_9 проводились обстеження малолітньої ОСОБА_3, і складений висновок та довідка про психологічне обстеження дитини.

Зокрема, психологами встановлено, що дитина не ігнорувала наявності біологічної матері в її оточенні. ОСОБА_3 постійно прагнула зорового контакту, обіймала, радісно пригорталася до мами. Мама відповідала взаємністю, чуйно й лагідно підтримувала дитину. З батьком також мав місце гарний зоровий контакт, але було помітно, що дитина дуже скучила саме за мамою. Емоційно ОСОБА_3 однаково комфортно почуває себе і з мамою і з татом. Великої шкоди може нанести тривалий розрив з найближчою людиною в оточенні дитини (у випадку ОСОБА_3 - це її мати.) Тривалий розрив з батьком також може нанести психологічну травму, тому регулярне спілкування з обома батьками у рівних умовах усамітнення - обов`язкове.

Органом опіки та піклування Лебединської районної державної адміністрації розглянуто питання щодо можливості проживання малолітньої дитини сторін, з одним із батьків та зроблено висновок про доцільність визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 разом з матір`ю.

Нормативно-правове обґрунтування

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").

Згідно статті 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (789-12) (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батькипроживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору.

Міжнародні та національні норми права не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) зазначено, що "тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) викладено висновок про те, що положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, встановлюють, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України (254к/96-ВР) та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей".

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, враховуючи наведені норми матеріального права, у повному обсязі, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з матір`ю.

Верховний Суд погоджується із таким висновками судів з огляду на таке.

Верховний Суд зауважує, що сім`я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину і забезпечити те, що їй потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною й батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини. Дитина потребує уваги, підтримки і любові обох батьків. Дитина є найбільш вразливою стороною під час будь-яких сімейних конфліктів.

Визначаючи місце проживання дитини, надавши належну оцінку усім обставинам справи, а саме, тому, що і батьком і мамою створено належні умови для виховання та розвитку дитини, обоє з батьків приділяють увагу, підтримку та люблять дитину, суди, виходячи із найкращих інтересів дитини, дійшли обґрунтованих висновків про визначення місця проживання дитини з ОСОБА_2 .

Наявність підстав для визначення місця проживання малолітньої доньки сторін ОСОБА_3 з матір`ю пов`язується також із тим, що батько, хоча й належним чином займається вихованням та утриманням дитини, проте, перешкоджаючи ОСОБА_2 у спілкуванні із донькою, позбавляє її як належної опіки і виховання з боку матері, так і порушує їхнє право на прямі контакти, що суперечить найкращим інтересам дитини. Про здійснення порушень прав ОСОБА_2 на зустрічі з дитиною свідчать докази, що містяться у матеріалах справи, зокрема після розпорядження голови Лебединської районної державної адміністрації від 03 липня 2020 року № 137-ОД "Про призначення днів побачень ОСОБА_2 з малолітньою донькою ОСОБА_3", ОСОБА_1 не виконував це розпорядження, а після численних скарг у службу у справах дітей та поліцію ОСОБА_1 дозволив бачитися з дитиною, перетворивши такі побачення на "шоу" із запрошенням сусідів, що підтвердила свідок ОСОБА_12, допитана у судовому засіданні за клопотанням ОСОБА_1 .

Батько дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у житті та розвитку дитини, має право та обов`язок піклуватися про здоров`я дитини, стан її розвитку, незалежно від того, з ким дитина буде проживати.

Виходячи із обставин цієї справи, враховуючи, що батьки не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання дитини, Верховний Суд вважає, що суди, визначаючи місце проживання малолітньої дитини сторін у цій справі з матір`ю, дійшли обґрунтованого висновку про те, що зазначене буде відповідати якнайкращим інтересам дитини, сприятиме повноцінному її вихованню та розвитку.

На час ухвалення оскаржуваних рішень судами не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що визначення місця проживання дитини з батьком буде мати більш позитивний вплив на дитину, ніж визначення місця проживання дитини з матір`ю.

У разі зміни обставин у відносинах сторін спору, а в першу чергу, відносин між батьками, визначене у цій справі місце проживання дитини може бути змінено як за згодою батьків, так і в судовому порядку.

Отже, суди, врахувавши наведені положення міжнародного права та національного законодавства, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, врахувавши інтереси малолітньої дитини, її психологічний стан та особливості фізичного розвитку, права та інтереси на гармонійний розвиток та належне виховання, а також, дотримуючись балансу між її інтересами, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в інтересах дитини, взявши до уваги висновок Органу опіки та піклування Лебединської районної державної адміністрації, житлово-побутові умови проживання кожного з батьків, відсутність виняткових обставин, які б вказували на неможливість проживання дитини разом матір`ю, обґрунтовано задовольнили зустрічний позов ОСОБА_2 .

Разом з тим, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, крім вказаних висновків, серед іншого, як на підставу задоволення вимог ОСОБА_2 також вказав про те, що ОСОБА_1 не навів обставин, які б були достатніми для прийняття рішення про розлучення дитини зі своєю матір`ю з урахуванням принципів статті 6 Декларації прав дитини.

Верховний Суд вважає такі висновки необґрунтованими, з огляду на таке.

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), відступаючи від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що "Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV (1906-15) , а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України (254к/96-ВР) та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей".

З огляду на наведене Верховний Суд визнає необґрунтованими висновки судів про те, дитина може бути розлучена з матір`ю лише за наявності виняткових обставин, передбачених статтею 161 СК Українита принципом 6 Декларації прав дитини.

Оскільки суди попередніх інстанцій помилково серед іншого фактично керувалися як презумпцією необхідністю визначення місця проживання дитини такого віку і статі з матір`ю, у зв`язку із чим поклали тягар доведення обставин на спростування цієї презумпції на ОСОБА_1, Верховний Суд вважає, що наявні підстави для зміни мотивів оскаржуваних судових рішень. Вирішуючи спір про визначення місця проживання дитини суд повинен керуватися найкращими інтересами дитини.

Ухвалюючи рішення про визначення місця проживання дитини з матір`ю, суди першої та апеляційної інстанції у своїх висновках помилково констатували, що під час розгляду справи не встановлено тих обставин, за яких малолітня дитина може бути розлучена з матір`ю. Суди не врахували, що у Конвенції про права дитини реалізовано принцип примату інтересів дитини понад усім. Ця Конвенція ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, її правові норми є частиною національного законодавства згідно зі статтею 9 Конституції України.

Отже, судові рішення підлягають зміні, шляхом виключення з їхніх мотивувальних частин посилання на презумпцію визначення місця проживання дитини такого віку і статі з матір`ю, викладену у Декларації прав дитини, оскільки положення Конвенції мають вищу юридичну силу у порівняні із положеннями Декларації.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18).

Отже, зазначена підстава касаційного оскарження знайшла своє підтвердження під час перегляду справи у межах доводів касаційної скарги ОСОБА_1 .

Також у касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц (провадження № 61-1145св19).

У справі № 215/4452/16-ц Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що проживання дитини з батьком буде відповідати найкращому забезпеченню його інтересів. Відповідач не надала суду переконливих доказів, що проживання сина разом з матір`ю буде найкраще відповідати інтересам дитини.

Отже, посилання заявника на неврахування судами висновків, викладених у вказаній постанові зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ними доказів. Фактичні обставини у справі № 215/4452/16-ц відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на те, що апеляційний суд розглянув справу за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання.

Складовою частиною визначеного статтею 6 Конвенції права на справедливий суд є принцип рівності сторін, який передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу і докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента.

Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу(частини перша, третя статті 368 ЦПК України).

З матеріалів справи убачається, що про час та місце проведення судового засідання у суді апеляційної інстанції учасники справи повідомлені належним чином.

Так, судом апеляційної інстанції призначено розгляд справи на 12 жовтня 2021 року.

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_13 отримала судову повістку поштою 22 вересня 2021 року, а 27 вересня 2021 року отримала судову повістку безпосередньо у суді апеляційної інстанції (т. 2 а. с. 191, 192).

11 жовтня 2021 року ОСОБА_1 подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з хворобою дитини.

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_13 подала клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю в іншому судовому процесі.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тобто процесуальним законом надано право розглядати справу за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки, тому суд апеляційної інстанції не порушив зазначені норми права.

Згідно з протоколом судового засідання від 12 жовтня 2021 року позивач та його представник у судове засідання не з`явилися, перевіривши причини їх неявки в судове засідання, апеляційний суд вважав можливим розглянути справу у їх відсутність.

Перевіряючи аргументи заявника про те, що розгляд справи за його відсутності позбавив можливості сторону позивача надати пояснення щодо суттєвих обставин справи, що призвело до неповноти з`ясування апеляційним судом обставин справи та неправильного її вирішення, Верховний Суд ураховує, що ОСОБА_1, крім зазначених посилань, не навів обставин, які дійсно були відомі лише йому чи/та його представнику та які, з урахуванням їх доказової значимості, мали б вирішальний вплив на результати вирішення спору.

Таким чином, не знайшли свого підтвердження, доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема розгляд справи за відсутності ОСОБА_1 та його представника.

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини справи у достатньому обсязі для ухвалення правильного по суті, законного та обґрунтованого судового рішення, дали відповіді на кожен аргумент позивача та відповідача, які мають юридично важливе значення. При цьому, порушень порядку надання та отримання доказів судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.

У пункті 3 частини першої статті 409 ЦПК Українипередбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги наділений правом змінити рішення.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК Українисуд змінює рішення, якщо воно переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.