Постанова

Іменем України

01 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 757/849/2020

провадження № 61-8543св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги, - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, від імені якого діє адвокат Мамась Максим Олександрович, на ухвалу Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року у складі колегії суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод у здійсненні права власності на нерухоме майно шляхом виселення.

На обґрунтування позову посилався на те, що квартири АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 раніше належали відповідачу та були передані ним в іпотеку з метою забезпечення грошових зобов`язань перед ОСОБА_1 . Зобов`язання виконані не були, рішенням суду стягнуто заборгованість та при виконанні рішення, у зв`язку із нереалізацією квартир на торгах, вони були передані йому як стягувачу, він оформив на них право власності. Проте відповідач добровільно не виселився, ключів не передав та не звільнив квартири від інших мешканців.

З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просив усунути йому перешкоди у здійсненні права власності шляхом виселення ОСОБА_5 та/або інших осіб з квартир АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 .

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 23 січня 2020 року, з урахуванням ухвали Печерського районного суду міста Києва від 12 лютого 2020 року про виправлення описки, позовні вимоги задоволено.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності на квартири АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_6 з усіма залежними від нього особами з цих квартир.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач є власником зазначених квартир, а відповідач чинить йому перешкоди у користуванні власністю. Крім того, суд першої інстанції взяв до уваги ту обставину, що ОСОБА_2 визнав позов та зазначив, що визнання позову не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.

Не погоджуючись із рішенням Печерського районного суду міста Києва від 23 січня 2020 року,ОСОБА_3 як особа, яка не брала участі у справі, оскаржив його в апеляційному порядку.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 липня 2020 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, - ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 23 січня 2020 року закрито.

Закриваючи апеляційне провадження, апеляційний суд виходив із того, що рішення, яким зобов?язано відповідача усунути перешкоди позивачу у користуванні квартирами шляхом виселення, прав та інтересів ОСОБА_3 не порушує.

Постановою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року ухвалу Київського апеляційного суду від 27 липня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що висновок апеляційного суду про те, що вказівки у резолютивній частині рішенні суду на осіб, залежних від відповідача ОСОБА_6, не впливає на реалізацію прав ОСОБА_3 та не дає підстав уважати про вирішення прав та обов`язків скаржника є необґрунтованими, оскільки, як встановлено апеляційним судом, згідно з посвідкою на постійне місце проживання, виданою на ім?я ОСОБА_3, останній з 13 вересня 2014 року зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2, що дає підстави вважати про порушення його прав та інтересів рішенням суду першої інстанції.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 23 січня 2020 року закрито.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 вимог про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення з квартир АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, зокрема до ОСОБА_3, не заявляв. Тобто ОСОБА_3 не є учасником правовідносин щодо усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення, а тому його права та законні інтереси рішенням, яке оскаржується, не порушуються.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У травні 2021 року ОСОБА_3, від імені якого діє адвокат Мамась М. О., звернувся до Верховного Судуіз касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що він у період з 1999 року до 2006 року набув у власність 11 квартир на АДРЕСА_3, у яких він зареєстрований та проживає із сім`єю. Надалі йому стало відомо, що з 27 грудня 2018 року право власності на спірні квартири зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі рішення Керченського міського суду Автономної республіки Крим від 10 січня 2008 року у справі № 2-709/2007. Вважає зазначене рішення підробленим, оскільки форма рішення викликає сумніви, воно відсутнє у Єдиному державному реєстрі судових рішень (далі - ЄДРСР), ухвалене судом, який наразі знаходиться на тимчасово окупованій території, а реєстрація права власності за ОСОБА_2 на підставі зазначеного рішення відбулась лише у 2018 році. Державний реєстратор Подоляка І. П. під час вчинення реєстраційних дій не перевірив наявність зазначеного рішення у ЄДРСР. Надалі було з`ясовано, що державний реєстратор фігурує у кримінальному провадженні та перебуває у розшуку. Зазначене свідчить про те, що спірне майно вибуло з його володіння шляхом вчинення шахрайських дій. Щоб легалізувати незаконно отримане майно, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір позики на суму 40 631 344,50 грн строком на два тижні. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 06 березня 2019 року у справі № 554/2979/19 позов ОСОБА_1 задоволено, з урахуванням того, що відповідач визнав позов, та стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 40 631 344,50 грн. 26 липня 2019 року відкрито виконавче провадження. Спірні квартири були виставлені на продаж за завищеною ціною, що фактично унеможливлювало їх продаж реальним потенційним покупцям. Внаслідок нереалізації цих квартир на прилюдних торгах, ОСОБА_1 залишив за собою спірне майно та надалі звернувся до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні спірним майном шляхом виселення ОСОБА_2 та інших осіб. Повторно закриваючи провадження з підстав того, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції права та інтереси заявника не порушені, апеляційний суд не врахував вказівок Верховного Суду у цій справі. У матеріалах справи наявні належні докази на підтвердження того, що спірне майно належить йому ( ОСОБА_3 ) та зареєстроване за ним. Водночас в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції зазначено, що право власності на спірні квартири належить ОСОБА_1 . Суд у межах спору про виселення має враховувати, кому належить нерухомість, оскільки для негаторного позову обов`язковою умовою є встановлення безспірного права власності позивача на майно, факту фізичного володіння позивачем цим майном. Суд апеляційної інстанції не врахував той факт, що право власності на спірні квартири зареєстровано за ОСОБА_3, що вказує на відсутність у позивача права на доступ до спірних квартир.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на порушення норм процесуального права: пункту 4 частини третьої статті 376, частини п`ятої статті 411 ЦПК України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), неврахування висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 17 квітня 2019 року у справі № 752/12440/16, від 13 березня 2019 року у справі № 2-3006/04, від 25 квітня 2018 року у справі № 686/4063/15-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 925/180/18, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16.

У липні 2021 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Скирда Владислав Євгенович, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на те, що заявник зареєстрував на себе право власності на спірні квартири лише 26 червня 2020 року, проте оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалене 23 січня 2020 року, тому заявник посилається на обставини, які виникли вже після ухвалення рішення. На момент розгляду справи в суді першої інстанції позивач був власником спірного майна. Крім того, ОСОБА_3 не є належним власником нерухомого майна, оскільки 26 червня 2020 року державний реєстратор Білобожницької сільської ради Чортківського району Тернопільської області Іванісік С. В. скасував записи про право власності позивача на спірне нерухоме майно. Тому ОСОБА_7 через відсутність зазначених записів, на підставі правовстановлюючих документів, які припинили свою чинність, звернувся до приватного нотаріуса із заявами про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, який вніс записи про право власності на спірні квартири за ОСОБА_7 . Проте 15 жовтня 2020 року наказом Міністерства юстиції України частково задоволено скаргу позивача та скасовано рішення про скасування записів про право власності позивача від 26 червня 2020 року, прийняті державним реєстратором Іванісіком С. В., які стали підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_7 . Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що оскаржуваним судовим рішенням права, свободи та інтереси заявника не порушуються.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.

Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі є підстави, передбачені частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), зокрема порушення норм процесуального права.

Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3Ц ПК України (2755-17) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, в тому числі ухвали суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає.

У пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України визначено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження судового рішення, оскільки це є порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий судовий розгляд, до якого також відноситься і право апеляційного оскарження.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі "Delcourt v. Belgium" від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі "Hoffmann v. Germany" від 11 жовтня 2001 року).

ЄСПЛ, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить зазначену статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, що надаються сторонам у цивільних справах, а й захищає, у першу чергу, те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

У рішенні у справі "Скорик проти України" від 08 січня 2008 року ЄСПЛ зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право в апеляційних судах на основні гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції. Мають бути враховані особливості провадження, що розглядається, та сукупність проваджень, що здійснювались відповідно до національного правопорядку, а також роль апеляційного суду у них.

Таким чином, апеляційне провадження є важливою процесуальною гарантією захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, які брали участь у розгляді справи у випадках та порядку, встановлених ЦПК України (1618-15) .

Згідно зі статтею 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Зазначена норма визначає осіб, які наділені правом на апеляційне оскарження судового рішення, що поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які не брали участь у справі, але судовим рішенням вирішені питання про їх права, інтереси та (або) обов`язки. Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися її прав, інтересів та обов`язків, тобто суд вирішив спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення є заявник. Рішення є таким, що вирішує питання про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, а в резолютивній частині прямо вирішено питання про її права та обов`язки.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Аналізуючи зміст зазначених норм процесуального права, необхідно дійти висновку, що право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судом рішення певним чином впливає на їх права та обов`язки, завдає шкоди, що може виражатися у несприятливих для них наслідках.

Закриваючи апеляційне провадження, апеляційний суд лише зазначив, що ОСОБА_1 вимог про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення з квартир АДРЕСА_1 та з квартири АДРЕСА_2 до ОСОБА_3 не заявляв.

Водночас апеляційний суд встановив, що ОСОБА_3 є власником спірних квартир та з 13 вересня 2014 року зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2 .

У матеріалах справи також наявні витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, відповідно до яких право власності на спірне майно зареєстроване за ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 168-179).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку.

Отже, апеляційний суд зробив суперечливий висновок про те, що права заявника, який на цей час є власником спірного майна, рішенням суду першої інстанції не порушено.

Спір у цій справі стосується усунення перешкод шляхом виселення ОСОБА_2 та іншого невизначеного кола осіб з цих квартир.

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема, з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, або шляхом виселення (негаторний позов).

Апеляційний суд, відхиляючи доводи ОСОБА_3, зазначив, що вони зводяться винятково до встановлення підстав набуття права власності ОСОБА_1 на нерухоме майно, які в межах цієї справи не перевіряються.

Проте такі висновки є помилковими, оскільки звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем є лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Тому з`ясування того, хто є власником або титульним володільцем спірного майна, має значення для вирішення цієї справи.

Зазначене узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 925/180/18, на який посилається заявник у касаційній скарзі.

Питання щодо необхідності визначення власника спірного майна при вирішенні спору про виселення розглядалось також у постанові Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі № 497/261/19 (провадження № 61-418св20).

Отже, апеляційний суд не надав належної правової оцінки доводам апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що він є власником спірного майна та проживає і зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2, не дослідив наявні у матеріалах справи докази, якими заявник обґрунтовував право на апеляційне оскарження судового рішення, а також відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України не виконав вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 16 грудня 2020 року, та дійшов помилкового висновку про те, що рішенням суду першої інстанції права, свободи та інтереси ОСОБА_3 не порушено.

Верховний Суд відхиляє доводи відзиву на касаційну скаргу, оскільки вони зводяться до аналізу окремих доказів, власного тлумачення норм права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Ураховуючи викладене, оскаржувана ухвала Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року про закриття апеляційного провадження не може вважатися законною й обґрунтованою та підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3, від імені якого діє адвокат Мамась Максим Олександрович, задовольнити.

Ухвалу Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.Головуючий О. В. СтупакСудді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко