587/2729/17 Про визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки - 24.11.2021 Прийняття

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сумського районного суду Сумської області від 14 січня 2020 року у складі судді Черних О. М. та постанову Сумського апеляційного суду від 25 червня 2020 року у складі колегії суддів: Криворотенка В. І., Собини О. І., Хвостика С. Г., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Сумська районна державна нотаріальна контора, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Сумська районна державна нотаріальна контора, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що позивачу на праві приватної власності належав будинок

Відповідач ОСОБА_2 - невістка позивача, а треті особи: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - онуки.

У силу віку та стану здоров`я вона потребувала допомоги, а тому сторони домовилися на укладення договору довічного утримання. Вважала, що належний їй будинок та земельна ділянка перейде у власність відповідача після її смерті, а до того вона буде здійснювати її утримання. Оформленням договору займалася ОСОБА_2, якій вона довіряла.

Позивач вказувала, що вона є неграмотною, погано читає, має поганий зір у зв`язку з похилим віком, а тому не прочитала зміст правочину, будучи впевненою, що підписує договір довічного утримання.

Після укладення договору позивач продовжила проживати у будинку, який є її єдиним житлом, користуватися земельною ділянкою. Деякий час відповідач мешкала разом із нею, але потім вона виїхала і перестала надавати будь-яке утримання та допомогу.

Посилаючись на те, що під час підписання спірних договорів дарування позивач у силу похилого віку та стану здоров`я неправильно сприймала істотні умови договору, не мала наміру позбавляти себе єдиного житла, ОСОБА_1, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просила суд задовольнити позовні вимоги (а. с. 66-68, т. 1).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішення Сумського районного суду Сумської області від 14 січня

2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено у зв`язку з пропуском позовної давності.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір дарування не був направлений на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. Укладаючи договір, ОСОБА_1 не мала наміру та волевиявлення на відчуження належного їй житлового будинку, який був її єдиним житлом, а також земельної ділянки, що свідчить про укладення договору дарування під впливом помилки.

Разом із тим, позивач дізналася про порушення її права ще в 2011 році, коли відповідач переїхала до свого чоловіка в смт Краснопілля Сумського району Сумської області і перестала їй допомагати, тому строк позовної давності сплинув у 2014 році.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Сумського апеляційного суду від 25 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Сумського районного суду Сумської області від 14 січня 2020 року змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позову.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із недоведеності позовних вимог та вважав, що при укладенні договорів дарування ОСОБА_1 дійсно мала похилий вік, але сама по собі ця обставина не заважала їй розуміти природу вчиненого правочину та його наслідки. Волевиявлення сторін було вільним, позивач повністю розуміла наслідки правочину та бажала їх настання. Крім того, зазначивши слово "дарственно", позивач підтвердила, що їй була зрозуміла природа правочину, що вона уклала саме договори дарування, а не договір довічного утримання.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Сумського районного суду Сумської області від 14 січня

2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 25 червня

2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У листопаді 2020 року справу № 587/2729/17 передано до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 22 вересня 2021 року справу передано судді-доповідачеві Каларашу А. А. та визначено суддів, які входять до складу колегії.

Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року в справі № 6-9цс13, від 27 квітня 2016 року в справі № 6-372цс16, Верховного Суду від 10 квітня 2020 року в справі № 522/9562/16-ц

(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Так, зокрема, у постановіВерховного Суду від 10 квітня 2020 року в справі № 522/9562/16-ц зроблено правовий висновок про те, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо його природи, обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

У вказаній справі судами встановлено, що особа похилого віку за станом здоров`я потребувала стороннього догляду, а тому, укладаючи спірний договір, помилилася щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникають після його укладання.

У позивача як власника майна було відсутнє волевиявлення на безоплатну передачу у власність відповідача свого єдиного житла, вона неправильно сприймала обставини, які мають істотне значення, що залишилося поза увагою суду апеляційної інстанції. Крім того, судом не звернуто уваги на відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна та продовження проживання позивача у спірному будинку.

Також у цьому випадку не підлягає застосуванню позовна давність, як помилково вважав суд першої інстанції, оскільки правова природа укладених договорів позивачу стала відома лише у 2017 році. Відповідач та треті особи періодично навідували позивача до 2017 року, що підтверджується їх поясненнями, наданими суду, а тому саме з цієї дати розпочинається позовна давність. Крім того, позивач дізналася про порушене право лише після отримання копій спірних договорів.

Доводи інших учасників справи

У серпні 2020 року ОСОБА_2, ОСОБА_4 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_5, у якому просять закрити касаційне провадження або,

у разі відмови в закритті, - залишити касаційну скаргу без задоволення,

а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.

Відзив мотивовано тим, що обставини у справі № 522/9562/16-ц, на яку у касаційній скарзі посилається ОСОБА_1, є відмінними від фактичних обставин у цій справі. Крім того, у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 2-761/06 зроблено висновок про те, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, а саме: неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення. Разом із тим, у цій справі позивачем не було доведено зазначеного.

Крім того, навіть у випадку помилки позивача під час укладання спірних договорів, строк позовної давності слід рахувати із 2011 року, як правильно зазначив суд першої інстанції.

У серпні 2020 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки сам по собі похилий вік не може бути підставою для визнання договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки недійсними. Крім того, позивач могла та повинна була довідатися про порушення свої прав

29 вересня 2014 року, при цьому, як правильно зазначив суд першої інстанції, позивач довідалася про порушення своїх прав значно раніше

(у 2011 році), а тому обґрунтовано відмовив у задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що відповідно до довіреності, посвідченої секретарем Миколаївської сільської ради Сумського району від 23 червня 2010 року, ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_6 оформити документи на житловий будинок із метою подальшого дарування, для чого надала право подавати від її імені заяви у відповідні органи та установи, одержувати довідки

і документи, тощо (а. с. 181, т. 1).

12 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_6 (обдаровувана) укладено договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, який належить дарувальнику на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Сумською державною нотаріальною конторою 29 січня 2010 року № 1-278. Договір посвідчено державним нотаріусом Сумської державної нотаріальної контори

Хоменко О. В. та зареєстровано у реєстрі № 1-3852 (а. с. 94, т. 1).

Відповідно до умов вказаного договору сторонам роз`яснено різницю умов між договором довічного утримання та договором дарування.

ОСОБА_1 підтвердила, що дійсно бажає подарувати належний їй житловий будинок невістці ОСОБА_6 без умов догляду за нею.

Згідно з умовами договору у житловому будинку зареєстровані та проживають: ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_3,

ОСОБА_7, які залишаються бути зареєстрованими та проживати в будинку, проти чого обдаровувана не заперечує.

Також 12 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_6 (обдаровувана) укладено договір дарування земельних ділянок, площею

0,35 га, з яких 0,30 га - рілля, 0,05 га - під будівлю. Вказаний договір посвідчено державним нотаріусом Сумської державної нотаріальної контори Хоменко О. В. та зареєстровано у реєстрі № 1-3854 (а. с. 105, т. 1).

У поясненнях, наданих ОСОБА_1 27 травня 2017 року начальнику Сумського РВ ГУНП у Сумській області, зазначено, що позивач "обіцяла сину не покинути його родину, тоді я дарственно переписала своє домоволодіння на невістку без ніякого утиску добровільно". Також зазначено, що їй відомо, що "невістка переписала мій будинок своїм дітям - моїм онукам, та за цим фактом я претензій до онуків не маю. З приводу відчуження мого будинку інший син ОСОБА_8 з мого дозволу подав позов до суду і вирішує питання, щоб забрати будинок назад та скасувати дарственну в суді" (а. с. 45, т. 1).

Відповідно до довідки Миколаївської сільської ради Сумського району Сумської області, згідно з книгою погосподарського обліку Миколаївської сільської ради 2016-2020 років за адресою: будинок

АДРЕСА_1, зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_7, хоча фактично ОСОБА_1 проживає одна (а. с. 7, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційні скарзі доводи, врахувавши аргументи, викладені у відзивах, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша

статті 1 ЦК України).

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав

та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність

є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна

із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність

на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір дарування житлового будинку

АДРЕСА_1, укладений між

ОСОБА_1 та ОСОБА_6, посвідчений 12 жовтня 2010 року державним нотаріусом Сумської районної державної нотаріальної контори, а також договір дарування земельних ділянок, розташованих за тією ж адресою. Підставами визнання недійсними спірних договорів позивач зазначала те, що вона неправильно сприймала обставини, які мають істотне значення, помилилася щодо природи правочинів, оскільки вона є малограмотною особою похилого віку, часто хворіє, перенесла інсульт та потребувала сторонньої допомоги і догляду. Оригінали договорів знаходилися і знаходяться у відповідача, а тому вона зі змістом правочинів не знайомилася та не мала наміру за життя позбавляти себе майна.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статей 229- 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини,

є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону

чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи із системного аналізу положень статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України,

є підставою для визнання договору дарування недійсним.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом положень статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Крім того, відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із недоведеності позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 не надала належних і допустимих доказів на підтвердження своїх вимог. Судом враховано, що при укладенні договорів дарування ОСОБА_1 дійсно мала похилий вік, але сама по собі ця обставина не заважала їй розуміти природу вчиненого правочину та його наслідки. Волевиявлення сторін було вільним, позивач повністю розуміла наслідки правочину та бажала їх настання.

Крім того, апеляційним судом враховано пояснення позивача, з яких судом встановлено, що вона добровільно без будь-якого утиску після смерті сина подарувала домоволодіння відповідачу шляхом укладання 12 жовтня

2010 року договорів дарування, претензій до онуків, які на сьогодні є власниками домоволодіння, вона не має, та також те, що ініціатором судового позову є не вона, а її син ОСОБА_8, бо саме він з її дозволу подав позов до суду. Зазначивши слово "дарственно" позивач підтвердила, що їй була зрозуміла природа правочину, що вона уклала саме договори дарування, а не договір довічного утримання.

З огляду на зазначене, з урахуванням конкретно встановлених обставин цієї справи, колегія суддів вважає, що апеляційний суд, належним чином оцінивши всі докази в їх сукупності, врахувавши взаємовідносини сторін договору, час, який минув із моменту укладення договору, принцип справедливості рішення суду, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року в справі

№ 6-9цс13, 27 квітня 2016 року в справі № 6-372цс16, колегією суддів відхиляються, оскільки це не входить до підстав касаційного перегляду, визначеного частиною другою статті 389 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про помилковість висновку апеляційного суду, який суперечить правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 10 квітня 2020 року в справі № 522/9562/16-ц, є безпідставними, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Доводи касаційної скарги, спрямовані на скасування рішення суду першої інстанції у зв`язку з тим, що у цьому випадку не підлягає застосуванню позовна давність, колегія суддів відхиляє, оскільки мотиви відмови в задоволенні позову (пропуск позовної давності) змінені апеляційним судом.

Таким чином, оскільки рішення суду першої інстанції було змінено апеляційним судом у частині мотивів щодо відмови в задоволенні позову, з урахуванням висновку суду касаційної інстанції про законність відмови в задоволенні позову з підстав необґрунтованості позовних вимог, постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації").

Таким чином, Верховний Суд є судом права, а не судом фактів, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.

Колегія суддів вважає, що у справі, яка переглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.