461/980/16-а Про зобов'язання департаменту житлового господарства та інфраструктури міської ради поновити договір про використання земельної ділянки, спеціально визначеної для забезпечення паркування транспортних засобів, шляхом підписання уповноваженим керівником відповідного додаткового договору - 17.04.2018 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3) до департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради (далі - департамент Міськради) про зобов'язання вчинити дії

за касаційною скаргою ФОП ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2016 року (у складі колегії суддів

Гінди О.М., Качмара В.Я., Ніколіна В.В.),

У лютому 2016 року ФОП ОСОБА_3 звернулася до суду з адміністративним позовом до департаменту Міськради, у якому просить зобов'язати відповідача поновити договір від 31 березня 2011 року № 73 П/Т про використання земельної ділянки, спеціально визначеної для забезпечення паркування транспортних засобів (далі - Договір), на 2016 рік шляхом підписання уповноваженим керівником відповідного додаткового договору.

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що 31 березня 2011 року між нею та департаментом Міськради було укладено Договір, дія якого продовжувалася до 31 грудня 2015 року шляхом укладення відповідних додаткових угод. 3 листопада 2015 року позивач, вважаючи, що вона належним чином виконує умови Договору, скерувала на адресу відповідача заяву про продовження його дії на 2016 рік. Однак відповідач на порушення Закону України від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР "Про звернення громадян" (393/96-ВР) та Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-ХІV "Про оренду землі" (161-14) заяву не розглянув, відповіді не надав та додаткової угоди не підписав. ФОП ОСОБА_3 вважає, що такі дії відповідача є протиправними, а тому просить позов задовольнити та зобов'язати департамент Міськради поновити Договір шляхом підписання уповноваженим керівником відповідної додаткової угоди.

Галицький районний суд міста Львова постановою від 28 березня 2016 року у задоволенні позову відмовив.

Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 5 липня 2016 року апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_3 задовольнив частково. Постанову Галицького районного суду міста Львова від 28 березня 2016 року на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС)скасував, провадження у справі закрив.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що оскаржувані дії департаменту Міськради як орендодавця стосуються продовження дії Договору, тому цей спір належить розглядати у порядку господарського судочинства з огляду на суб'єктний склад сторін.

У липні 2016 року ФОП ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2016 року.

У касаційній скарзі позивач наводить доводи щодо безпідставності рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні її позову. Водночас ФОП ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції про закриття провадження у цій справі. ФОП ОСОБА_3 вважає, що спір у справі належить розглядати у порядку адміністративного судочинства, оскільки земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органами місцевого самоврядування як суб'єктами владних повноважень, пов'язані з оскарженням їх рішень, дій чи бездіяльності, належать до публічно-правових спорів.

У запереченні на касаційну скаргу позивача департамент Міськради зазначає, що оскільки предметом цього позову є укладення договору щодо оренди земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності, спір не має ознак публічно-правового, а відтак має розглядатись у порядку господарського судочинства.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 15 липня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою ФОП ОСОБА_3

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) . Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VІІ "Перехідні положення" КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

28 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Оскільки ФОП ОСОБА_3 оскаржує ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2016 року з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.

Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та доводи відповідача, викладені у запереченні на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ФОП ОСОБА_3 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Суд встановив, що 31 березня 2011 року між ФОП ОСОБА_3 та департаментом Міськради укладено спірний договір про використання земельної ділянки, спеціально визначеної для забезпечення паркування транспортних засобів, дія якого продовжувалась до 31 грудня 2015 року відповідно до додаткових договорів від 31 грудня 2013 року № 1/99 та від 31 грудня 2014 року № 1/141. За умовами цього договору, департамент Міськради надав позивачу у користування спеціально визначену земельну ділянку для обслуговування майданчика для паркування транспортних засобів на АДРЕСА_1.

27 жовтня 2015 року департамент Міськради на адресу позивача надіслав листа № 2503-968 про те, що Договір на наступний термін продовжено не буде.

Як встановлено судом, оскільки позивач неналежно виконав зобов'язання, визначені Договором, у продовженні терміну його дії відмовлено.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" (див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява № 7360/76). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. '' Фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, який не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, що не мала регулювання законом.

Отже, висловлювання "судом, встановленим законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду), завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

У пункті 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій) справою адміністративної юрисдикції визнано публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Таким чином, на вирішення адміністративного суду може бути переданий спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.

Разом з тим, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС (2747-15) ознак справи адміністративної юрисдикції і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.

Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що з моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб'єктами та в подальшому виникають договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки притаманні не адміністративним а цивільним правовідносинам, які з урахуванням суб'єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення; далі - ГПК (1798-12) ) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 12 ГПК господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Частиною другою статті 20 Господарського кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) визначено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема,визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів.

Позовна заява мотивована тим, що, на думку позивача, департамент Міськради, безпідставно не поновив Договір шляхом підписання уповноваженим керівником відповідної додаткової угоди.

За таких умов фактично предметом позову у цій справі є право орендаря на поновлення строку договору оренди, предметом судового розгляду є спір між сторонами у договірних відносинах. У такому випадку суб'єкт владних повноважень діє як учасник договірних правовідносин.

Отже, суд апеляційної інстанції, ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

За правилами статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.